«Я дуже люблю вареники з картоплею та млинці з сиром і яблуками. Я вмію це приготувати, але вареники не вмію склеювати (Усміхається – Авт.), купую готові, а млинці можу зробити.

З індійських страв тут готую рис, суп, овочі», - розповідає про свої кулінарні вподобання Нараяна Свамі Харікрішна з Індії. Другий рік поспіль він живе в Ужгороді, і сьогодні вільно розмовляє українською, якої навчився у побуті – під час спілкування з моделями, яких фотографує. Більшість закарпатців знають його саме завдяки світлинам, які він робить майстерно, вкладаючи у кожну фотосесію оригінальний задум і відповідний настрій. Цей хлопець захоплює наполегливістю, умінням розвивати власну справу за тисячі кілометрів від рідного дому.

В Індії Харікрішна живе неподалік океану у найбільш південному районі містечка Ченай – Тамелнаду. Це частина Південної Індії. Все його дитинство і юність до від’їзду в Україну пов’язані з океаном, який знаходиться за 50 метрів від рідного будинку. Велика вода є значною частиною спогадів хлопця, тож не дивно, що його захоплення теж пов’язані з водою. Хлопець багато років займається серфінгом. І вже чекає свого від’їзду додому, аби провести літо, ловлячи океанські хвилі.

Нараяна СваміХарікрішна – один із тих семи тисяч закордонних студентів, які з початком військового конфлікту у зоні АТО змушені були переїхати з Луганська. Тут, в Ужгороді, він продовжив навчання на медичному факультеті УжНУ, яке розпочав у Луганському національному університеті.

ProZak не буде приховувати того, що вже давненько помічав фотороботи індуса у своїй Фб-стрічці й планував це інтерв’ю. Познайомитися в реальності з Харікрішнаном вдалося під час фестивалю «Срібний татош», на якому він працював фотографом, а ми готували репортаж. Відтак після запланованої зустрічі невдовзі все ж записали цю розмову, яку пропонуємо вам сьогодні.

У сім’ї я один син. Мій тато – тренер із крикету індійської національної команди. Мама – професор технологічного університету у місті Ченай. Мій дідусь мав старий фотоапарат. У свої 5 – 6 років я грався із цим фотоапаратом. Дідусь не був професійним фотографом, але дуже любив фотографувати людей, природу, наші подорожі.

Моя мама хворіє артритом, і я вирішив стати медиком, аби вилікувати її. Вона вже почувається краще, я допоміг їй трохи і вважаю, що вона буде здорова. До батьків я їжджу один раз на рік. Невдовзі маю іспити і вже після них планую поїхати додому.

Перший приїзд на Закарпаття і мрія про Говерлу
13566947_1066580776721208_6938645626451279126_n
В Індії я отримав 93 бали після закінчення школи. Для того, щоб вступити до медичного університету, потрібно було набрати 96 чи 98 балів.   Тому у 2013 році, одразу після закінчення школи я вперше приїхав до України. Про можливості навчання тут дізнався мій тато, він і захотів, аби я поїхав до України. У вашій країні навчання досить дешеве і воно триває на англійській мові.

Коли я приїхав в Україну, перший рік було дуже складно. Сьогодні я розмовляю українською, в Ужгороді і Львові спілкуюся англійською. Коли фотографую, спілкуюся українською, а в університеті – англійською.

У 2014 році я приїхав на Закарпаття. Тут мені найбільше сподобалися гори. Усе життя до приїзду в Україну я жив поруч із океаном, тому тут мені сподобалося. До цього був у Гімалаях. Я вже був Рахові і зараз дуже хочу вийти на Говерлу. Був також у Пилипці, Ясінях, Синевирі. Катаюся на сновборді.

В Україні – тільки українські свята
13599892_1066580683387884_7092144633768501147_n
Я – вегетаріанець, як і всі індуси. У сім’ї ми святкуємо свята Дівалі – у листопаді і Холі – у березні. На Холі маємо традицію кидатися фарбами один в одного. У січні святкуємо головний фестиваль сім’ї – Понгал, під час якого ми вшановуємо Бога Сонця.

В індуїзмі є 16 мільйонів богів, серед яких Бог Сонця, Бог води, Бог неба тощо. Найважливіші серед них Бог Сонця і Шива.

