Кривавий поєдинок двох диктаторів

21.06.2021 11:13 СОЦІО

Зрозуміло: лише з розпадом союзу радянських соціалістичних республік (СРСР) в Україні заговорили про те, що Другу світову війну розв’язали тоталітарні режими   : гітлерівської Німеччини та сталінського союзу РСР.

Так званим документом, який зблизив двох диктаторів, став таємний міжнародний договір про обопільний розподіл Східної Європи, більш відомий в історії як пакт «Молотова-Ріббентропа». Втілюючи його в життя, 1 вересня 1939 року війська вермахту, виконуючи наказ Гітлера, потужним ударом прорвали польський кордон і рушили вглиб країни, в напрямку її столиці - Варшави.

Як і обіцяв Гітлеру Сталін, 17 вересня цього ж року війська Українського та Білоруського фронтів, чисельністю понад мільйон вояків, перетнувши кордон панської Польщі від Полоцька і до Кам’янець-Подільського, зупинили свій похід на лінії Керзона 1921 року (прізвище міністра закордонних справ Великобританії), по якій проходили східні межі другої Речі Посполитої.

Військової агресії радянського союзу в Польську республіку з нетерпінням чекав Гітлер, передбачаючи, що «совети», окупувавши Західну Україну та Західну Білорусію, які перебували у складі польської держави, перенесуть свої кордони далі на Захід і не зможуть швидко на новому місці обладнати потужні укріплення. Як у воду дивився. Значною мірою саме через неготовність нових оборонних рубежів СРСР до стримування ворога, радянському командуванню влітку 1941 року не вдалося зупинити німців і перевести бойові дії на територію Третього рейху та закінчити війну швидко, як того передбачала військова доктрина країни рад.

Заскочене зненацька військо польське, воюючи на два фронти, не змогло чинити серйозного опору арміям двох країн-агресорів, у багатьох випадках воно просто здавалося в полон. Дивлячись на те, як розкладається і деморалізується польська армія, її головнокомандувач Е. Ридз-Смігли нічого вдіяти не міг і втік із країни до Румунії.

Хоча в деяких місцях, зокрема під Гродно, Перемишлем, Шацьком проходили важкі кровопролитні бої між вермахтом і польським військом. Гарнізон Берестейської фортеці на чолі з генералом К. Плісовським три дні героїчно відбивав атаки німецької танкової дивізії, якою командував генерал Г. Гудеріан. І тільки завдяки допомозі радянської важкої артилерії німцям вдалося захопити цитадель. До речі, саме штурмом Берестейської фортеці 22 червня 1941 року розпочалася німецько-радянська війна. Проте на цей раз все було дещо по-іншому. Наступали на цитадель ті ж гітлерівці, але оборонявся в ній уже не польський, а радянський гарнізон. Вісім днів тривали виснажливі бої, проте окремі постріли лунали в казематах фортеці ще у серпні.

Підбиваючи підсумки спільної військової кампанії, 22 вересня 1939 року в м. Берестя був проведений парад спільний парад військ вермахту та червоної армії, який разом приймали німецький генерал Г. Гудеріан та радянський комбриг С. Кривошеїн.

У війні проти Польщі червоноармійці взяли в полон 240 тис. жовнірів та офіцерів. У квітні – травні 1940 року у Катинському лісі на Смоленщині (РФ) НКВС було розстріляно 15 тис. військовополонених поляків, у тому числі й 9 тис. офіцерів. Свою причетність до цього жахливого злочину сталінський СРСР довго заперечував.

А ось що писав про Польщу в тому ж 1939 році в газеті «Известия» глава уряду радянського союзу Молотов: «Польськое государство, это уродливое порождение Версальского мира, прекратило свое существование под ударами Красной Армии, которые были нанесены ему совместно с армией германской».

«Вождь усіх часів і народів» Сталін був задоволений результатами «визвольного» походу в Західну Україну та Західну Білорусію. Ще б пак! Внаслідок військової агресії проти Польщі територія радянського союзу збільшилася на 200 тис. кв. кілометрів, додалося 13,4 млн чол. населення.

Прагнучи зберегти обличчя і не виглядати завойовником в очах світової громадськості, СРСР придумав міф про «визвольний» похід, який передбачав захист життя та майна українців і білорусів від німців, позаяк польська держава, в якій вони проживали, вже перестала існувати.

Так зване «возз’єднання», яке організували «совети», а насправді географічне приєднання західно-українських земель до УРСР – невід’ємної і складової частини радянського союзу, подавалося як «здійснення споконвічної мрії їх жителів жити в одній українській сім’ї».

Про те, що «визвольний» похід червоної армії був результатом злочинної домовленості двох тиранів, ніхто з його учасників не здогадувався. Мій перший вчитель, уродженець Полтавщини, а в ті часи старшина-танкіст Дмитро Щербань ще довго вірив, що разом зі своїми однополчанами приніс галичанам свободу.

