«За визначні заслуги…»

08.06.2019 15:40 ПОДІЇ

Нещодавно з Німеччини в Україну прилинула радісно-приємна звістка: нашого творчого побратима, члена національної Спілки письменників України, відомого журналіста, який уже відзначений міжнародними літературними преміями ім. Богдана Лепкого та «Кредо Франка», тричі лауреата закарпатської обласної премії ім. Федора Потушняка Андрія Дурунду за визначні заслуги на літературній ниві нагороджено Міжнародною премією ім. Вільгельма Магера.

Її на загальних зборах закарпатської обласної організації спілки письменників України вручив очільник обласного спілчанського осередку Василь Густі. На цьому зібранні був присутній голова НСПУ Михайло Сидоржевський. До слова, на цьому заході закарпатські літератори шляхом таємного голосування обрали собі нового керівника — Василя Кузана.

Щиро вітаючи свого земляка-верховинця, хочеться дещо пригадати з біографії письменника. Знаю Андрія ще з його юних літ, коли він навчався у Голятинській середній школі Міжгірського району. Хлопець жив у шкільному інтернаті й щодня йшов на заняття й назад під вікнами моєї отчої хати. Я з цікавістю читав у пресі його замальовки, етюди, вірші, а також нариси про кращих верховинців.

У 1974 році Андрій, відмінно закінчивши школу, мав у своєму творчому активі понад 300 (триста!) оприлюднених у пресі матеріалів! Це було — та й нині є! — взагалі унікальним випадком, щоб учень мав такий творчий набуток. І це — без усяких блатів та зв’язків, адже був він родом із селянської багатодітної сім’ї з сільця Рекіти (це за 9 кілометрів від мого рідного Голятина), та ще й ріс без батька, який помер у 54 роки… Андрієві тоді минало дев’яте літо, а наймолодшій його сестричці Калині не виповнилося ще й два рочки…

У дитинстві Андрій змушений був пити і спити прегірку чашу наймитства, чотири служачи в чужих людей, про що згодом розповість у повісті в новелах «Сльозинка на зеленім листку».

Цікавий факт з його біографії: у восьмому класі (1972 рік) у найголовнішій дитячій газеті України — «Зірка» — на першій сторінці напередодні Міжнародного жіночого свята 8 Березня була надрукована замітка Андрія «Зі святом, мамо!», у якій ішлося про життя його тоді 53-річної неньки-вдовиці й колгоспної кріпачки Марії Дурунди, яка з сімома дітьми жила-виживала… І так це було розказано просто й сердечно, так зачепило серця й душі читачів, що Андрієві з усіх кінців України, та навіть усього величезного Радянського Союзу! — почали писати його однолітки, та навіть цілі дитячі колективи, піонерські загони. Дійшло до того, що передивований листоноша приносив йому в інтернат по сто й більше листів на день! За багато літ його поштарської служби ні в нього, ані в його колег чогось подібного не було! І можна стверджувати, що навряд чи буде! Це було справді нечувано й невидано. І, може, тоді Андрій по-справжньому відчув велику, ні з чим незрівнянну силу друкованого слова. Слова, у якому вкладено душу...

Писали здебільшого дівчата-школярки, бажаючи познайомитися. Андрій не те що відповісти кожному, а й прочитати все не мав фізичних сил. Листи прилітали навіть із Сахаліну, Азії, Сибіру… І досі невідомо, як туди потрапляла українська дитяча газета…

Після закінчення філологічного факультету Ужгородського державного — нині національного — університету Андрій Дурунда працював журналістом, чиновником у різних державних структурах, головним консультантом Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Але де й ким би не трудився — його завжди   і всюди вабило своєю незвіданою таїною і магією художнє слово. За цей час ним видано одинадцять книг прози. Остання за часом свого роду підсумкова книга «Чаша» (820 сторінок) вийшла у Києві до його шістдесятиліття. До неї ввійшли новели, оповідання, вірші, а також дорожні нотатки, адже автор ще за радянських часів, коли за кордон потрапити було архіважко, побував у Японії, Греції, Туреччині, Болгарії, Румунії...  

Для прикладу, коли у складі делегації перебував у Австрії, а в Москві саме в ті дні почався відомий путч — австрійські власті запропонували гостям з України — їх було 16 осіб — політичний притулок у країні. Андрій у тій делегації був один із Закарпаття, яке колись входило до Австро-Угорської монархії. І саме йому гаряче пропонували залишитися на австрійській землі, але він — відмовився. У вже згадуваній книжці «Сльозинка на зеленім листку» автор зізнається: «Я не можу і не зможу щасливо жити і прожити без свого неба і сонця, вітрів і вод, рос і стежок, якими просякнута душа моя і плоть моя, які в кожній краплині крові моєї нечутно бринять. У Верховині корені мої, могили предків моїх і дух їхній невмирущий незримо витає-шумить у травах, деревах, дощах і снах… Поза своєю отецькою землею по-справжньому ніхто не може бути щасливим…»  

До його півстолітнього ювілею (2006 рік) вийшла книга літературознавця і поета Михайла Ряшка «Андрій Дурунда. Слово у сльозі», у якій ідеться про життєві й творчі обрії митця.

Вітаючи свого приятеля, земляка і колегу по перу Андрія Дурунду з його високою відзнакою в царині літератури, щиро бажаємо йому нових творчих звершень.

Микола Зимомря,
доктор філологічних наук, професор, член НСПУ

Коментарі :


Додати коментар

 

 

 

Погода

Оголошення

Архів новин

Влада

Чи влаштовує вас влада в Україні?


Влаштовує
Не влаштовує
Мені однаково


Голосувати/результат