Понад 40 років віддав лікарській діяльності Юлій Боршош.


Знаному на Закарпатті лікареві, учасникові катастрофи пароплава «Адмірал Нахімов» Юлієві Боршошу 6 квітня виповнилося би 80 років. Однак 16 квітня 2003 року його серце перестало битися… Після себе залишив світлі спогади рідних, колег, друзів, котрі знали, любили і поважали Юлія Юлійовича, а також чимало наукових праць із хірургії, написаних у співавторстві з відомими колегами. Як очевидець і безпосередній учасник трагедії пароплава «Адмірал Нахімов», Юлій Боршош вважав своїм обов’язком розповісти про ці події, для чого здійснив справжнє журналістське розслідування, їздив і спілкувався з учасниками катастрофи й описав, як склалося їхнє життя, опісля у книжці «Коли трембітають кораблі».

Під час роботи над виданням лікар проявив риси публіциста і в такий спосіб продовжив справу свого батька — закарпатського поета Юлія Боршоша-Кум’ятського, останні вірші якого так і не побачили би світ, якби син Юлій не зібрав їх і не приніс у редакцію.

Напередодні ювілею Юлія Юлійовича кореспондентка «РІО» спілкувалася з його дружиною Мартою Антонівною та дочкою Мартою. Дружина Марта пропрацювала 18 років педіатром у дитячому відділенні обласної лікарні, а далі в міській дитячій лікарні Ужгорода, донька працює дитячим офтальмологом у міській дитячій лікарні. Син Юлія Юлійовича Богдан має давнє хобі — шахи, а також успадкував від діда схильність до рими. Внук Данило має здібності до гуманітарних дисциплін, особливо до англійської мови.

Юлій Боршош народився 6 квітня 1936 року в Рахові, де на цей час учителювали його батьки. До школи малий Юлій почав ходити, коли йому ще не виповнилося й 6 років. Середню школу закінчив наймолодшим випускником Ужгородської ЗОШ № 1 зі срібною медаллю (батькові на той час запропонували посаду в Ужгороді). У 1952 році Юлій вступив на медичний факультет, обравши несподівано для батьків долю лікаря, і недаремно…

Портрет лікаря Фединця — містична реліквія сім’ї

Від природи Юлій мав дуже тендітні і вправні руки. Його брали на асистенцію під час операцій ще коли був студентом. За роки навчання в університеті проявляв старанність і уважність. Після закінчення вишу потрібно було відпрацювати за направленням. Юлія було призначено дільничним лікарем у село Березинка Мукачівського району. На той час тут діяла шахта, в яку йому, як лікареві, теж доводилося спускатися. На базі гуртожитку цієї шахти завдяки старанням Юлія Боршоша було відкрито стаціонар.

Після роботи в Березинці його відрядили на курси анестезіологів-реаніматологів у клініку Миколи Амосова, оскільки ця галузь медицини почала активно розвиватися. Сам Амосов пропонував йому залишитися в Києві, але Юлій відмовився, бо дав слово професорові Олександрові Фединцю повернутися. І повернувся. В Ужгороді продовжував працювати анестезіологом. У цей період він із колегами неодноразово вилітали з допомогою санавіації на екстрені виклики в різні райони Закарпаття.

Із відомим народним професором Фединцем Юлієві Юлійовичу випала честь пропрацювати довгі роки, за що він був вдячний долі. Так сталося, що під час несподіваної пожежі у квартирі Боршошів збереглася єдина річ — портрет Фединця…

Гнійно-септичне відділення з проктологією і окремою операційною в обласній лікарні було відкрите завдяки Юлієві Боршошу, завідувачем його він пропрацював практично до кінця життя.

«Він віддано любив свою роботу, був дуже колегіальним, про що й досі згадують його співпрацівники. Медсестрам, які доїжджали з сіл, допомагав отримати кімнати в медичному гуртожитку. Дуже хвалив монахинь, які в ті роки теж працювали медсестрами, — розповідає Марта Антонівна. — Я проживала неподалік лікарні Новака. Пригадую, як у дитинстві ми, граючись, забігали на територію лікарні. Коли раптом з’являлася монашка — її одяг відсвічував білою голубизною і вона одним поглядом змушувала нас, дітей, покинути лікарню. Навіть дорослі не могли не послухатися монахині».

Юлій Юлійович обожнював природу. Мабуть, у ній знаходив такий необхідний для душі відпочинок. Займався гірським туризмом, неодноразово підкорював закарпатські вершини. Особливою пристрастю його було полювання. Вполював двічі ведмедя, про що свідчить фотографія, котру нині зберігають рідні. Тільки на косуль у нього рука не піднімалася…

Драма на кораблі «Адмірал Нахімов»

У ніч із 31 серпня на 1 вересня 1986 року подружжю Боршошів довелося стати безпосередніми учасниками катастрофи на Чорному морі — аварії корабля «Адмірал Нахімов». Цього року виповнюється 30 років загибелі славетного лайнера.

У будинку Боршошів дружина з донькою показують альбом із безліччю різних документальних свідчень, газетних вирізок і світлин учасників трагедії. Все це стало основою його книги «Коли трембітають кораблі».

«На 50-річчя чоловіка йому запропонували путівку до Югославії, де на той час жив двоюрідний брат Юлія Юлійовича. Поїздка була дуже бажана, але мрія так і не здійснилася. Без усіляких пояснень із боку організаторів поїздку заборонили, а натомість від профспілки нам запропонували подорож на двох на лайнері «Адмірал Нахімов». Згодом я зустріла людей, які теж збиралися на пароплав, але з якоїсь доленосної причини не поїхали», — розповідає Марта Антонівна. Найбільш жахливі спогади життя дружини Юлія Боршоша пов’язані саме з «Нахімовим», як і найщасливіша мить: її пережила, коли ступила на берег і відчула земне тяжіння.

Корабель був аварійний, здійснював передостанній рейс, і взагалі він багато разів тонув. Але про цю трагедію в Радянському Союзі не можна було розповідати, як і про Чорнобильську катастрофу, котра сталася на кілька місяців раніше загибелі «Нахімова».

«Людські якості, миттєва реакція і рішучість Юлія допомогли врятувати наші життя й життя однієї дівчини, яку підхопили до себе, пливучи і тримаючись за просту плаваючу дошку. Пізніше дівчина назвала Юлія Юлійовича хресним батьком», — розповідає дружина Марта.

Юлій Боршош був людиною з великим серцем. Життєрадісним, щирим, відданим своїй професії він залишився у спогадах тих, хто його знав і любив. Одна людина розповіла, що після його смерті подарований ним букет ще довго стояв у вазі, ніби нагадуючи про нетлінність усього, що залишив після себе відомий закарпатський хірург.

Наталія Каралкіна