Розмова з письменником, різьбярем, педагогом Петром Ходаничем з нагоди його 70-річчя.

ПОРУЧ – З КОРИФЕЯМИ

— Петре Михайловичу, сімдесят, зважаючи на твою прудку ходу і щоденну творчу працю, - то мало чи багато?

— Час не у нашій волі. Суть буття у тому, що людина перебуває у певному часі. Тому радісно зустрічати свої сімдесят, як і колись сімнадцять.

— Здається, зовсім недавно ми говорили про твою монографію «Дерев’яна пластика Закарпаття», написану разом із сином Михайлом. А нещодавно вийшов друком альбом твоїх творів «Сповідь». Ти отримав почесне звання «Заслужений майстер народної творчості України». Над чим працює різьбяр Петро Ходанич тепер?

— Мої улюблені жанри - рельєфна та кругла мала пластика на побутову тематику з життя закарпатців. Як різьбяр намагаюся поєднувати принципи професійного і народного мистецтва. І ще один напрямок –   церковна пластика. Ми свідки відродження українських релігійних традицій, І вагомою їх складовою є сакральне різьблення. Маю радість із того, що зумів прилучитися до цієї неймовірно захоплюючої праці. Різьбярство займає багато часу, зате як приємно бачити свої твори, скажімо, в Ужгороді – в Хресто-Воздвиженському кафедральному соборі чи Свято-Преображенській церкві, храмі Святої Трійці… Нещодавно закінчив іконостас у щойно зведеному храмі Св. апостолів Петра й Павла на моїй рідній Перечинщині. Значна частина сакрального різьбярства виконана з сином Михайлом, викладачем Закарпатської академії мистецтв.

— Мабуть, недарма свого часу   відомий поет, Шевченківський лауреат Петро Скунць назвав тебе «найбільшим письменником серед різьбярів і найбільшим різьбярем серед письменників» Закарпаття…

— Петро Миколайович умів дивувати своїм гумором. Знався я з цим неперевершеним поетом ще з часів навчання в Ужгородському училищі прикладного мистецтва, а коли став студентом Літературного інституту імені Горького, він був одним з перших моїх читачів. До слова, він мені   написав чудову рекомендацію на вступ до Спілки письменників. Отак і повелося, що серед письменників не маю конкурента у різьбярстві, а в різьбярстві, відповідно, – конкурента-письменника. Різьбярство і письменницька робота - різні види вираження, і кожен вимагає часу. Мені колись пощастило працювати в Художфонді з такими корифеями, як Ф.Манайло, А.Коцка, Г.Глюк, В.Свида, В.Микита, Ю.Герц, І.Бровді, а поруч були майстерні зовсім епатажних митців,   як-от П.Бедзір, Ф.Семан чи Й.Черній. Тут я мав можливість не тільки вдосконалювати професійну майстерність, але й вивчати творче життя, що називається, зсередини, врешті, значна кількість моїх літературних героїв – митці, і вони часто мають реальних прототипів.

— Ти написав і видав чимало книг оповідань, повістей, драматичних творів. Які   видання в красному письменстві вважаєш для себе віховими? Чому?

— Кожна книга для письменника – це підсумок його творчого розуміння   процесів буття. Тому важко дати якусь однозначну   відповідь. Але як перше кохання, так і перша книжка , здається, є найголовнішою. Такою є для мене книга оповідань «Тиждень   у горах», яка вийшла друком 1984 року в Ужгороді. Один з творів збірки Олесь Гончар опублікував у антології «Оповідання ’83», саме він   благословив мене на вступ до Спілки письменників. Загалом, письменнику важко давати оцінку власним творам. Біда нашого часу, що відсутня літературна критика, яка б давала належну оцінку літературному процесу. Що казати, навіть твори, що претендують на Шевченківську премію, практично не обговорюються. От і   процвітає, я б так назвав це, нездорове явище, компліментарне літературознавство. З іншого боку, бачимо настирливий самопіар окремих авторів, який підхоплює необізнана журналістика.  

— Нині такий час, що змінюється все: призабуваються духовні цінності попередніх поколінь; зневажаються моральні рамки, дотримувані десятиліттями; молодь покидає батьківські гнізда і їде на заробітки у далекі світи…То ж хто у цій житейській круговерті твій герой?

