Минулої суботи, 2 травня, семиденну зміну лікування хворих на коронавірус закінчила четверта терапевтична бригада Закарпатської обласної лікарні імені Новака. Ця лікарня стала другою лінією після інфекційної лікарні, яка створила так званий ковід-центр на базі хірургічного корпусу торакальної хірургії. Впродовж тижня 4 лікаря, 6 медсес­тер та 3 санітарки були повністю ізольовані у відділенні для лікування 31 пацієнта з ковід-інфекцією. Ендокринолог, завідуюча відділенням ендокринології в обласній лікарні Ольга Олексик була в команді медиків і після закінчення зміни розповіла Uzhgorod.in про те, чим живуть лікарі та хворі, борючись із невивченим поки що вірусом.

— Наш головний лікар попросив усіх лікарів об’єднати зусилля і виявити бажання лікувати хворих на коронавірус. І ми, 5 чоловік із мого відділення, вирішили піти всією командою. Або ідемо всі, або ніхто. В нашому рішенні зіграло роль ще й те, що серед хворих у центрі були і пацієнти з цукровим діабетом, а вони є в групі ризику при коронавірусній інфекції.

Крім нас там були хірург зі своєю командою медсестер, була лікар-пульмонолог, яка очолила бригаду з медсестрами. В усю бригаду ввійшли 4 лікаря, 6 медсестер і 3 санітарки.

Ми мали чергування вахтовим методом: по 4 години, і цикл тривав 16 годин. Тобто, кожна четверта вахта — твоя. Але загалом вхід і вихід на чергування забирає в тебе ще 2 години — годину перед входом і годину після. Дуже важливий правильний вихід з цієї зони: правильне роздягання, правильна санітарна обробка всього костюма. В цілому випадало 1,5 чергування на добу. За зміну, 7 днів, ми мали 10—11 чергувань.

Сама робота не дуже важка, але її сильно ускладнює перебування в протиепідемічному костюмі. Респіратор, окуляри, щиток, повністю герметичний комбінезон, зверху халат, 2 пари рукавичок, бахіли — і так ти ідеш на 4 години чергування.

Наразі в торакальному ковід-відділенні маємо 25 пацієнтів (тому що там 25 ліжок) і 6 — у реанімації. Всі вони зайняті. Звільняються тільки тоді, коли пацієнт помирає або виписується. У другому випадку людину з негативним ПЛР переводять у відділення судинної хірургії, де вона очікує результату ще одного ПЛР, і тільки тоді іде додому. Повторні ПЛР-тести беруться в хворих постійно, кожні 3—4 дні.

Не завжди ми отримуємо той результат, який очікуємо. Пацієнти важкі. Хвороба, дійсно, не вивчена. Це не є звичайна пневмонія і лікувати її як пневмонію, яку пульмонологи добре знають, не можна. Вона зовсім інакша і як її лікувати — не знає цілий світ... Ми намагалися повністю дотримуватися рекомендацій міжнародних протоколів у лікуванні і в частини пацієнтів спостерігали значне покращення. А в декого стан погіршувався. Дуже багато пацієнтів мають супутні захворювання і нерідко це цукровий діабет та хвороби крові — лейкоз. Ці пацієнти найважчі — якщо в них ковід на фоні лейкозу. Одного такого хворого ми втратили... Встигли перевести його в реанімаційне відділення, але він, на жаль, наступного дня помер...

Ковід — дуже підступне захворювання, невідоме, і всі ми, як і весь світ, очікуємо на його вивчення, на результати міжнародних клінічних досліджень. Звісно, не всі пацієнти є смертельно хворими, їхній стан різної тяжкості, однак перебігання ковіду дуже непередбачуване, і це характерно для цієї хвороби. Сьогодні пацієнт може почуватися абсолютно нормально і готуватися до поступової виписки, а завтра ситуація може різко змінитися і стан може погіршитися. Тобто, ми не можемо до кінця прогнозувати, хто скільки буде хворіти і хто коли одужає.

Ну і ще важливо сказати, що пацієнти заражалися не від заробітчан, які повернулися додому, в основному вони підхопили вірус побутовим шляхом передачі. Ніхто з хворих не міг сказати, де отримав вірус. Тому ніхто з нас не застрахований від цього. Передбачити всі доторки рук із предметами, а потім торкання обличчя неможливо.

Більша частина людей навіть під час карантину не усвідомила, що таке карантин. Якби він був дотриманий на 100 %, то, можливо, тепер ми не мали б 65 нових випадків на добу по Закарпаттю. Наша область — третя в цьому антирейтингу по Україні за останні дні.

Але люди не розуміють, що таке карантин. Люди не сиділи строго вдома, їх не штрафували за вихід без масок на вулицю. Я розумію, що час від часу необхідно виходити в магазин, поповнювати запаси продуктів і малий бізнес дуже сильно страждає. Як тут правильно діяти? На мою думку, ефективною була би широка діагностика: ПЛР-тести, експрес-тести проводити максимально часто і в найлюдніших місцях. На заправках, у супермаркетах, людям, які працюють із людьми, мають проводити їх у профілактичних цілях, а не тоді, коли є клініка! Необхідно, в першу чергу, тестувати медиків! Це люди, які стоять на передовій.

