Найкраща художньо-публіцис­тична стаття та, що від щирого серця. Написана на одному подиху, мов невеличкий прозовий твір... Написана емоційно, душевно, коли гра слів, поєднання епітетів та метафор створюють щось справді грандіозне, а головне — справжнє! Годі вже про політику, економічну кризу, майбутні вибори... Час почитати щось, що йде з самого серця, коли читаєш і проймаєшся цим... Людська доля, щастя материнства, клаптики з минулого... У ці святкові дні нам хочеться запропонувати вам статтю дочки про її... маму... І це справді щось неймовірне... Принаймні не таке, про що повсякденно пишуть журналісти... Віримо, це те, що нагадає дітям, що маму треба оберігати, любити й шанувати...


Маленькі ноженята радісно бігли по білому снігу, що виблискував на сонці, назустріч улюбленій бабусі... Мить — і маленька, трирічна Шарлотка (названа на честь своєї прабабці та є третьою, яка в родині носить це рідкісне ім’я) вже скочила у теплі, найдорожчі в світі обійми. «Бабусенько, я твоя внученька. Я тебе люблю, дуже міцно, міцно обіймаю», — радісно гукає дівчинка. Очі обох засяяли від щастя, від щирості почуттів, від калатання сердець. Великий дарунок долі така бабуся та мама — її звати Марія Василівна Гаврилко, жінка з великої літери. Про таких жінок ширяться легенди, складають вірші, співають пісень. А вона живе серед нас, на чудовій закарпатській землі, в яку закохана ще з дитинства. Живе і працює завідуючою дошкільного навчального закладу № 38 в Ужгороді. Все своє життя вона несе любов, відданість, дарує тепло малечі в дитячому садку та вдома — дітям і онукам.

ЇЇ МАТЕРИНСТВО ЗАВЖДИ СТОЇТЬ НАСТОРОЖІ ЩАСТЯ ТА СПОКОЮ, ЗАВЖДИ ОБЕРІГАЄ, НАСТАВЛЯЄ ТА ЗАХИЩАЄ

Героїчний вчинок — присвятити себе, своє єдине дорогоцінне життя дітям, яких у Марії Василівни п’ятеро, та чужим, хоча ні, чужими їх ніяк не назвеш, вони за 37 років праці в садочку — всі свої, всі милі її сер¬цю, найкращі, найдорожчі.

Від самісінького ранку і до пізнього вечора Марія Василівна у дитячому садку. Працює, налагоджує роботу, скеровує праців¬ни¬ків, обігріває теплом своєї душі дошкільнят. А навзаєм — щирі усмішки, яскраві емоційні хвилювання, вдячність та повага співробітників, вихованців та їхніх батьків. Велике жіноче щастя — займатися улюбленою справою, а у Марії Василівни ця справа — «Материнство», навіть тоді, коли власні діти вже пішли у доросле життя. Це неймовірне відчуття довіри, яке випромінюють дитячі оченята... А їхня відверта любов дає наснаги творити, навчати, співати, радіти разом.

Мені, доньці цієї прекрасної жінки, поталанило, я дуже вдячна Богові, що ця маленька біленька жіночка (як ми її жартома називаємо) — моя матуся. Вона справді сильна жінка, яка дала мені життя і навчила любити. Жінка, котра крізь все своє життя несе важку й водночас таку милу серцю ношу — «материнство». Її материнство по-справжньому вистраждане за рахунок власного здоров’я, воно завжди стоїть насторожі щастя та спокою, завжди оберігає, наставляє та захищає. Наша мама — це наша гордість! Нею варто пишатися тому, що вона зуміла виховати в скрутних умовах п’ятеро дітей, які сьогодні успішні й самодостатні люди. Не кожна жінка здатна на цю жертву ціною власної свободи. Її багатство — в дітях, онуках, роботі й друзях. Вродлива, жіночна, мудра, добра, сильна й водночас дуже ніжна та вразлива. Мамине слово, мамина усмішка, дотик лагідних рук — найдорожче в світі!!! Маму можна зачислити до категорії тих жінок, які щодня здійснюють подвиг. Жінок, які рятують людські життя, які виконують чоловічу роботу, які виховують дітей, часто без чоловічого плеча. Так, знаю, таких в Україні чимало — вихователів та педагогів, що виживають на мізерну плату, але всією душею виконують свій обов’язок. Та в такій ситуації важливо не зламатися — це перше, чому навчає нас мама.

