Життя швидкоплинне, пам’ять – вічна… Ось уже 10 років пролетіло як митець відійшов у кращі світи. Здавалося би ще зовсім недавно він був з нами…Нині – живе у наших світлих спогадах.

Віталій Борисович Звенигородський народився 1931 року в селі Денисівка Долинського району Кіровоградської області в сім’ї службовців. Згодом, у 1939 році, вони переїхали в місто Дрогобич, де батько дістав посаду головного бухгалтера облфінвідділу. Роки війни з родиною провів у евакуації в Башкирській республіці. У 1945 році сім’я переїхала до Ужгорода.

Він – двічі лауреат обласної премії імені Йосипа Бокшая та Адальберта Ерделі,   яскравий представник закарпатської школи живопису, зробив вагомий внесок в її становлення та розвиток. Учень основоположників цієї школи, її фундаторів Йосипа Бокшая, Адальберта Ерделі, Ернеста Контратовича та Вільмоша Береца, які свого часу викладали в Ужгородському училищі прикладного та декоративного мистецтва, де навчався Звенигородський. Там, у його стінах, пройшло формування творчої особистості художника, були закладені основні принципи життя і творчості. У своїх спогадах про Йосипа Бокшая митець згадував, що вперше почув про нього ще навчаючись в Ужгородській середній школі № 1 (нині Ужгородська лінгвістична гімназія ім.   Т.Г.Шевченка). Там він побачив картину Бокшая, що вразила його до глибини душі. Тоді юнак ще й не мріяв, що на довгі роки стане його учнем. В училищі Й.Бокшай навчав його   живопису, композиції, перспективи, був керівником дипломних робіт. Віталію Звенигородському пощастило навчатися у нього і після закінчення училища у Львівському інституті декоративного та прикладного мистецтва, де навчався у 1953–1958 роках разом із Миколою Медвецьким та Мар’яном Ілку, вихідцями із Закарпаття. Й.Бокшай вів тоді у них композицію. Після закінчення інституту з 1958 року Звенигородський працює викладачем спеціальних дисциплін в Ужгородському училищі прикладного та декоративного мистецтва, де на старших курсах викладав живопис, композицію, рисунок, був керівником дипломних робіт. Серед його учнів Іван Бровді, Василь Беца, Володимир Щур, Йожеф Рущак, Олександр Саллер та багато інших нині відомих митців Закарпаття. Поряд з викладацькою роботою Звенигородський займається декоративно-монументальним мистецтвом. Він увійшов в історію крайового мистецтва тим, що брав участь у відновленні у повоєнний час призабутої техніки сграфіто. У складі групи художників-монументалістів Йосипа Бокшая, Миколи Медвецького, Антона Шепи ним було оформлено ряд об’єктів в Ужгороді, області та Україні. Зокрема, це розписи загсу і клубу «Енергозбуту» в Ужгороді, клубу села Пийтерфолво Виноградівського району. А ще майстер робив монументальний розпис та мозаїку, добре володів багатьма техніками та технологіями в різних галузях образотворчого мистецтва. Але станковий живопис завжди займав особливе місце в його творчості.

З 1959 року В.Звенигородський постійно брав участь у республіканських та зарубіжних виставках. З огляду на це рекомендацію для вступу до Спілки художників СРСР йому дають корифеї крайової школи мистецтва Йосип Бокшай, Федір Манайло та Гавриїл Глюк, що засвідчує неординарний талант кандидата. Художник Микола Медвецький писав, що «Звенигородський у студентські роки показав себе здібним тонким живописцем з великим чуттям декоративності», був одним із найкращих студентів у групі.

З 1967 по 1991 рік виконував замовлення з художньо-оформлювальних робіт на підприємстві «Художфонд». Він створив ряд творів декоративно-монументального характеру, був одним із перших в області, хто розвивав   монументально-декоративне мистецтво. У березні 1970 року за результатами виставки після кількарічного кандидатського стажу Звенигородського приймають до Спілки художників СРСР. У липні 2001 року відбулася ретроспективна виставка творів художника з нагоди його 70-річчя, що пройшла в Закарпатському обласному художньому музеї ім.Й.Бокшая. За вагомий особистий внесок у розвиток образотворчого мистецтва області, високий професіоналізм і творчі досягнення В.Звенигородський нагороджений Почесними грамотами Закарпатської облдержадміністрації, обласної ради, управління культури Закарпатської облдержадміністрації, Ужгородської міської ради та пам’ятною медаллю Закарпатської облдержадміністрації.

Ювілейна виставка мала сильний резонанс у колах інтелігенції та шанувальників мистецтва. Про неї відгукнулися на шпальтах газет відомі мистецтвознавці, письменники та журналісти. Серед тих, хто сказав своє слово про художника, Надія Дегтярьова, Галина Рижова, Людмила Попова, Андрій Дурунда та інші. Зокрема Надія Дегтярьова у своїй статті «Талант, приречений на визнання» (Новини Закарпаття, № 97, 10 липня 2001 року) пише: «Визначальними рисами у творчості В.Звенигородського як живописця є особливі м’якість і задушевність у трактуванні пейзажного образу, звучність і грамотність багатого на нюанси колориту, наявність окремих епічних нот у загальному ліричному звучанні, зображених художником картин природи». Через кілька років потому Людмила Попова у своїй статті про митця, що вийшла друком у «Новинах Закарпаття» від 1 березня 2003 року, відзначила: «Попри м’якість і ліричність пейзажів Віталія Звенигородського у них відчувається неабияка життєстверджуюча сила. На диво гармонійно переплелися в його працях педантизм впертого, старанного реаліста і піднесеного захопленого романтика».

Помер Віталій Борисович Звенигородський 6 грудня 2007 року. Похований в Ужгороді.

Кожен із пейзажів майстра – це своєрідний портрет Природи зі своїм характером, певним настроєм. Кожна його робота виношена в душі і серці, гранично оригінальна і неповторна, як кожна мить нашого життя. Його образотворча мова суголосна настроєві пейзажу, стану природи. Нерідко митець звертається до одного і того ж мотиву, наділяючи його своєрідним характером, настроєм. Майстер, наче справжній чарівник, вміє кількома точними порухами пензля передати настрій природи, який він тонко відчуває. Особливо експресивними і переповненими настроєм є його етюди та невеликі камерні пейзажі з простими, на перший погляд, сюжетами. Мова образотворення В.Звенигородського колоритна, чиста і чітка, позбавлена всього зайвого, що відволікає від головного, часом навіть лаконічна, але завжди тиха і ніжна, сповнена любові до Природи, Людини, Життя.

Інтелігентний, врівноважений, безмежно скромний Віталій Борисович був цілком позбавлений бажання кар’єрного росту, ніколи не рвався в начальство, не домагався якихось нагород та регалій. Сенсом його життя була творчість. Світлий образ Віталія Звенигородського назавжди залишиться в серцях усіх, хто знав митця.

Володимир Мишанич