Аналізуючи передвоєнну ситуацію   у світі, П. Стерчо, професор університету Дрекселя (США), колишній карпатський січовик, уродженець с. Кузьмино Мукачівського району в своїй науково-історичній праці «Карпато-Українська держава», що вийшла друком 1965 року в канадському місті Торонто, переконливо доводить, що фактичним початком Другої світової війни є березневі події 1939 року в Карпатській Україні. Тоді, 14 березня, гортистська Угорщина з дозволу Гітлера напала на щойно проголошену державу Карпатська Україна і її армія – Карпатська Січ першою у міжвоєнній Європі вчинила збройний спротив мадярським окупантам. Карпатська епопея показала справжнє обличчя нацистської Німеччини та її ставлення до державницьких устремлінь українського народу за Карпатами.

Виходить так, що 1 вересня 1939 року, коли німецькі війська вторглися у панську Польщу, є черговим етапом Другої світової війни. Тоді останнім її завершальним етапом є напад гітлерівської Німеччини на СРСР 22 червня 1941 року, тобто початок німецько-радянської війни.

Перейшовши кордони радянського союзу, на терени України ринули 13 корпусів та 15 дивізій німецької армії. У ході боїв поблизу міст Луцьк, Броди, Дубно війська Південно-Західного фронту були розбиті і почали свій відступ до Дніпра. Просування гітлерівських полчищ вглиб СРСР було настільки стрімким, що у вересні вся Україна була окупована німецькими загарбниками. Широко розрекламована доктрина СРСР про зупинення і переведення бойових дій на територію Німеччини та закінчення війни швидко зазнала краху.

Тікаючи з України, червона армія вчинила чимало злочинів проти її населення. Це вбивство понад 3 тисяч політичних в’язнів у тюрмах Західної України, депортація його населення в Росію, затоплення шахт Донбасу, підрив Дніпрогесу, внаслідок чого загинуло близько 100 тис. осіб як військових, так і цивільних. У Києві були зруйновані мости через Дніпро, перлину української архітектури ХІ ст. Успенський собор Києво-Печерської Лаври, житлові квартали Хрещатика, через що житло втратили близько 50 тис. киян.

Понад 500 заводів, фабрик, майно колгоспів та МТС було вивезено до Росії, звідки воно вже ніколи не повернулося назад. Україну покинули десятки тисяч кваліфікованих робітників, інженерно-технічних працівників та службовців, вчених, більшість з яких там залишилась. Мало того, 17 листопада 1941 року ставка верховного головнокомандувача видала наказ, у якому зазначалося: «…у тилу німецьких військ руйнувати і спалювати дотла всі населені пункти на відстані 40 – 60 кілометрів у глибину від переднього краю».

До речі, повернувшись в 1943 році на українські терени, командування червоної армії, і зокрема її політоргани, звинувачували місцеве населення у колабораціонізмі тільки за те, що вони жили на окупованій німцями території (своїй, з діда-прадіда власній землі). Куди їм було дітися? Та ж червона армія влітку 1941 року, поспіхом відступаючи з України, залишила їх напризволяще ! Натомість уряд радянської України знайшов собі тепле місце аж в м. Уфа – столиці Башкирської автономної республіки.

Готуючись до війни з СРСР, багато хто у правлячих колах нацистської Німеччини, надіючись на сприяння у цьому Організації Українських Націоналістів (ОУН), на словах підтримував створення української держави під німецьким протекторатом. Це, зокрема начальник абверу (розвідки) вермахту адмірал В. Канаріс, начальник генштабу сухопутних військ німецької армії генерал Ф. Гальдер та інші. Серед генералітету вермахту було чимало розумних і поміркованих військовиків, які готували повалення нацистського режиму і усунення Гітлера від влади. Однак через різні причини цього не вдалося зробити.

Скориставшись втечею «советів» зі Львова,   провід ОУН(Б) вирішив проголосити в місті Акт відновлення Української держави – УНР, яка припинила своє існування у 20-ті роки ХХ століття внаслідок військової окупації її радянською Росією. Для забезпечення проведення відповідальної події, з польського міста Жешув до Львова терміново прибув підпорядкований проводу ОУН(Б) український курінь, що був створений у складі вермахту під командуванням Р. Шухевича, в майбутньому головнокомандувача ОУН-УПА. Увечері 30 червня 1941 року сподвижник С. Бандери Я. Стецько, одержавши благословення від найбільшого авторитету Галичини - митрополита УГКЦ А. Шептицького, на Народних зборах проголосив Акт відновлення Української держави. На жаль, це не входило у плани німців, бо вже невдовзі були заарештовані і Я. Стецько, і С. Бандера та інші оунівці й ув’язнені в концтаборі Заксенхаузен. Втративши надію на постання своєї держави, українські націоналісти пішли в підпілля, почавши військовий вишкіл та придбання зброї для майбутньої війни з німецьким наїзником.