БОГ УВІРЯЄ НАМ У НАШУ ОПІКУ ЧИСТУ, НЕЗАЙМАНУ ДИТЯЧУ ДУШУ. І ЩО МИ ПРИВ’ЄМО ЦІЙ ДУШІ, ЯКІ ЗЕРНА ПОСІЄМО В НІЙ — ЗАЛЕЖИТЬ ТІЛЬКИ ВІД НАС

ХХ та ХХІ століття — час прогресу, всі види ноу-хау, комп’ютерні технології, нескінченний поспіх, гонитва за матеріальними благами, калейдоскоп «цілей життя»: «вивчити дітей», «домовитися», «відпочити», «зробити кар’єру», «забезпечити гідну старість»... І так часом ці цілі захоплюють людину, тиснуть з усіх боків, що хочеться відгородитися від усього світу, втекти й заховатися на безлюдному острові. І там, на цьому острові, «довести до ладу» свою замордовану, майже бездиханну душу. Для нас, для нашої сім’ї такою тихою гаванню є родинний будинок, де наша мамочка завжди підтримає та дасть щиру пораду. Сім’ї можуть бути різними. Маленькі, що складаються з двох закоханих — чоловіка та дружини, і великі. Спокійні й гамірні. Щасливі й не дуже... Та ще в родині мають бути діти. Бо діти, як любить говорити наша мамочка, «це величезний дарунок Бога та долі. Бути батьками, усвідомлення всієї відповідальності, покладеної на них, приходить не одразу. А ця відповідальність безмежно широка та глибока. Бог увіряє нам у нашу опіку чисту, незайману дитячу душу. І що ми прив’ємо цій душі, які зерна посіємо в ній — залежить тільки від нас. І як буде розвиватися та формуватися особистість — в бік створення чи знищення — також залежить від нас».

МАМИНА БАБУСЯ БУЛА ВІДОМОЮ ОПЕРНОЮ СПІВАЧКОЮ В БУДАПЕШТІ, В ЯКУ БУВ ЗАКОХАНИЙ САМ ІМПЕРАТОР ФРАНЦ ЙОЗЕФ

Марія Гаврилко, наша мамочка, народилася на Міжгірщині. У 1968 закінчила школу у Виноградові. І одразу ж подалася до Ужгорода отримувати вищу освіту на факультеті французької філології ще тодішнього УжДУ. Юна дівчина з вродою мадонни, з довгою русою косою і полум’ям у серці поїхала до Ужгорода, щоб закохатися в нього на все життя. З великими мріями і сподіваннями на цікаве життя, вона зачаровувала всіх своїми теплотою, щирістю, її вроду не могли не помітити: така постава, грація, аристократичні манери, адже вона виховувалася в родині, де змалечку їй привили любов до музики, мистецтва, пісні. Тим паче, мамина бабуся була відомою оперною співачкою в Будапешті, в яку був закоханий сам імператор Франц Йозеф, її звали Шарлотта Федак. Та це вже зовсім інша історія... В Ужгороді мамочка зустріла своє перше кохання, красеня, який закохався в неї до нестями. Це була неповторна зустріч поглядів, ці двоє вже не змогли жити одне без одного. Вийшла заміж, народила дітей, мріяла про майбутнє. Коли народився Петрусь, продовжувач роду, батько (Петро Петрович Гаврилко) був на сьомому небі від щастя. Вхопив на руки нашу бабусю Шарлотту (мамину маму), почав шалено кружляти аж допоки вони разом не впали у сніг. По закінченню університету, маючи вже двох маленьких діточок, Петруся та Юльку, мама розпочала свою роботу вихователем у дитячому садку № 29. Молода сім’я ледь-ледь зводила кінці з кінцями, майже всі зароблені гроші йшли на виплату кооперативної квартири. Та віра у краще майбутнє, щире, світле почуття — кохання, тримали родину, всупереч усім перешкодам та труднощам. Одного разу батько поїхав у гори, довго піднімався скелями й віднайшов такий рідкісний едельвейс. Обережно зірвав його та бережно приніс й подарував своїй коханій дружині, нашій мамочці. Мамочка зберегла цей едель¬вейс як символ любові. Бо лише любов’ю багата людина, іншого не дано. А коли народилася я, се¬ре¬дня донька Мар’яна, батько з дядьком Василем власноруч виготовили 40 літрів домашнього вина, яке й успішно вжили з друзями, святкуючи моє народження. Це справді по-закарпатськи. У 1983 народилася Галюня, а у 1986 — Василько. Ось так наша сім’я стала повноцінною родиною, сім’єю, в якій сім «Я» — батько, мама та п’ятеро дітей.

