- Пояснюю окремим народним депутатам, які знову й знову піднімають питання про угорські прапори на Закарпатті, говорять відверті дурниці про «Закарпатську народну республіку» й закарпатський сепаратизм, – у нас немає ніякого сепаратизму, неможлива жодна «Закарпатська народна республіка», а угорська національна символіка, використовується у повній відповідності з українським законодавством, – заявляє голова Закарпатської ОДА Геннадій Москаль.

–   «Закарпатський сепаратизм» існує тільки в головах деяких київських політиків, які, по-перше, безграмотні в юридичному смислі й не знають законів, які приймає Верховна Рада, по-друге, прикривають гучними заявами власну бездіяльність (на Закарпатті через нестачу медичної та освітньої субвенцій до кінця року не вистачає майже 200 мільйонів гривень на зарплату бюджетникам), по-третє, переслідують партійні й шкурні, а не державні інтереси.

Справжній сепаратизм у тому, що в Україні досі чинний мовний закон Ківалова-Колесніченка, який став одним із чинників Революції Гідності з подальшою агресією Росії, втратою Криму й війною на Донбасі. А політиканство й шкурність інтересів полягає в тому, що коли особисто я роблю все можливе, щоб запобігти конфлікту на міжнаціональному ґрунті в Закарпатській області, представники «Народного Фронту», які вже неодноразово просили Адміністрацію Президента віддати Закарпаття «під їхнє крило», роблять у стінах Верховної Ради юридично безграмотні заяви й просять звернути увагу «на антиукраїнську діяльність губернатора Москаля». Ще раз нагадую цим персонажам – облдержадміністрація є виконавчою гілкою влади, яка виконує закони, прийняті Верховною Радою України. І якщо комусь із нардепів не подобається угорська чи інша національна символіка на Закарпатті, то треба не кричати про сепаратизм і «Закарпатську народну республіку», а внести зміни в закони України й денонсувати міждержавні договори, які дозволяють використовувати національну символіку в місцях компактного проживання національних меншин.

Надаємо ще раз конкретні статті з українських законів:

Ст.6 Закону України «Про національні меншини» гласить: «Держава гарантує всім національним меншинам права на національно-культурну автономію: користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в державних навчальних закладах або через національні культурні товариства, розвиток національних культурних традицій, використання національної символіки, відзначення національних свят, сповідування своєї релігії…»

Ст. 3 Декларації прав національностей України гласить: «Українська держава гарантує всім народам і національним групам право вільного користування рідними мовами в усіх сферах суспільного життя, включаючи освіту, виробництво, одержання і розповсюдження інформації. Верховна Рада України тлумачить статтю 3 Закону "Про мови в Українській РСР» таким чином, що в межах адміністративно-територіальних одиниць, де компактно проживає певна національність, може   функціонувати її мова нарівні з державною мовою.

Ст.4 Декларації прав національностей України: «Усім громадянам України кожної національності гарантується право сповідувати свою релігію, використовувати свою національну символіку, відзначати свої національні свята, брати участь у традиційних обрядах своїх народів».

Ратифікована Україною Рамкова конвенція про захист національних меншин, ст.11:

«1. Сторони зобов'язуються визнавати   за   кожною   особою,   яка належить   до   національної   меншини,   право   використовувати   своє прізвище (по батькові) та ім'я мовою меншини,   а   також   право на їхнє офіційне визнання,   відповідно до умов, передбачених у їхніх правових системах.

2. Сторони зобов'язуються   визнавати за кожною особою, яка належить до національної меншини, право   публічно виставляти вивіски, написи та іншу інформацію приватного характеру мовою її національної меншини.

3. В   місцевостях, де традиційно проживають особи, які належать до національної меншини, або де вони   складають значну частину населення, Сторони намагаються, в рамках своїх правових систем, у тому числі, у   разі   необхідності, угод з іншими державами, і враховуючи їхнє конкретне становище, використовувати традиційні місцеві назви, назви вулиць та інші топографічні покажчики, призначені для загального користування, також і мовою відповідної меншини, якщо у цьому є достатня необхідність».