Закарпаття — неймовірний, творчий, багатий край! У закарпатців великий потенціал, і кожен куточок Срібної Землі обдарований Господом і прикрашений людським мистецтвом і втіленими мріями людей. Пригадую, якось напередодні Великодня, ми гуляли селищем Великий Бичків, побачили охайне церковне подвір’я, і захотілося увійти до римо-католицького собору. Світло, спокій, гармонійність простору і вишукані скульптурні композиції зі світлого дерева, на які покладено Святе Письмо, підсвічники, молитвеники…

Все так гарно виглядало, що захотілося дізнатися, хто автор цих робіт. З’ясувалося, це Петер Матл. Ім’я, відоме у мистецькому світі нашої землі. Й тому було особливо приємно побачити роботи цього автора у гірському селищі на Рахівщині.

І от, дізнавшись про VII симпозіум скульпторів, організований цьогоріч Петером Матлом у с. Яноші, одразу згадали цей випадок, і стало очевидним, що на нашій землі дійсно є щасливі люди, які маленькими кроками втілюють свої великі мрії. Адже Петер знову зібрав однодумців, які своїми руками створювали диво, й цього разу для сіл і селищ Берегівщини. Бо кожна скульптура — це дійсно дивовижні живі істоти, які супроводжують людей століттями, і тільки на перший погляд є нашими мовчазними супутниками. Насправді ж вони, як і дерева, як і камені, як і небеса й зірки, говорять із нами, несуть нам свої енергії, насичуючи творчою силою наші почуття.

«Відповідальність митця дуже велика. Відчуваю, що енергії, які дають людині натхнення, не є випадковими. Вони десь блукають у просторі, у світах, і знаходять таких акумуляторів чи трансформаторів, як митці. Митець сприймає, відчуває й акумулює цю силу, й у результаті з’являється його творіння. Воно сяє, як сонце, в усі сторони. І ця світла енергія доходить не лише до глядачів, які поруч. Але, думаю, вона летить далі, у космос, і, можливо, знову торкається живих мислячих інопланетних творців (ми звикли іноді казати «зелених чоловічків із Марсу»), й вони, в свою чергу, трансформують цю енергію у свою творчість, й вона знову випромінюється, й летить ще далі, у світи. Це моя така, можливо, смішна теорія…» — зазначає Петер Матл.

— Петере, а як починається ваш день? Ви знаєте наперед, що він буде творчим?

— Кожен день ходжу на роботу, як на свято. Вдячний Господу, що моя робота, це є моє хобі, моє захоплення. І якщо якась побутова ситуація не дозволяє вчасно піти в мою майстерню, то серджуся. Тому, що моя робота, це та опора, на яку завжди звернена моя увага. Для мене важливий не лише результат, але дорога до нього. Результат завжди є відносним — він може бути добрим, чи не дуже добрим… А от сам творчий процес, наші почуття і наміри, завжди важливі й цікаві.

— Як ви прийшли до того, щоб зробити скульптуру своєю дорогою, своєю мовою? Якою дитиною ви були?

— Мама розказувала, що у нас була велика бібліотека, проте, звичайного чистого паперу для малювання в домі завжди не вистачало. Папір був дефіцитним, хіба якісь листки з зошитів могли бути. Але ж у книжках перша й остання сторінки — книжкові форзаци, чисті!.. І ось коли тепер, через стільки часу, беру читати наші старі книжки, відкриваю — а там мої дитячі малюнки. Я й забув, що вони там є. Різні замальовки, карикатури... Потреба малювати у мене була завжди. Й фактично, це й було першою творчістю з великої літери. Дуже цінною. Тепер розумію, що не в мармурі, не в бронзі є краса, а в самому процесі творчості. Як колись мені сказав один дуже хороший викладач: «Ти не повинен працювати з якимись дуже дорогими матеріалами. Ти повинен розуміти, що найціннішим є сам процес творчості. Сідаєш на землю, береш гілку і малюєш на піску. І то не біда, що намальоване розвіє вітер чи змиє дощ, й не стане твого малюнку. Сам процес є сакральним відбитком цього миттєвого натхнення».

