Поміж багатьох героїчних і трагічних подій української історії XX століття дата 21 лютого 1942 року стоїть осібно. У цей зимовий день, 84 роки тому, німецькі окупанти розстріляли в Бабиному Яру (місцевість у північно-західній частині Києва) велику групу українських націоналістів – учасників київської похідної групи. До неї входили юнаки та дівчата переважно з Західної України та Буковини, які добровільно прибули в столицю України – вільну від радянської окупаційної влади, щоб відновити в ній національне життя, закласти основу української державності, яку зруйнували московити у 20-х роках ХХ століття, втопивши в крові молоду Українську Народну Республіку (УНР).

Як стверджують історики, перед початком війни Німеччини з срср близьке оточення Гітлера, зокрема начальник абверу (розвідка і контрозвідка), адмірал В. Канаріс, головний фахівець з національних питань третього рейху А. Розенберг та інші військові чиновники високого рангу у приватних розмовах з лідерами ОУН схвально висловлювались за утворення української держави під протекторатом Німеччини. Такої ж думки дотримувались і учасники антигітлерівської коаліції, яку згодом було викрито.

Німці добре розуміли, що майбутня війна з радянським союзом вимагатиме від третього рейху проведення такої політики, яка б сприяла розпаду срср з середини, через відокремлення від Москви так званих «республік-сестер».

Українцям у цьому сенсі відводилася особлива роль, адже вони споконвіку були волелюбною нацією, завжди боролися за право жити в своїй власній державі. Іншого шляху, який би допоміг українському народу відновити свою незалежну державу, націоналісти не бачили. Та його й не було.

Готуючись до німецько-радянської війни, враховуючи таку доволі обнадійливу ситуацію, українські націоналісти погодилися на співпрацю з німцями проти срср.

А тим часом не зустрічаючи на своєму шляху організованого опору червоної армії, війська вермахту через чотири місяці після вторгнення в радянський союз окупували майже всю Україну.

Оцінивши ситуацію, як мельниківський,   так і бандерівський проводи українських націоналістів приступили до формування   так званих похідних груп з числа своїх прихильників, щоб після відповідної підготовки відправити їх на вільні від радянської влади землі. Організатори похідних груп добре розуміли, що ніхто свободу і незалежність українцям не подарує, що це велика і небезпечна праця, а точніше - боротьба.

Взяти активну участь у цій благородній акції зголосилися тисячі націоналістів-добровольців, як юнаків, так і дівчат із Західної України, Буковини, країн Європи, де вони опинилися волею долі. Усі без винятку вони були виразниками державницьких устремлінь українського народу.

Члени похідних груп відправлялися у маловідомі їм краї: Донбас, Крим, Полісся, навіть у російську Кубань, де проживали українці. На них чекали такі міста як Київ, Харків, Одеса, Чернігів…

Усі учасники похідних груп, звісно, були молодими, дужими та ідейними людьми зі своїми характерами, звичками та уподобаннями, але всіх їх об’єднувало єдине спільне бажання - якомога швидше дістатися місць призначення і приступити до закладання підмурівок української державності.

Прощаючись зі своїми рідними та близькими, вони не говорили коли повернуться в рідні краї, бо не знали цього. Не відали про строки цієї невідомої роботи і організатори похідних груп. На жаль, багато хто з них загинув далеко від малої батьківщини, так і не побачивши більше отчого порогу. У далеку дорогу вони багато речей не брали, лише необхідне: продукти харчування, одяг. Позаяк регулярного транспортного сполучення між населеними пунктами України на той час не було, у визначені місця доводилося добиратися в основному пішки.

Найчисельнішою похідною групою була київська, кінцевою метою якої була столиця України. Нею опікувався заступник голови ПУН (мельниківців) О. Ольжич-Кандиба. Здібний організатор і блискучий політичний діяч, він брав активну участь у творенні 1938-го -1939 років Карпатської України, фактично здійснюючи в ній все військово-політичне керівництво. У складі київської похідної групи було близько 300 закарпатців.

Перед тим як відправитися у її складі на Київ, чимало з них – колишніх вояків Карпатської Січі після окупації краю хортистською Угорщиною опинилися за кордоном і перебували на військовій службі   в Українському легіоні, сформованому на території Німеччини. Командиром цієї першої регулярної української військової частини після 1920 року був німець, майор Г. Демель, начальником штабу - українець полковник Р. Сушко.

Увечері, 19 вересня 1941 року, київська похідна група дісталася столиці. Всього кілька годин перед нею у місто ввійшли німці, а також їх союзники -угорські війська. Останні, до речі, були такими ж жорстокими по відношенню до цивільного населення, як і вермахт.

У складі групи були і вояки Буковинського куреня під командуванням поручника П. Войновського. Сформований влітку 1941 року на Чернівеччині, він мав стати осердям української регулярної армії.