В іншому випадку, як-от у нас, інфекція буде повзуча і невловимо поширюватиметься. Наразі ми не маємо такої картини, як у Італії, але ніхто не може гарантувати, що вона буде такою завтра. Якщо завтра відкриють усе — і ті каруселі, і тераси, я розумію, що люди втомилися і хочуть виходити на вулиці і почати працювати, але коронавірус страшніший! Як лікувати ковід? Ну, лікуємо... Весь світ вивчає, як лікувати його. Вакцини немає.

— Страшно було?

— Дуже. Перший раз, коли зайшла в палату, то одразу подумала, що це як під водою працювати: от пірнув — і вперед. Я не звикла працювати в такому костюмі, респіраторі, окулярах та щитку... Повітря надходить тільки через клапан у респіраторі. А коли ти хвилюєшся, то починаєш частіше дихати, і повітря тобі не вистачає... Тому просто треба стримуватися і бути спокійним. Те, що страшно — так це тому, що ти один, 1—2 медсестри і 25 хворих. Там немає можливості для інструментальної діагностики, робити щодня аналізи, тому що лаборанти для забору аналізів не будуть туди заходити кожного дня. Наш головний лікар робить усе, що може, і максимально підтримує нас на кожному кроці. Але все одно це робота не однієї людини і навіть не десятьох людей!

І коли в соцмережах під постом про хворих на коронавірус читаєш коментарі на кшталт, «все це неправда та маніпуляції! Ті люди просто закрилися собі в звичній палаті», стає дуже боляче... Ніхто не застрахований від того, що його рідний чи він сам не опиниться в такій палаті й в такому становищі! Хворі на коронавірус насправді дуже пригнічені, апатичні й налякані. Вони не скаржаться, просто лежать і все, і світу білого не хочуть бачити... Вони не впізнають нас, тому що ми всі заходимо до них у костюмах і видно тільки очі... Вони кожного разу перепитують: «Лікарю, ви хто?»

А ти перед входом у палату хвилюєшся, тому що не знаєш, у якому стані застанеш людину: чи нормальний рівень кисню в неї? Чи потрібно підключати людину на кисень? Тому що дуже мало інструментів, якими ти можеш допомогти. Їх мало у цілому світі, не тільки в нас.

Ми ж міняємося і перед кожною зміною робимо обхід — це кожні 4 години. Заходимо і вночі, придивляємося: спить — не спить, якщо не спить, питаємо про самопочуття, вимірюємо сатурацію. Це — цілодобова вахта. Заснути в перервах там не вдавалося, хіба на півгодинки.

— Що було найважче?

— Найважче було пристосуватися до того, що маєш робити свою роботу в умовах нестачі кисню. Робота неважка, просто ти перебуваєш в екстремальних умовах. Комбінезон узагалі не заважає, заважає те, що в тебе на голові. Ти не можеш нормально контактувати з хворим, ти не можеш нормально дихати. Ти не можеш швидко, в звичному темпі розмовляти з людиною, тому що тоді ти швидше дихаєш і тобі весь час не вистачає повітря. Мусиш говорити повільно і розмірено. Тобто важко працювати в цьому костюмі, який передбачає постійну нестачу повітря.

Важко перебороти той панічний страх, що ти роздягнешся не так, закінчивши свою зміну. Здоров’я однієї людини залежить від іншої, тому що ми після роздягання миємо костюм свого напарника. Ти маєш постійно пильнувати і тому так важливо, щоб туди йшли люди, які знають і впевнені один в одному. Тобто, я довіряю тобі, що ти правильно помив і простерилізував мої окуляри, а ти довіряєш, що я правильно помив і простерилізував твої окуляри. І важливо досягти того, щоб колектив був усі, як один. У таких екстремальних умовах усі це відразу розуміють.

Ще важливий момент — це те, що ти не спиш. Просто не встигаєш поспати — тільки засинаєш, як одразу треба прокидатися, бо твоя зміна на черзі. Поспиш годину-дві в день.

— Танцювальне відео ваша зміна записувала?

— Ні, звичайно! Там часу немає таким займатися! То студенти, які були в попередній реанімаційній бригаді в останній день записали. Звісно, у них, можливо, була якась ейфорія в кінці тижневої зміни. Їх можна зрозуміти. Але ті ролики не відображають дійсність, там нема часу танцювати.

— Що ви там їли?

— Нас годувала лікарняна кухня, їжа була проста, але завжди свіжа. Крім того, нам привозили їжу або наші колеги, або волонтери якісь смаколики передавали. У волонтерську програму «Вечеря для лікаря» наше ковід-відділення чомусь не потрапило. Але ми не були голодними.

Нас дуже підтримували наші колеги. У такі моменти розумієш, хто є хто, і я дуже рада, що пішла на цей крок — лікування ковід-хворих. Це виклик, випробовування і, повірте, що ніхто з нас не йшов туди заради грошей. Тут лікар отримує швидше моральну сатисфакцію, усвідомлення, що ти виконав свій обов’язок. Більше ніякої... Не коментуватиму матеріальний бік справи та 300 % доплати лікарям.

P. S. Після тижневої зміни лікарі, які несли вахту в ковід-відділенні обласної клінічної лікарні, пішли на кілька днів на самоізоляцію. ПЛР-тести у всіх були негативними.

Зоряна Попович