1. Новини
2. СОЦІО

Адальберта й Магдалину Ерделі хоронили в один і той же день — 20 вересня

Лише з різницею в 49 років.

Сто відсотків, що це небеса подали якийсь знак. Тобто фундатор крайової школи живопису Адальберт Ерделі відійшов у засвіти 19 вересня 1955 року, натомість його дружина Магдалина Ерделі-Сливка трагічно загинула 17 вересня 2004-го. Як відомо, Адальберт спочиває на Кальварії, а Маґдушка — на Барвінкоші.

Адальберт і Магдалина в саду. Фото 40-х років.

Пані Маґдушка занадто безпечно жила в будинку-музеї

Як відомо, одне одного подружжя називало Розі. «Айно, і він мене Розі, і я його Розі. Відки з’явилося це ім’я, я не знаю, не тямлю», — казала мені пані Маґдушка, яку я свого часу, мовити б, модифікував на Розіку. Також нагадаю, що Маґда мала 16 років, коли прийшла до 41-річного Бийла як модель, натурниця. А згодом берегла родинне вогнище, допомагала йому в роботі, у тяжкі часи душевно розраджувала, надихала на творчість.

Колись я був доволі частим і бажаним гостем в оселі пані Магдушки, оскільки вона добре знала мого діда — терапевта Іштвана Мейсароша. До того ж не мала дітей, тому й спочатку прив’язалася до мене. Я ледь не щотижня добротно обідав у вдови, пив каву з ерделівської філіжанки. Захоплення постаттю митця, інтуїція керували мною брати постійно диктофон, купувати все, що пропонувала мені Магдушка. А це — чимало фотографій, шаржів, блокнотів із записами Ерделі, три останні його листи. Я не платив бозна-які, фантастичні гроші, але що ці суми спустошували мою кишеню — факт. Окрім того, попри все з першого ж дня знайомства я був легко шокований тим, як безпечно жила ця жінка в будинку-музеї, а також здивований її довірою. Пані Магдушка не відмовляла нікому подивитися багату колекцію полотен Ерделі, яку ревно берегла. Вірте чи не вірте, але я передчував, що рано чи пізно щось трапиться. І я намагався переконати жінку встановити сигналізацію, але марно. Хто її знав, той мене зрозуміє.

Нагадаю також, що вперше злодії викрали на замовлення чотири картини у ніч із 7 на 8 листопада 2000 року. Так сталося, що першому, кому подзвонила пані Магдушка, був я. Довго просторікувати, але я був глибоко вражений початковими примітивними, занудними, формальними кроками стражів порядку… Після цієї ночі пані Маґдушка стала, мовити б, фільтрувати гостей. Я не потрапив у список персон нон грата, але то вже було не те, що раніше. Жінка мимоволі приймала всіх, вся і все насторожено, крізь призму пережитого. І я це добре розумів. І не нав’язувався. Родич Ерделійки за власні кошти поставив ґрати на двері й вікна будинку. «Живу, як у тюрмі», — так після цього часто жартувала Ерделійка. Через рікдва старенька ніби призабула ту страшну ніч…

За останні 20 років жоден «картинний» злочин не розкритий

Але чорнюща година для крайового мистецтва невблаганно наближалася. І в ніч на 17 вересня 2004-го пані Магдушки не стало. Покидьки (я на сто один відсоток переконаний, що ті самі — «листопадові»), перекусивши пасатижами ґрати і зв’язавши 88-річну стареньку електричним дротом, викрали з будинку всі, тобто понад 50 полотен. Померла пані Магдушка від розриву серця. Ясна річ, новина за кілька годин облетіла і сколихнула увесь Ужгород. Я ж почув її від уже покійного головного редактора «Трибуни» Ігоря Гавриліва. Все ніби повернулося на круги своя. Я знову став свідком (щоправда, дуже поверховим) присутності у дворі Ерделійки п’ятьох-шістьох оперів.

