Прощай, брате…

29.12.2019 21:03 СОЦІО

Це сталося на самісінький празник Святого Миколая, коли всі радіють-тішаться подарункам.

Найпечальніший за все своє життя і такий до болю   несподівано-вбивчий   Святомиколаївський «подарунок» отримав і я: не доживши до 60-ліття усього три   місяці, у Вічність в Ужгороді раптово ступив мій рідний брат Юрій.

Ще два дні тому — минулого понеділка він завітав до мене і ми просиділи до обіду. Ніщо не віщувало біди! Чомусь незвично багато говорили, особливо ж він, про маму, яка шість років тому перейшла Межу. І про батька, який покинув цей неправедний світ, коли Юркові було всього шість літ, але він його добре пам’ятав… Мабуть, вони уже ждали Там свою сьому дитину… Бо звідти, з немислимих висот, усе видно краще й глибше.

Коли брат востаннє — Господи, хто міг про це подумати? — вийшов із мого під’їзду — я чомусь незвично довго дивився йому вслід, чого ніколи досі не робив.

На Миколая ж зранку   по телефону привітав його з празником.

— Піду до церкви, а потому зайду до тебе, — мовив брат.

Мабуть, так уже влаштована людська душа, що перед відходом прагне прилучитися до святого…

А об 11 годині 40 хвилин він зателефонував і повідомив, що йде до мене. І зовсім нічого трагічного не відчувалося, не передчувалося…  

Чекав його, а він так і не дійшов. Бо смерть не трубить, коли губить.

Рівно через три години після оглушливого дзвінка його дружини Оксани я прилетів до нього і побачив його, уже бездиханного, сидячого на підлозі кухні квартири. Ніби заснув…

Брат полинув у засвіти напрочуд легко. Хто як жив, таку й смерть заслужив…

Він до мене буде йти вічно…

Рано залишившись півсиротами, ми з ним разом йшли у життя: в дитинстві по черзі скотарили, ходили по гриби, помагали неньці-вдовиці обробляти землю, косили, копали — виживали, як могли. Потім, уже в місті, зробили все, щоби мешкати в сусідніх будинках…

Радів за нього, коли він пішов у перший клас, відслужив армію і старшиною кремезним повернувся додому, почав працювати на заводі й закінчив університет, коли одружився і став батьком… Я завжди був поруч. І не лише як старший брат, а й деякою мірою як батько…

Юрій, як і всі ми, жив мріями. І найперша була, що ось-ось отримає першу пенсію й відпочине від трудів праведних.

Не дочекався її, як колись і наш тато-страждалець усього кілька днів не діждався першої пенсії з інвалідності…

Було нас восьмеро братів і сестер. Залишилося шестеро. І вже всі стали пенсіонерами, навіть наймолодша сестричка, а він один не встиг…  

Велика родина прийшла востаннє попрощатися з тобою — батьком, братом, вуйком, стриєм… А ще — незрадним другом, колегою, земляком…

…Сумні грудневі небеса, затягнуті сірими хмарищами, не сіяли ані снігом, ані дощем, коли у твою вічну квартиру опускалася труна. Уже ніколи не вчуєш, як зозуля за нашою стайнею в лісі закує... Замовкла твоя зозуля…

Прощай, мій незабутній брате! Жорстокий цей світ не зберіг тебе. І ти не беріг себе у ньому…      

Вічна тобі пам’ять! Нехай земля у Барвінку під Ужгородом — містом, де ти прожив більшу частину свого життя і де лишилися дружина й син, буде тобі пухом!

Андрій Дурунда

Коментарі :


Додати коментар

 

 

 

Погода

СОЦІО

Архів новин

Влада

Чи влаштовує вас влада в Україні?


Влаштовує
Не влаштовує
Мені однаково


Голосувати/результат