Після втечі з Києва керівництва УРСР до російської Уфи, відступу червоної армії столиця,   особливо її центр – Хрещатик уподібнилася великому згарищу. Внаслідок бомбових та артилерійських ударів, які ворог завдавав по місту, перестали працювати багато заводів та фабрик. У свою чергу відступаючі з міста військові частини червоної армії, війська НКВС вивели з ладу водогін, електростанцію та інші об’єкти комунального призначення,   позбавляючи киян елементарних побутових умов. У повітря було висаджено чимало житлових будинків. Таким був наказ Сталіна : залишати за собою спалену землю, згідно з традицією Чингісхана.

Залишаючи Київ, комуністичні безбожники підірвали Успенський собор, видатну пам’ятку архітектури. У довоєнний час він використовувався як склад : у ньому зберігалося конфісковане майно людей, яких радянська влада судила як «ворогів народу». Очевидці розповідали, що загасили вогонь німці. За радянських часів цей факт замовчувався. Єдине, що безперебійно діяло в окупованому німцями Києві, так це ринки. Особливим попитом на них користувалися звісно харчі. Сяк-так працювала пошта.

Перед київською похідною групою постало чимало організаційних і технічних проблем з відновлення функціонування столиці України. Допомагало те, що серед її членів було чимало професіоналів у різних сферах, які успішно давали собі раду, залучаючи до цієї роботи киян-патріотів, небайдужих людей.

За час діяльності київської похідної групи (вересень 1941-го лютий 1942 років) в місті, за сприяння О. Ольжича-Кандиби, було створено Українську Національну Раду, яку очолив професор М. Величківський. Саме завдяки її діяльності в Києві було частково налагоджено теплопостачання, відновлено водогін, електричне освітлення, запрацювали комунальні підприємства, крамниці, заклади охорони здоров’я…

Чимало було зроблено і в культосвітній сфері: відкрито близько 100 загальноосвітніх шкіл, поновлено роботу двох відомих в Україні вишів: університету та політехнічного інституту, Академії наук України, відроджено Українську автокефальну православну церкву, ряд товариств, в тому числі і «Просвіта», відкрито чимало спілок.

Значно пожвавилося національно-культурне життя українців: засновано спілку письменників України, громадсько-літературний журнал «Литаври». До усіх цих добрих справ була причетна поетеса і публіцистка членкиня ОУН О. Теліга. Своїми творами, організаторською роботою вона спонукала українців на безкомпромісну боротьбу з ворогом.

Наші земляки, колишні секретар призидента Карпатської України А. Волошина член ПУН Іван Рогач очолив редакцію патріотичної газети «Українське слово», поет І. Ірлявський (Рошко)   став відповідальним секретарем Спілки письменників України… Словом, громадське життя в столиці України потроху почало нормалізуватися. За кілька місяців учасники похідної групи зуміли закласти початок національному відродженню.

Проте, як виявилося, це не входило в плани окупантів. У діях патріотів- націоналістів німці побачили силу, яка почала перешкоджати їм у   здійсненні колонізаторської політики в Україні (вивезення продовольства, робочої сили в Німеччину) - тому-то й вдалися до радикальних дій.

Перша хвиля арештів припала на грудень 1941 року. А вже в лютому наступного року гестапо заарештувало О. Оршан-Чемеринського, І. Коника,   Є. Гупала. Усі вони працювали в редакції газети «Українське слово». Не оминув арешт і її редактора І. Рогача, його сестри Анни, поета І. Ірлявського (Рошко), правника О. Кузьмика, І. Неболу, Ф. Гайовича та багатьох інших закарпатців.

Така ж доля спіткала членкиню ОУН, голову Спілки письменників України, поетесу О. Телігу з її чоловіком Михайлом. Після нелюдських катувань всі вони були розстріляні 21 лютого 1942 року в Бабиному Яру.

Полювання на українців, особливо свідомих, значно посилилися після того, як рейхкомісаром України з осідком у м. Рівне був призначеним жорстокий і брутальний нацист Е. Кох. Патологічна ненависть до них спричинила за два роки його керівництва загибель величезної кількості патріотів, цвіту української нації. Ката Е. Коха за це називали «другим Сталіним».

Деякі дослідники стверджують, що він був агентом москви, аргументуючи це тим, що після Нюрберзького процесу за злочини проти людяності він мав висіти на шибениці разом з іншими своїми поплічниками-нацистами. Проте, він опинився у польській в’язниці, де в комфортних умовах просидів до 1986 року.

На превеликий жаль, 21 лютого неофіційно відзначається в нашій країні попри те, що полеглі в Бабиному Яру герої – оунівці боролися і віддали свої молоді життя за державу, в якій ми з вами живемо.

Ще в 1992 році на місці їх розстрілу – символічній могилі був встановлений   великий дубовий хрест в пам'ять про цей героїчний чин. Виступаючі на цій події голова Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих Е. Пронюк, голова Центрального проводу ОУН (державників) П. Дорожинський та інші закликали збудувати на цьому святому місці Пантеон української слави з національними символами та церквою, викарбувати в ньому імена всіх відомих полеглих тут героїв. Нажаль, цього не сталося.

Серед розстріляних німцями у Бабиному Яру упродовж 1941-1942 рр. (дослідники називають до 100 тис. осіб єврейської національності, циганської народності, полонених червоноармійців, комуністів-підпільників. До невинно убієнних належать і понад 400 членів ОУН, в тому числі і близько 150 уродженців Закарпаття. Усі вони віддали своє житття, відстоюючи право українців мати власну державу.