Тим часом, без врахування реальної обстановки у військах Південно-Західного фронту під командуванням генерал-полковника М. Кирпоноса, верховний головнокомандувач Й. Сталін наказав не залишати позиції і захищати Київ до останнього. Дорогою ціною довелося заплатити за це необдумане, а можливо, і свідоме рішення. Без особливих зусиль війська вермахту оточили київське угруповання військ Південно-Західного фронту, утворивши «котел», який до цього не знала військова історія. 16 вересня було повністю знищено чотири радянські армії і дві частково. У рукопашному бою з німцями загинув зі своїм штабом генерал-полковник М. Кирпонос. За німецькими даними, у полон до ворога потрапили понад 665 тис. червоноармійців.

На перших порах німці відпускали на волю наших військовополонених, позаяк їх було надзвичайно багато, але згодом перестали це робити. У численних таборах під відкритим небом (Житомир, Шепетівка, Кременчук, Хорол, Дарниця, Бориспіль та інших) від холоду та голоду щодня вмирало по кілька сотень полонених.

Як у східних, так і в західних українців була вагома причина ненавидіти радянську владу, а відповідно багато хто з них не хотів воювати на боці СРСР «за Родіну», «за Сталіна». У них ще свіжі були у пам’яті колективізація, голодомор, знищення творчої інтелігенції, депортація в Сибір «куркулів», політичні репресії і терор, які проводив сталінський режим на їх землях.

І хоча з діда-прадіда українці були вмілими та хоробрими воїнами, проте масово здавалися в полон. Для них єдиним порятунком було співробітництво з німцями, позаяк полонених червоноармійців сталінські опричники називали «зрадниками», прирікаючи їх на неминучу загибель. Багато з них, вступаючи до Українського визвольного війська (УВВ) у складі вермахту, яким командував генерал Омелянович-Павленко, керувався патріотичними почуттями, вірячи в те, що тим самим закладає підмурівок української армії, яка згодом визволить їх народ з-під московського гніту.

До речі, у складі німецької армії з поневолених СРСР народів були створені туркестанські, північно-кавказькі, білоруські, грузинські, вірменські, волзько-татарські, кримсько-татарські, кубанські легіони загальною кількістю мільйон солдат і офіцерів. Усі вони воювали під командуванням генерала Е. фон Кестрінга проти СРСР – своєї «батьківщини». Як стверджують деякі дослідники військової історії, нацисти недооцінили можливості цих збройних формувань, і якби не масові розстріли полонених червоноармійців, їх смерть від голоду та хвороб у таборах, ця армія могла б налічувати кілька мільйонів осіб.

Окупувавши 19 вересня Київ, гітлерівці перетворили міське урочище Бабин Яр у місце масових розстрілів військовополонених червоноармійців, партійних та радянських активістів, підпільників, великої кількості євреїв, циган. Всього загинуло близько 100 тис. осіб.

Нехтуючи національними прагненнями українців здобути свою державу, 21 листопада 1942 року німці розстріляли тут близько тисячі членів ОУН, які у складі похідних груп прибули до Києва, щоб почати національне відродження, налагодити роботу міського господарства, відновити громадське життя.

Серед тих, хто поплатився життям у Бабиному Яру, була видатна громадсько-політична діячка, активна учасниця українського визвольного руху, поетка Олена Теліга з чоловіком Михайлом, закарпатці, один з творців Карпатської України, редактор газети «Українське Слово» Іван Рогач зі своєю сестрою Ганною, поет І. Ірлявський (Рошко), В. Кузьмик та інші націоналісти-мельниківці, вояки Буковинського куреня, відомі і безіменні українські патріоти. Невдовзі нацисти стратили і мера Києва В. Багазія, звільнили з органів місцевого управління та господарства усіх свідомих українців. На жаль, до цього часу 21 лютого – день розстрілу у Бабиному Яру великої групи українських націоналістів біля символічної могили відзначають лише ті, кому не байдужа пам’ять про їх героїчний чин. Невже і на 30-му році незалежності України не будуть вшановані на державному рівні ті, хто з початку створення націоналістичної організації жив, боровся і загинув за величну ідею відновлення української державності !

Ім’я кожного з них має бути навіки у пам’яті нащадків. Українці підтримують позицію ОУН (д), що на місці символічної могили має бути споруджений Пантеон української слави з пам’ятником, викарбуваними на ньому іменами усіх полеглих тут борців за свободу українського народу, а також з церквою, в якій могли б проводитися молебні за упокій всіх тих, які спочивають на цьому святому місці. Нехай гідне увічнення їх пам’яті буде уроком патріотизму для української влади !