— Я дитина села, після закінчення восьмирічки вступив до училища і практично з того часу - міський житель, ужгородець. Але я ніколи не поривав із селом, і зараз за втіху маю перебування в батьківській хаті, порання у саду. Нині життя у селі з боку побуту мало чим відрізняється від міського, але, попри все, існує велика ментальна різниця між містом і селом. Віджила своє патріархальна сім’я, не знайдеш архаїчного селянина, як, приміром, Жменяк у Михайла Томчанія. У книзі «Степанова земля» я намагався витворити образ сучасного селянина. Пошуку нових економічних моделей на селі   присвятив книгу нарисів «Портрет орендатора». Ставлення до землі, ґаздівство, родинні, релігійні, культурні традиції – все це формує специфіку життя, а життя окремої людини на селі відкрите, що, врешті, формує особливий тип поведінки.   Так, молодь у пошуках кращого масово покидає село, але й чимало містян так само знаходять дорогу до країн Заходу. До теми трудової міграції я вперше звернувся ще у середині   вісімдесятих у повісті «З шабашки», а згодом присвятив їй книгу «Міст через Тису». Втім, тема трудової міграції була і   залишається традиційною для Закарпаття. Тішить, що, повертаючись на рідні терени, мої земляки приносять не тільки гроші, але й великий досвід європейської культури. Вигляд сучасних закарпатських сіл, де все на очах перетворюється на краще, яскраве свідчення цьому.

«ТВІР НАРОДЖУЄТЬСЯ З ПЕРЕЖИТОГО САМИМ АВТОРОМ…»

— У твоїх художніх творах відчувається особистісне, а часом і автобіографічне. Зокрема, у романі «Косіння трави», повісті «Пасоля». Що спонукає до цього?

— Літературний твір народжується з пережитого самим автором. Не можна уявити, скажімо, творчість Ремарка чи Гемінгвея поза їх життєвими долями-недолями, як учасників Першої світової війни. Усі їх герої з тієї бійні. Дякувати долі, моє покоління не зазнало війни, але ми пройшли, як то можна сказати, випробування миром, певним достатком, ми тільки з історії дізнаємось про голод, безправ’я людини, репресії. Але саме моє покоління стало учасником національних змагань, які закінчилися проголошенням Незалежності України. Тішуся, що був депутатом Ужгородської міськради, яка єдина   на всю країну 19 серпня 1991 року засудила ГКЧП, того ж року ми зняли з постаменту в Ужгороді бронзову постать вождя, перейменували вулиці, названі на честь гонителів українського народу. Тому чимало моїх героїв, попри їх художність, доволі реальні люди.

З іншого боку, це вже особливість творчої манери, я намагаюся викликати в читача довіру, тому часто оповідь веду від імені літературного героя. І таке. Епоха соцреалізму минула, свобода творчості розкриває широкі   можливості, тому в нашій літературі й появився абсолютно новий жанр – автобіографічна проза. Як приклад, назву книгу І.Дзюби « Спомини і роздуми на фінішній прямій», М.Жулинського «Моя Друга світова». Це   не оповідь про себе, любого, автор-герой тут не традиційний «головний герой», а сповідальник, часто нейтральна особа, яка виступає спостерігачем, аналізує побачене через призму минулого і сучасного. Так, завдяки цим прийомам, у повісті «Косіння трави» мені вдалося створити художній образ Закарпаття від часів Першої світової війни до проголошення Незалежності. Головним героєм виступає час - час через призму доль десятків героїв книги.

— В історичній драмі   «Будителі, або Віват імператор!» ти вивів своєрідну закарпатську трійцю Лучкай-Довгович-Духнович. Чим історичні постаті Закарпаття тобі цікаві?

— Кажуть, що історія – це міф. Саме такий міф я і намагався творити, вигадавши приїзд до Ужгорода австрійського імператора Фердинанда 1842 року. Місто готується до помпезної зустрічі, між тим у місті зустрічаються автор «Історії підкарпатських русинів» Михайло Лучкай, перший закарпатський академік філософії і перший поет, що пише руською мовою, Василь Довгович і ще молодий поет, автор ще не написаної «Книжиці читальної…» Олександр Духнович. Такою є своєрідна антитеза. Випадковість і помпезність довкола постаті можновладця, а з іншого боку – затята духовна праця закарпатської руської трійці, яка   закладає підвалини національної самосвідомості закарпатських русинів-українців.

«ІМПЕРІЯ ПОМЕРЛА, АЛЕ ДУХ ЇЇ ПРОДОВЖУЄ ЗАПАМОРОЧУВАТИ ЛЮДСЬКІ ГОЛОВИ»

— У львівському журналі «Дзвін» щойно вийшов твій новий роман «Тиха моя вітчизна». Про що він?

— Уже восьмий рік Україна протистоїть московській орді. Щодень на Донбасі гинуть наші герої, тисячі жертв війни. Ми стали свідками переосмислення цінностей, руйнування міфів про «братні народи», «єдіний язик», ми дізнаємось про жахіття гулагівських таборів, репресії і голодомори, що стали наслідками   так званої розбудови соціалізму. Імперія померла, але дух її продовжує запаморочувати людські голови. Саме про це і йдеться у моєму романі. Це хвилює мене особисто, не хочу, щоб мій народ знову опинився в імперських лабетах.

— Ти - кандидат педагогічних наук, доцент. Що привело у педагогіку?