Розстріл українських націоналістів став однією з найдраматичніших сторінок національної історії, величезною втратою не лише для ОУН, але і для всього українського народу. За це ми перед ними в неоплатному боргу.

Незважаючи на те, що завершити благородну місію похідним групам завадили німецькі окупанти, вони своє завдання виконали – були першим етапом боротьби за волю України. А отже героїчна звитяга ОУН у здобутті української державності цим не завершилася. Переконавшись у необхідності саме збройної боротьби, тепер вже з гітлерівською Німеччиною, лідери українських націоналістів припинили всі контакти з Берліном і стали готуватися до війни з третім рейхом.

Вже восени 1942 року з розрізнених партизанських загонів ( не плутати з радянськими партизанами) С. Бандери, А. Мельника та Т. Бульби-Боровця утворилася легендарна ОУН-УПА, яка, не маючи власної держави, на теренах Полісся, Волині та в Карпатах продовжила змагатися за неї 10 років, воюючи з німцями, радянськими партизанами, військами НКВС, польської АК, угорськими наїзниками. Їх героїчний чин став прикладом для тих, хто продовжив їх боротьбу у мирний час аж до розпаду радянської імперії срср. Подвиг українських націоналістів – найкращої і найсвідомішої частини тогочасного суспільства повинен залишитися навічно у пам’яті нащадків. Вони пішли у безсмертя, щоб ми жили.

Недарма кажуть: «лише той народ вартий власної держави, який береже пам'ять про синів та дочок, що віддали своє життя та свободу своєї Батьківщини».

P.S. Пройшло більше трьох десятків літ відтоді, як Україна стала соборною державою і ми живемо в ній часто не задумуючись над тим, яку дорогу ціну заплатили за це наші попередники. У деякої частини українців, на жаль, ще і   зараз існують стереотипи нав’язані комуністичною ідеологією, що націоналізм – це щось небажане, вороже. Дехто і сьогодні плутає його з нацизмом. Насправді прояв любові до своєї землі, на якій народився і живеш, до рідної мови, яку увібрав у себе з материнським молоком історії та культури – усе це за радянських часів вважалося кримінальним. Таких людей називали «українськими буржуазними націоналістами», їх влада переслідувала, часто позбавляла життя.

Як   показало життя з самого початку свого зародження український націоналізм був прогресивним явищем, бо він мав визвольний, державотворчий характер, ніколи не заперечував існування будь-яких націй, не передбачав завоювання інших народів.

Таким людям, які ще сумніваються в цьому, живуть міфами, хочеться сказати, що після закінчення другої світової війни національні рухи прийшли до влади у ряді країн Азії та Африки. Досі усі без винятку сучасні європейські країни виникли і успішно розвиваються на національному ґрунті. У них націоналістичні партії мають неабияку підтримку серед населення, позаяк виступають проти стрімкого поширення глобалізації, що загрожує зникненню народів.

Глибоко переконаний, що   і наша держава – Україна може гідно розвиватися лише як національна, а всі інші спроби робити це, ґрунтуючись на інших принципах, приречені на невдачу.  

Сьогодні вже ніхто не стане заперечувати, що створення в 1929 році організації українських нацоналістів (ОУН) під орудую полковника Є. Коновальця (військову кар’єру напередодні першої світової війни починав вояком ужгородського піхотного полку австро-угорської армії) стало визначною подією в національній історії ХХ століття, справжньою всеукраїнською потугою винятково визвольного і державотворчого спрямування.

Ідеологія, форми і методи діяльності націоналістичних організацій залишаються актуальним і в наші дні. Сьогодні як ніколи, є потреба в поширені націоналістичного руху серед усіх верств населення, особливо у молодіжному середовищі, позаяк існує загроза існування української держави та її народу. Путінська московія знову хоче знищити Україну, здійснює геноцид проти її народу.

Російська агресія проти України – це одна із сотень воєн, розв’язаних в різних країнах світу упродовж існування радянського союзу і до наших днів. Нашій незалежності знову загрожує небезпека.

На передньому фронті війни з одвічним ненажерливим ворогом українців – московією б’ються вояки наших доблесних Збройних Сил. Серед них особовий склад Добровольчої Української Армії Правий сектор (ДУК ПС), корпуси Національної гвардії України, «Азов», батальйонів «Свобода», «Карпатська Січ» та інших військових частин націонал-патріотичного спрямування, які з самого початку війни взяли на себе головний удар московської орди, позаяк ще не було фактично української армії.

Продовжуючи героїчну справу своїх попередників- членів ОУН-УПА, які боролися за відновлення соборності України, наше військо хоробро боронить незалежність своєї Батьківщини, його народу від посягань московського агресора, відстоюють європейський вибір країни.

Як свідчить військова історія, Україна споконвіку не була поборницею загарбницьких воєн на відміну від свого північного сусіда, але завше давала нищівну відсіч тим, хто зазіхав на її землі. Так буде і тепер.

Василь Цебрик,
офіцер у відставці,
член Національної спілки журналістів України