У НОВОРІЧНУ НІЧ МАМОЧКА ДЗВОНИТЬ У ДЗВІНОЧОК І ВСЯ РОДИНА ПРЯМУЄ ДО ЯЛИНКИ РОЗБИРАТИ ПОДАРУНКИ

Вочевидь, кожному з вас, читачі, спаде на думку: це ж скільки сил, праці знадобилося, щоб поставити на ноги дітей, а згодом і онуків. Сорок років безсонних ночей біля ліжок хворих дітей, над горами брудного посуду, над каструлями та пательнями, а ще й зі щоденною працею у дитячому садку Марія Василівна «заробляла» своє почесне звання «Мати-героїня». І при цьому вона ніколи не скаржилася, а завжди усміхалася. Були важкі часи... Проблеми, безгрошів’я, не було змоги поїхати відпочити, бо було не по кишені... Словом, пелюстками троянд дорога не стелилася. І все ж...

Сьогодні, коли всі ми, її діти, стали дорослими та самостійними, всі зна¬йшли своє місце у житті (Юліанна — депутат Ужгородської міської ради, Петро — начальник ВРНП ПАТ «Укрнафта», Мар’яна — оперна співачка та викладачка ЗакДУ, Галина — оперна та естрадна співачка, Василь — інженер ПММ, ВРНП ПАТ «Укрнафта»), намагаємося використовувати кожну нагоду, щоб зібратися у родинному колі, але, на жаль, це вдається не так і часто. Та традиційним для нашої великої родини є день народження нашої мамочки. У це свято, яке збігається з святкуванням Нового року, вся наша родина збирається за великим столом, щоб привітати найдорожчу людину в світі, підняти келих за її здоров’я та побажати довгих років життя. А ще в ту саму Новорічну ніч, за годину після півночі мамочка дзвонить у дзвіночок і вся родина прямує до ялинки розбирати подарунки. А це по-справжньому весело та пам’ятно.

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

«Люблю, люблю бабусеньку свою. Ба-бу-сю, ти пташечко моя, ба-бу-сю, ти квіточко моя, ба-бу-сю, фіалочко моя. Люблю, люблю бабусеньку свою», — наспівувала радісно маленька Шарлотка. А далі тихенько підійшла і... поцілувала бабусі руки. Марія Василівна заплакала від щастя. Усі проблеми порівняно з вдячністю онученьки здалися такими нікчемними.

Як сильно не вабив би вас перебіг життєвих подій, як міцно не захоплював би вир насущних проблем — бережіть своїх мам, як зіницю ока. Оберігайте їх від образ, від турбот, від осуду. Знайдіть час відвідати найдорожчу людину в світі. Знайдіть слова вдячності, підтримки та любові. Бо нема на світі щасливіших дітей за тих, хто має живу матір!

Мар’яна Гаврилко-Лазур