— Як кажуть, від долі не втечеш. Після закінчення інституту я певний час працював викладачем-сумісником спецдисциплін у рідному училищі. Однак творча робота у Художфонді була більш привабливою. Але на початку дев’яностих мене запросили читати літературу в щойно створений в Ужгороді гуманітарно-природничий коледж, згодом перетворений в інститут. Було цікаво прилучитися до створення програм з культури, етики, естетики. А ще наукове і студентське середовище раптом стало для мене своєрідним клондайком у пошуках нових героїв. Так   була написана, зокрема,   монодрама «Віденське дзеркало», з’явилась низка оповідань. Врешті, наукове середовище збагатило мене як письменника новими знаннями, розширило коло цікавих знайомств. Отак і втягнувся у викладацьку роботу, захистив дисертацію. Нині читаю лекції з літератури і мистецтва в Закарпатському інституті післядипломної педагогічної освіти.

— Якою бачиш   сучасну літературу і мистецтво в житті людини нинішньої та в майбутньому?

— Сучасна література, як і мистецтво загалом, перебуває у кризовому стані. З одного боку, їй протистоїть низькопробна   шоуменська культура, інтернет та все, що не потребує духовних зусиль, а з іншого, - література і мистецтво після мотиваційної політики з боку держави опинилися сам на сам зі стихією ринку. Ми втрачаємо читача і глядача, частина письменників пише на потребу далеко не інтелектуалів, сленг, лайливе слово, на жаль, стає нормою мови літератури. Так втрачається авторитет самого красного письменства. Маємо і проблему пошуку сучасного героя, тому частина письменників воліє звертатися до перевіреного минулого. Історія літератури свідчить, що знайти позитивного героя в сучасності завжди було вельми складно.   Про героїв літератури соцреалізму, звичайно, не йдеться. Але уявити духовне життя народу без літератури і мистецтва неможливо. Все відшумить, як вигаданий мною приїзд імператора до Ужгорода, а духовна праця залишиться.

— Твій вік – це пора життєвої мудрості…

— Життєва мудрість - то є велика пані. Вік робить людину більш поміркованою, а мудрості, не раз у цьому переконався, завжди хочеться хоч на дещицю більшої. Взагалі, невдячна справа - розсипатись порадами. Уся моя мудрість, якщо її так назвати, у моїх творах. І вона від життя.

— І нарешті – традиційне: плани на майбутнє?

— Пригадую, коли я питав свого наукового керівника професора Василя Гомонная (а йому було за вісімдесят), як ся має, він відповідав: «Ще топчу траву». Зі свого досвіду скажу, що творчі плани непередбачувані. Колись я надумав написати маленьке оповідання для дітей про язичницького бога Перуна, врешті, появився роман «Таємниця капища Перуна». До слова, поштовхом для написання роману «Тиха моя вітчизна» стала одна фраза мого знайомого. Це і є ті щасливі миттєвості, які вибудовують творчі плани.

Вів інтерв'ю Василь Нитка.

Біографічна довідка. Петро Ходанич народився 28 червня 1951 р. у с. Раково Перечинського району. Письменник, різьбяр по дереву, кандидат педагогічних наук, доцент Закарпатського інституту післядипломної педагогічної освіти. Заслужений майстер народної творчості України. Член Національної спілки письменників України з 1984 р. і Національної спілки майстрів народного мистецтва України з 1996 р.

Закінчив   Ужгородське училище прикладного мистецтва (1970), Літературний інститут ім. М. Горького (Москва, 1980).

Автор книг   оповідань і повістей «Тиждень у горах”, «Степанова земля”, «Міст через Тису», «Знак дракона», «Косіння трави», «Руки для майстра»; драматичних творів – «Синдром ER»   «Свобода під заставу», «Будителі, або Віват імператор!», «Віденське дзеркало» (2018);   монографій «Педагогічна та культурно-освітня діяльність українських письменників-емігрантів на Закарпатті у міжвоєнний період (1919-1939 рр.)», «Педагогічна освіта на Закарпатті (співавтор В. Гомоннай), «Дерев’яна пластика Закарпаття» (співавтор Михайло Ходанич) та ін. Упорядник антологій   малої прози „Закарпатське оповідання ХХ століття” (2002) та «Kảrpảtokon innen ẻs tủl» («По обидва боки Карпат», угор. мовою, 2010), монографії «Письменники Срібної землі» (2006).

Автор творів круглої та рельєфної пластики, сакрального різьбярства.

Лауреат   Міжнародної літературної премії   «Карпатська корона» (Україна-Румунія), всеукраїнських літературних премій - імені І.Вільде, імені Зореслава (С.Сабола), обласної імені Ф.Потушняка, обласної премії у галузі монументального мистецтва ім. Й.Бокшая та А.Ерделі.