Коли, нарешті, в нас буде такий український уряд, як і в інших європейських країнах, який знатиме історію своєї держави та її визвольних змагань, шануватиме її героїв, які жертвували своїм життям, наближаючи відновлення Української держави, у якій вони сьогодні безбідно живуть, перебуваючи на високих державних посадах ?! А в сьогоднішніх націоналістах – продовжувачах справи своїх попередників, яким не байдужа доля незалежної України, вони бачили не нацистів (маячня Москви), а своїх сподвижників. Впевнений : якщо б в Україні при владі були націонал-патріоти, все було б інакше : і Крим не втратили б, і в Донбасі був би спокій.

Тим часом, одержавши від Гітлера призначення рейхкомісаром – нацистським правителем України Е. Кох, відомий своєю жорстокістю і ненавистю до слов’янських народів, почав встановлювати свої порядки. Зберігши колгоспи (українці надіялися на їх ліквідацію), німецька окупаційна адміністрація почала нещадну експлуатацію селян. Понад 85 відсотків продовольства (зерна, м’яса), так званого контингенту, що надходило в Третій рейх з окупованих радянських територій, було вивезено з України. Ще напередодні війни рейхфюрер СС Г. Гімлер заявив: «Населення України повинно стати резервом робочої сили». Тому окуповані терени України перетворилися на головного постачальника дешевої робочої сили для нацистської Німеччини. На примусові роботи до неї було вивезено 2,3 млн юнаків та дівчат. Після закінчення війни лише частина з них повернулася додому.

Протягом війни на теренах України, крім військ вермахту, постійно чи тимчасово у статусі окупанта перебувало понад 900 тис. солдат і офіцерів армії королівства Угорщина – союзника нацистської Німеччини, що становило половину всієї угорської армії. У квітні 1944 року в передгір’ї Карпат (Івано-Франківська, Львівська та Закарпатська області) з’явилися військові підрозділи VI-го дебреценського армійського корпусу під командуванням генерала Ф. Форкоша. Їхнім завданням був захист кордону, позаяк червона армія просувалася все далі на Захід і була за 150 кілометрів від карпатських гір.

Не було б проблеми в галичан, якби угорські війська займалися своєю ратною працею, а не вели себе, як німці й радянські партизани,   грабуючи місцеве населення, забираючи насамперед худобу, не палили людські хати, вбиваючи їх господарів, не ставали на заваді пересуванню українських повстанців. В останніх, нарешті, увірвався терпець і вони вирішили показати хто є в горах господар, вдаючись до відплатних акцій. У результаті успішних засідок, наскоків до праотців було відправлено сотні гонведів.

Не бажаючи мати другий фронт, командування угорських військ вступило у переговори з бандерівцями і 27 червня 1944 року між ними був укладений договір про мир і взаємодію у боротьбі проти спільного ворога – червоної армії та радянських партизан.

Справжнім лихом для населення Полісся, Волині, а згодом і Західної України стали радянські партизани. Ведучи так звану «рейкову війну» у запіллі гітлерівців, вбиваючи їх, вони тікали в ліси, провокуючи таким чином німців на розправу з місцевим населенням. У такий спосіб було розстріляно сотні українських селян, спалено десятки сіл.

Жорстока, необачна політика нацистів в Україні (наприкінці війни вони визнали свою помилку), прагнення перетворити Україну на німецьку колонію заставило українських націоналістів переглянути своє ставлення до них і перейти до організованого спротиву. Серед всіх поневолених нацистською Німеччиною країн Європи, українці першими не змирилися зі статусом завойованого народу. У північно-західній частині України (Волинь, Полісся, Західна Україна), придатній для ведення партизанської війни, восени 1942 року під проводом ОУН(б) з добровольців і патріотів були сформовані її збройні сили – Українська повстанська армія (УПА). Головним командиром її став Тарас Чупринка (Роман Шухевич). Це унікальне явище у світовій військовій історії – сильна армія без власної держави.

Саме тому за наказом проводу ОУН у ніч з 21 на 22 березня 1943 року українська допоміжна поліція, яка була на службі у німців, залишила місця постою і зі зброєю перейшла до УПА. Німці не знали, що вона складалася з націоналістів, які вступили до поліції за таємним наказом проводу ОУН.

З перших днів українські повстанці взяли під свій контроль чималу частину України, куди німці не відважувалися з'являтися (Колківська республіка), стали серйозною для них загрозою. Але висвітлення цього виходить за рамки цієї теми.

В. ЦЕБРИК,
офіцер у відставці, член Національної спілки журналістів України

Коментарі :


Додати коментар

 

 

 

Погода

Оголошення

Архів новин

Влада

Чи влаштовує вас влада в Україні?


Влаштовує
Не влаштовує
Мені однаково


Голосувати/результат