Похорон пані Магдушки був до болю малолюдним та й не без неприємного ексцесу. І Господь так вирішив, аби прийняла її земля 20 вересня — у той же день, коли й богемного Ерделі, лише з різницею в 49 років. А похорон Майстра, до слова, був надзвичайно велелюдним.

Тим часом опери в пресі били себе в груди (трагічна ж подія набула резонансу не лише в Україні, а й за кордоном), що картини, замовника злочину і вбивць Ерделійки знайдуть і під землею, причім у стислі строки. Минав час, а результат був нульовим. Щоправда, тоді країна дихала президентськими виборами, опісля — Помаранчевою революцією. Але це ж не алібі!.. Різні живуть чи то легенди, чи то реалії про викрадену колекцію. Ніби її більшу частину підкинули спадкоємцю-ужгородцю, ніби окремі полотна висять в оселях нинішніх урядовців, ніби окремі — в Угорщині, де Ерделі, як відомо, також дорого котується на так званому «чорному» ринку. Одне слово, легенди легендами, реалії реаліями, але злочинці — на волі. Та Бог їм суддя!.. До слова тут буде: за останні 10—12 років із осель краян викрадено чимало полотен Адальберта Ерделі, Йосипа Бокшая, Федора Манайла, Андрія Коцки, а жоден (!) злочин не розкритий.

І таке. Серед інтелігенції колись модно було говорити, що новий власник обійстя подружжя Ерделі натворив там лиха, вирубавши сад митця і збудувавши сучасний котедж. А хто в цьому винен? Ні, абсолютно не новий власник, а насамперед ми — так звана еліта суспільства. Не підказали, не переконали, не привели туди вчасно сильних світу цього. Та що вже сталося, те сталося. Це також життя. Зрештою, те, що сталося, цілком відповідає духу нашого часу.

Згодом ректор Закарпатського художньої академії Іван Небесник видав монографію про життя і творчість генія, а крайовий художник, мистецтвознавець Антон Ковач і його приятель Іштван Ліврінц — пристойний альбом робіт майстра. А ми з видавцем Олександрою Гаркушею — альбом «Шаржі Ерделі».

Щороку я схиляю голову над могилою пані Магдушки на Барвінкоші. Колись вона сказала мені про свого Бийла: «Я чую, як приходить його дихання». З відстані часу усвідомлюю, що це була не метафора. Спочиває Магдалина Ерделі неподалік від моїх бабки й батьків. Важливий факт: надмогильний пам’ятник Адальберта Ерделі хтось недавно дуже невдало реставрував-осучаснив. Логіка підказує, що Майстер із небес смачно сплюнув на новий варіант свого місця спочинку. Але все одно я переконаний, що дві могили — Адальберта на Кальварії й Магдалини на Барвінкоші — поєднані між собою чарівною, невидимою для людського ока райдугою.

«Страждаю, як Крістуш: я — невинний»

Фрагменти спогадів Магдалини Ерделі про свого мужа:

— Ерделі ласкаво називав мене Розі, Магдушкою. І я його кликала Розі, Бийлом. Ми зверталися один до одного на «ви». «Розі, ідіть лиш сюди!» — він мені. Або я йому: «Розі, хочу то, хочу то…». Ділився зі мною планами, радився, коли й що малювати. Писав портрет або натюрморт — стояла-м коло нього, говорили-сьме. Знала-м, коли хоче робити, коли відпочивати, а коли їсти. Не треба було йому ніякого кришталю, мав свою ложку, вилку, погар. Але обов’язково салфетку клала-м. Часто повторював: «Магдушко, не варіть мені нич, не готуй мені ні перше, ні друге: хліб, солонина, вода й цигара — і я найщасливіший на світі чоловік!». Любив пити червене вино, а ще дуже пиво. Акуратним був, педантним. Усе чисте мало його чекати. Знала-м, як треба скласти штани, сорочку, майку. Жебеловки мила пахнючим милом…

Магдалина Сливка, 1933 рік.

