13 лютого 2026 року в Бедевлянському ліцеї на Тячівщині відбулася меморіальна зустріч у рамках просвітницько-пошукового проєкту «Герої серед нас», присвячена пам’яті відомого громадського діяча, молодшого сержанта, нагородженого орденом «За мужність» ІІІ ступеня Едуарда Шуфрича.

Саме цього дня Едіку, як його всі називали, виповнилося б 57 років. До його рідної школи зійшлося чимало односельчан та гостей, аби згадати незабутнього земляка.

Приїхав на зустріч і заступник голови Закарпатської обласної ради Василь Дем’янчук, який особисто був знайомий з Едуардом, разом брали участь у Помаранчевій революції. Зрештою, жодна революція в незалежній Україні не минала без Едіка.

Павло Бедей, голова Бедевлянської сільської ради, зазначив, що Едуард завжди почувався вільною людиною. Вперше він себе проявив під час Революції на граніті в Києві у 1990 році, де із Олегом Куцином стали учасниками голодування. Тоді бедевляни, що сформувалися на радянській пропаганді, мало розуміли суть студентських протестів. Едік прагнув волі для України, за яку боровся ціле життя. Не дивлячись на його юнацький радикалізм, хлопця всі любили. Це була обізнана людина, душа компанії.

«Я був на десять років старший, -- розповідає Павло Бедей, -- але тоді не розумів їхніх прагнень. Йому пощастило, що потрапив у Києві та Ужгороді в середовище патріотів, що рухали суспільство в потрібному напрямку. Едіку постійно був   необхідний рух, дія, не міг довго всидіти на місці. Тому хотів податися в АТО, але його не взяли через вік і проблеми зі здоров’ям (мав поранену на Майдані ногу). Коли почалася повномасштабна війна, він із перших днів записався в Тячівську тероборону. Бачачи, що закарпатці залишаються вдома, він через знайомих, яких мав по всій Україні, у квітні 2022 року перевівся в 111-ту окрему бригаду Луганської ТРО, аби бути ближче до лінії зіткнення. Там і провоював останні пів року свого життя».

Мама, Олена Михайлівна Шуфрич, учителька музики, розповіла, що її син добре вчився в школі, був начитаний, різносторонньо розвинений. Недарма у 1985 році вступив до Київського педінституту на історичний факультет. Але через два роки мусив іти служити в Радянську армію, з якої прийшов молодшим сержантом. Оскільки єдина сестра в той час вступила в музичне училище в Ужгороді, то Едік перевівся в Ужгородський університет. Батьки хотіли, аби діти мешкали разом, і син допомагав тендітній Романі носити важкий баян, на якому вона грала.

Надзвичайно волелюбний, він потрапив в студентське середовище у буремні часи. Тож брав участь у всіх українських революціях.

«Звичайно, що Едік не був ідеальним, -- ділиться враженнями мати, -- але був цілеспрямований. Він безкомпромісно боровся за Україну, за правду і справедливість. Був знайомий з багатьма народними депутатами, працював референтом у Верховній Раді.»  

Завдяки його вмінню контактувати до Бедевлі приїхало чимало відомих українських політиків та інтелектуалів, які зупинялися в Шуфричевій невеликій хаті   в центрі села. Зокрема, такі народні депутати, як В’ячеслав Чорновіл, Степан Хмара, Іван Заєць.

Сестра Едуарда Романа Свобода розповіла, як Едік залучав її до політичних акцій в студентські роки. Брав її на віче в Ужгороді, де збиралася поважна інтелігенція — Павло Чучка, Петро Скунць, Василь Зілгалов. Разом розклеювали листівки. Коли Едік поїхав голодувати на київський майдан під час Революції на граніті, батьки нічого не знали. Лише по телевізору побачили його в новинах. Восени 1991 року він голодував біля Закарпатської обласної ради проти автономії, яку намагалися протягнути комуністи.

«Пригадую, як ми групою приходили з музичного училища, аби підтримати студентів. Тоді голодував і Олег Куцин, Богдан і Роман   Дикий, чимало людей, які вже увійшли в історію краю, -- розповідає сестра. -- Приклад Едіка надихав моїх дітей. Дочка, як і він, вступила на історичний факультет Львівського національного університету. Хоча спочатку захоплювалася математикою. Але в останній рік Едік з нею займався історією і вона передумала, склала іспит із ЗНО на 200 балів і вступила на державне навчання. Також приклад Едіка вплинув і на рішення мого сина, який навчався в Кракові в Ягелонському університеті на нанотехнологіях. Перед тим закінчив в Ужгороді магістратуру, в Польщі вступив до аспірантури. Після похорону Едіка повернувся додому і пішов добровольцем на війну».

Іван Габор, кандидат філософських наук з Дубового, зауважив, що це була одна із найяскравіших особистостей в його житті: «Він завжди був не просто з нами, а попереду нас, як і Олег Куцин. У певний період я вважав себе учителем і для Олега, і для Едіка, бо я старший на десять років, але сталося так, що вони стали моїми учителями.

Едік був обличчям закарпатського Майдану в Києві. Він очолював закарпатський намет. Його знав увесь Майдан, і він усіх знав. Коли Революція гідності завершилася, Едуард все-одно не хотів їхати.   Всі казали: «Йдемо геть, наша місія закінчилася». А Едік наполягав, що треба залишитися, подивитися, хто прийде до влади і що буде з нею робити? Він повернувся останнім».  

Іван Куцин, батько Олега Куцина, зауважив, що для Едіка, як і для його сина -- Україна була понад усе. Вони завжди були незручними для влади, тому за ними слідкувала міліція, КГБ.

Побратим Адальберт Савчук із Тячева, розповів, як на Майдані взимку 2015 року знайшли Едуарда із простреленою гумовою кулею ногою. Далі він довго лікувався в київській лікарні.

Дружина Неллі наголосила, що її чоловік був чесним і безкорисливим, з нього би ніколи не постав хабарник. Едік пишався сином і донькою, яким прищепив любов до України.

Науковець Павло Федака-молодший зауважив, що завдяки Едуарду Шуфричу та його однодумцям вдалося зірвати сепаратистські плани з проголошення комуністичної автономії на Закарпатті восени 1991 року.

Нині вже розпочата робота зі встановлення меморіальної дошки Едуарду Шуфричу на Бедевлянському ліцею, в якому він навчався. Також розпочався збір матеріалів та споминів, присвячених командиру стрілецького відділення з позивним «Дід», нагородженого орденом «За мужність» ІІІ ступеню.

Присутній на зустрічі греко-католицький парох села Бедевлі священник отець Іван, який назвав Едіка «безвідмовним, завжди готовим допомогти», зауважив, що «зрада героїв відбувається тоді,   коли ми живемо так, наче їхньої жертви не було».

Тож проєкт «Герої серед нас» є важливим нагадуванням про тих, хто пожертвував собою заради нашого майбутнього.

Олександр Гаврош, офіцер відділення цивільно-військового співробітництва Ужгородського РТЦК та СП