В Україні індійські свята не відзначаю, зате святкую українські. Мене запрошують друзі до себе, тому й святкую. З індусами не дуже спілкуюся, в Ужгороді маю багато знайомих і друзів серед медиків і фотографів.

Я люблю працювати з моделями, і тут багато гарних дівчат, яких мені подобається фотографувати. Також роблю фото у стилі стрит-арт. В Індії я більше фотографував саме у цьому стилі. Фотографую близько п’яти років. Ніде цьому не вчився. Спочатку мав фотоапарат дідуся, фотографував на чорно-білу плівку. 6 місяців працював у індійській газеті. Із цифровим фотоапаратом я працюю 3 роки.

Я люблю чорно-білі фото, люблю темне місто з променями світла, люблю тіні. У чорно-білих фотографіях можна передати настрій, мені так найбільше подобається.

Сьогодні фотографую багато моделей, є кілька замовлень на весільні фотосесії. Роблю фоторепортажі: нещодавно знімав фестиваль «Срібний татош», а також «Парад наречених», під час якого співпрацював з командою «Еволь Весілля».

Коли фотографував моделей, вчив українську. Всі моделі знають англійську, але я спілкуюся з ними й українською. Мені треба сказати їм про те, який настрій передати, які емоції виявити. Це дуже складно, якщо дівчина не розуміє мене. Тому я вивчив українську, аби ми могли зрозуміти одне одного. В університеті теж ми вивчаємо українську, зокрема, її граматику, але я вивчив мову саме під час спілкування.

На Закарпатті за два роки я зробив близько ста фотосесій. Фотографував 35-40 моделей і робив багато репортажів. У Львові працюю під час канікул в університеті. Клієнти самі знаходять мене через соціальні мережі. Я не хотів би брати гроші у своїх батьків, частково вже можу забезпечити себе завдяки роботі.

У всіх країнах є хороші й погані люди
Чотири роки я жив у Лондоні разом зі своєю сім’єю, навчався там у школі. Ми переїхати через татову роботу. Один рік жив у Дубаї і вже третій рік живу в Україні. Знаю арабську, англійську мови, урду, три індійські мови та українську. У всіх країнах є хороші й погані люди. Від поганих потрібно триматися надалі. Але загалом хороших більше, і я знаходжу саме таких.

Спочатку люди ставилися дивно до індусів в Ужгороді, але сьогодні я маю чимало знайомих серед закарпатців. Була неприємна історія з аквапарком, коли я не розумів, чому до нас так ставляться, але тепер все нормально. Буває, у маршрутках дивно дивляться на нас. Але таке є у всіх країнах. Я вважаю, що коли таких випадків мало, це добре. На Закарпатті їх мало.

В Луганську, де я жив 10 місяців, мені не дуже подобалося. Місцеві люди спілкуються російською, не люблять англійської. В університеті в нас були пари з української мови, але ми вивчали російську. Місто велике, тільки люди не дуже хороші. На Закарпатті, у Львові набагато краще. Я фотографував кілька разів у Львові, тому трохи знаю місто.

Професія лікаря, яку я обрав - складна, відповідальна, бо це лікування людей. Найважливіше у ній – врятувати людину. Іноді важливо діяти рішуче і не втрачати жодної хвилини. Я хочу бути дитячим лікарем – педіатром.

Сьогодні я не знаю, ким хотів би більше бути: фотографом чи медиком. Хочу навчатися на педіатра, але ще не знаю, чи буду ним працювати. Може статися так, що я буду фотографом.

Я хочу працювати у Європі, але хочу повертатися на Закарпаття. Мені тут добре, тут є друзі, два роки були тут дуже класними. Можливо, навіть працював би тут. Якщо мені сподобається місцева дівчина, то я одружився би з нею. Якщо вона мені сподобається, то немає значення, якої вона національності.

Щастя – це робити те, що я зараз роблю
Сьогодні для мене найважливіше – балансувати між навчанням в університеті й фотографією. Знаходжу час для обох занять, хоча іноді це складно.

Цей рік для мене дуже щасливий. Щастя – це мати хороших друзів, робити те, що я зараз роблю: фотографувати, навчатися в університеті, ходити в гори. Батьки підтримують мене у моєму життєвому виборі. Вони просто хочуть, аби я був щасливий.

Наталія Каралкіна,

Фото Олександри Шевченко

http://prozak.info/

admin