Душевно мучився, коли за комуністів називали його формалістом, космополітом, бо ніби не так малює, як треба. «Страждаю, як Крістуш: я невинний», — казав мені. Сумним таким був. Доводилося і всяку дурницю малювати. І письменник Юрій Гойда писав у газеті, що Ерделі не знає анатомії людського тіла. А раз Андрій Коцка, Бийлів учень, прийшов до нас, побачив портрет Дезидерія Задора й ущипливо: «А чому в нього рука ніби дерев’яна?». Ерделі ж пішов при нагоді до Коцки й кинув на якийсь портрет: «Бонді, в тебе що — руки ватою набиті?». Бувало, що я переконувала чоловіка виїхати звідси, приміром, до його рідних сестер у Чехословаччину або Угорщину. А він на це: «Нікуди звідси не поїду, бо дуже люблю ці гори, цих добрих і бідних людей». Дуже много читав. Будь-де сідав і читав. Усе підкреслював цікаві думки в книжках. Міг уголос сам із собою дискутувати. Умів грати на роялі. Часто ходив по двору босим. А пак наллє води в лавор, покладе ноги й фіґлює: «Мию в потоці ноги». А якось 25 мая, на день народження Ерделі, пішли-сьме на річку. Файна погода, вода тепла — він сидить, малює. І раптом йому на кінчик носа сів малий метелик. Радів, як дітвак: «Магдо, Магдо, дивіться: то моя мама прилетіла мене поздоровити. А онде, на листку, сидить мій отець! Дивіться, Магдо!»

«Ми з Бийлом прожили на віру 23 роки»

— Іноді ледве вдавалося картину продати, а іноді й за банку меду або жиру віддавала-м. Одного разу несподівано навідала нас дружина великого начальника Івана Туряниці. Я все красиво старалася робити: скатертю чистенькою стіл накрила, тарілки, вилки, салфетки подала, а пак лише зі шпарґейта печену картоплю. І сіль. Спостерігала-м за гостею. Вона мовчала, але надивуватися в собі ніяк не могла. Тоді дуже бідно жили-сьме. Я мусіла заробляти гроші навіть грою в карти. А раз повернувся Бийло під ранок додому і впав серед кімнати. Я йому подушку підклала під голову, оцтом груди розтирала, пити давала, поки не прийшов до тями. Пак терапевт Мейсарош звідав : «Бийло, що з тобою?» «Тать видиш, Пішто, встати не можу». Лікарі радили Ерделі місяць відлежати, але він натуру мав неспокійну. Великими цімборами Ерделі були композитор Дезидерій Задор, лікар Олександр Фединець, начальник Мішко Фегір. Лише їм Ерделі довіряв як самому собі.

Магдалина Ерделі, 1999 рік.
Фото Михайла Дороговича.

Ми з Бийлом прожили на віру 23 роки. І розписалися лише в липні 1955-го, тобто за два місяці до його смерті. Розписалися в лікарні. Не хотів мене лишати саму й без нічого. «Розі, ідіть за Федором, най принесе книгу», — вповів. То був працівник ЗАГСу. Я пішла, передала просьбу. А Бийло мав добрих друзів — лікаря Добоша й одну лікарку. «Будете свідками, та й заодно перевірте, чи я не дурний», — фіґлював. А 18 септембра казав: «Розі, най всюди горить світло, най музика всюди грає, бо скоро я буду мати маленьку й темну кімнатку. Магдушко, я маю вже йти. Завтра мене в такий час не буде. Дуже болить мене рука, від цього нич гіршого не є». Я сиділа коло нього, сльози мені текли. «Що завтра буде?» — звідаю. «Відсалютую пану Богу й буду на небі малювати святі образи». Ерделі був дуже віруючим, дуже, хоча до церкви й не ходив. «Як буду, Розі, жити без вас?» — зазвідала-м. «Як будеш знати, так і будеш жити», — повів. А на другий день, 19 септембра в обід, він помер. 20-го хоронили. Зачинали від училища. Як зрушили відти, дзвони всіх церков так силько, так сильно й довго били! Повно людей ішло на Калварію, а його труну на возі тягнув кінь. Ерделі лежить на моєму братику Лоцікові.

Михайло Фединишинець