Не чоловіча робота

admin 26.05.2026 13:11 НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Можна довго дивитися на те, як чоловічі руки віртуозно вплітають у сітчасну основу стрічки тканини. Такий потрібний нині на фронті нашим воїнам атрибут, який маскує і техніку і місця розташування військових, Сергій Михайлович Азаров в'яже вже кілька місяців. Каже, що загалом зв'язав уже може й три десятки сіток. Усе своє життя він працював, був між людьми і тому, коли дізнався, що у волонтерській організації бракує робочих рук, прийшов і сумлінно виконує незвичну для чоловіка роботу.

Йому подобається, що тут все чітко організоване. Керівник “Сіток”, спонсори, волонтери закуповують тканину, жінки, яким важко довго стояти на ногах -—нарізають ту тканину на смужки, а потім ще й надрізають, щоб на сітці вона нагадувала листочки… Військові добре знають, куди звертатися, хто одразу відгукнеться ( свідчення цьому численні грамоти та подяки від фронтовиків, якими обвішані всі стіни), тому замовлень завжди дуже багато.


З рідного Бердянська Сергій Михайлович разом з дружиною виїхав одразу, щойно дізнався про вторгнення. Документи, ліки, деякі речі стояли запаковані вже кілька днів. Сам чоловік після армії якийсь час прослужив прапорщиком, то ж без зайвих слів повірив зятеві - підполковнику, який попередив: “Чекаємо щось дуже серйозне, будьте готові виїхати за кілька хвилин”. Та й “ждуни” насторожували — було зрозуміло, що їх щось радує. Спочатку родина поїхала на Хмельниччину, але там через постійні тривоги було не дуже затишно, тому вирішили їхати на Закарпаття, де було найголовніше —житло. Коли зятя — кадрового військового, перевели на інше місце служби, донька ( також має військове звання — сержант) поїхала слідом, службова квартира у Мукачеві лишилася закритою.

Сергій Михайлович, добре володіючи українською, довго звикав до специфічної місцевої закарпатської говірки, сумував за рідним містом, морем, друзями. Колись їх було немало, адже майже три десятиліття відпрацював на заводі, був висококваліфікованим токарем- розточником. У Бердянську лишилася рідні люди, квартира, машина, знайомі вулиці... Та найбільше гнітило, що під окупацією залишилися старенька мама і сестра.


Згадавши маму, Сергій Михайлович замовкає, на кілька секунд опускає голову.

—Вірив, що ще побачимось, але...

У 2023-му матері не стало. З сестрою і декількома вірними друзями спілкуються рідко -—для них небезпечно та й зв'язок нестабільний.

—Щоб поговорити, сестрі доводилося їхати за кілька кілометрів, де був більш- менш зв'язок, а тепер там все повиключали, то може вже навіть і не поговоримо більше, — каже чоловік.

На несміливе запитання: “ Ви не змогли поїхати на похорон?”, — Сергій Михайлович реагує дуже емоційно: “Та я б якраз до підвалу доїхав!”. Побачивши, що я не зрозуміла, пояснює, що там, де зараз ворог, є списки, де всі неблагонадійні давно записані. А він і сам неблагонадійний, бо не радів “визволителям”, та й два зяті, донька, онук — усі у війську, а це…

—Його б найближчі сусіди здали, - сердито доповнює жінка, яка в'яже сітку поруч, —він би може й до підвалу не дійшов. Там на таких, як ми, кулі не шкодують.



У приміщенні, де знаходиться один з підрозділів волонтерського руху “ Мукачівські сітки”, холодно, велику площу важко зігріти одним електрообігрівачем, та й   електрику часто відключають, люди працюють у верхньому одязі, дехто в рукавичках. В основному на в’язанні сіток зайняті жінки.

— Спочатку було незвично, завжди мав справу з залізом, а тут тканина, щось таке не для чоловічих рук, — зізнається п.Сергій, — з часом звик…

Тим, хто приходить сюди, в це, вистуденіле в холодну пору, приміщення не платять гроші, ніхто їх не змушує йти сюди щодня ( інколи і у неділю), не всі мають такий потужний мотив, як Сергій Михайлович. Йому хотілося б захистити собою   усіх своїх, які виконують нині найголовнішу роботу — тримають фронт, він і сам готовий відправитись туди, та вік вже не той.   Але всім волонтерам з “Мукачівських сіток” хочеться чим швидше дочекатися миру, хтось мріє повернутися до своїх домівок, місцевим — відпочити після основної роботи, та наразі всі вони щоденною кропіткою працею намагаються бути корисними фронту, наблизити спільну перемогу.


Соломія Полева,

гурток “Юні журналісти” МЦДЮТ,   ІІ місце у номінації “Журналістський текст” — XXIV Міжнародний медіафестиваль-конкурс “ПресВесна на Дніпрових схилах - 2026”

admin

Коментарі :


Додати коментар

 

 

 

Погода


НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

 

Оголошення

 

 

Архів новин

Влада

Чи влаштовує вас влада в Україні?


Влаштовує
Не влаштовує
Мені однаково


Голосувати/результат