— Поруч із вами у житті жінка, яку можна назвати музою — це ваша Сірануш. Який перший образ зустрічі з нею?

— У мене таке враження, що ми не лише тепер зустрілися, а, можливо, й у минулому були разом… Мені хотілося б, щоб ми й у майбутньому зустрілися.

Дуже важливо, особливо, якщо говоримо про творчість, щоб сили і час не витрачалися на якісь суперечки, страхи та непорозуміння. Потрібен міцний тил. Дружина моя, діти мої, батьки мої — як стіна стояли за мною. Це давало мені не лише впевненості у творчості, а ще й такий необхідний кожній людині спокій.

— Ви є організатором зустрічей митців. А це завжди різні люди, різні погляди, наміри…

— Людина нетерпляча. Вона хоче, щоб одразу все було. І у мене був такий період нетерпіння, коли дуже хотілося одразу стати відомим художником, керувати якимись речами у мистецькому світі. У якийсь момент зрозумів, що життя — це такий довгий-довгий процес. У ньому, як у казці, маєш три спроби. Тебе випробовує життя — пройдеш ти те випробовування, чи не пройдеш. Якщо пройшов один раз — добре, вдруге пройшов — добре, а втретє — тобі дають якісь подарунки. Але подарунки — це теж величезна відповідальність. І не лише перед собою, не лише перед мистецтвом, але й перед усім людством. Відчуваю це як скульптор-монументаліст. Тому, що і багатьох політичних течій вже не буде, і наука піде далі, прийдуть нові покоління, мене не буде, а скульптура буде стояти і говорити, говорити, говорити… Розказувати про мої думки, про те, що я додав до цього світу, або забрав від нього. Але стараюся додавати...

— Тема цієї творчої зустрічі — родина, сім’я. Що бажаєте всім родинам нашої Землі?

— Відчуваю, що зараз є тенденція падіння нашого світу вниз. І всі наші цінності зникають. Йде дуже велика пропаганда, щоб знищити наш світ. Митці завжди першими це відчувають, швидше, ніж політики, математики та інші верстви. Митці — це, якоюсь мірою, той лакмус світу, який каже наперед. І, на жаль, уже з початку минулого століття митці почали показувати людям те дзеркало, в якому видно справжній світ. Але люди бояться дивитися в нього, бояться побачити натуральне, справжнє обличчя — без іміджу, фрезури, губної помади і корсетів… Художник, як дзеркало, малює справжнє обличчя. Відчуває, що світ йде не туди, куди потрібно. Це робить його незручним, і навіть небезпечним для тих сил, що скеровують людство до хибних бачень. І ми, на нашому симпозіумі, на зразок героїв книжки американського письменника Джеймса Фенімора Купера «Останній з могікан», пробуємо символічною мовою скульптур озвучити правду, закликати світ зупинитися, нагадати, що наші вічні цінності непорівняні з тимчасовими навіюваннями. Ми, у нашій половині світу, ще можемо бути оптимістами. У нас є відчуття, що чоловік є чоловіком, жінка— жінкою. Ця істина тримає свої башти. Я дуже хотів би підняти ці питання перед тими людьми, з якими живу поруч, в одній країні. Неухильність інституції традиційної сім’ї — це єдиний шанс, щоб ми могли все перемогти. Це відчуваю в своїй сім’ї, дякуючи за свій дуже сильний сімейний тил. Ми, спільно з нашими дітьми, вирішили не виїжджати за кордон, створювати тут, удома, добрий простір для життя. Хотів би, щоб люди зрозуміли, що наша місія якраз і полягає в тому, щоб тут, удома, у своїй державі, створити затишок і не руйнувати те, що є добрим.

Оксана Головчук