Ця сім’я з-над бурхливої синевирської Тереблі на міжгірській Верховині — особлива, незвичайна і навіть унікальна. Її глава світлої вже пам’яті Лука Сятиня — учасник Великої Вітчизняної, командир партизанського загону. На лацканах його піджака красувалися ордени аж трьох держав: Чехословаччини, СРСР і незалежної України.


Цікавим є й те, що наречена Луки односельчанка Марійка Кут майже п’ять років вірно чекала свого судженого, який разом з іншими синевирцями в 1940-му втік до Радянського Союзу. У байку про гарне тамтешнє життя повірив. Дівчина не одержала від коханого за весь цей буремний і такий неймовірно довгий час жоднісінької звістки. Та й не могла отримати жаданого листа, бо тих, які нелегально перетинали кордон, у СРСР засуджували на три роки. Але верховинка ждала!

Після концтаборів і кровопролитних боїв повернувся в отчий край. Живим-здоровим, слава Богу. Одружилися. В них потім народилося одинадцять дітей! Навіть за верховинськими мірками, де чимало багатодітних сімей, це з рекордного розряду.

Але чи не найголовнішим є те, що Сятині дали Україні майже три десятка фармацевтів! Їхніми стараннями і трудами врятовано сотні тисяч людських життів. Аналогів не те що в Закарпатті, а навіть у всій Україні не знайти. Чи, можливо, і в усій Європі.

Цей шанований рід і його історія самі просилися до книги. Тому я не міг не написати про них художньо-документальний роман «Дерево на вітрах», який відзначений обласною літературною премією ім. Ф. Потушняка і вже витримав два видання. За його мотивами навіть створено телефільм.

Родоначальником цієї фармацевтичної дружини, першопроходцем став первісток Луки та Марії Сятинь — Андрій, якому 5 січня — у пресвітлі Різдвяні дні — виповнюється сімдесят. Як же йому йшлося-жилося, як зароджувався загін Сятинь-фармацевтів, про представників якого знають не тільки в Україні, а і в закордонні, де і в чому першопочатки?

Микита Хрущов вирішив долю…

Першого вересня 1952-го п’ятирічний Андрій Сятиня гордо прошкував вулицею Товчки — мікрорайон Синевира. Один. З домотканою тайстринкою під рукою.

— Ци підеш сам? — вранці ще раз спитав батько.

— Піду. Я знаю, де школа.

— Мусиш, неборику. Тобі много що треба буде робити самому, бо ти майстарший, — казав Лука Васильович.

Так воно й було потім.

Коли Андрій вчився у школі, Микита Хрущов (перша особа в тодішньому СРСР) до відомого ленінського гасла, що комунізм це радянська влада плюс електрифікація всієї країни, додав — і хімізація. Андрій любив хімію. Тож і мріяв про хімічний факультет. Бо це була перспектива. А батько й мати хотіли бачити сина лікарем. Він же вибрав середнє між хімією і медициною — фармацевтичний факультет Львівського державного медінституту, який нині носить ім’я Данила Галицького.

На першій парі з неорганічної хімії завідувач кафедри професор Гусаков на дошці написав початок трьох хімічних реакцій.

— Хто допише їх до кінця? — спитав у аудиторії, яка налічувала півтораста слухачів.

Андрій миттю глипнув. Це завдання було для нього не з важких. Чи, може, то якась каверза? Хто їх там знає, ці вузівські порядки? Оглянувся. Першокурсники сиділи принишклі. І він зважився. Підняв руку. Підійшов до дошки і дописав реакції. Гробова тиша запанувала в аудиторії. Мовчав і викладач. Андрій уже подумки проклинав себе за цей нерозважливий крок. Та було пізно. Мовчазний професор тільки уважно, вивчально так дивився на студента.

— У вас дуже добрі знання з неорганічної хімії. А хімія — основа фармації. Тому ви провчитеся у вузі, як пісню проспіваєте, — нарешті мовив. На душі юнакові полегшало. І зала зітхнула...

Андрій Сятиня й у вузі був серед перших. Та знати, навіть здогадуватися не міг, що стежка, прокладена ним, виявиться такою благодатною і віщою, бо потім у цьому закладі вчитимуться його рідні брати Михайло та світлої вже пам’яті Ярослав, сестра Василина, дочка Віта, племінники Ярослав та Віталій Лука, Сергій... Пізніше цю стезю виберуть інші Сятині — племінники, племінниці, внуки…

Андрій Сятиня був наймолодшим студентом інституту. Його так і називали — «молодий». «Дідом» називали Юрія Бланка, рівно на десять років старшого за синевирця, уродженця Одещини. Він вчився на два курси вище. Разом грали за збірну вузу в футбол, де спочатку Андрій теж був наймолодшим. Уже потім Бланка направлять на рідну Сятині Міжгірщину, де він 36 літ очолюватиме аптечну службу району. На одному курсі з Андрієм навчалася симпатична дівчина Тамара Галайко з села Сморжів на Рівненщині. До душі припала горянинові. І на п’ятому курсі розписалися, щоб їх не направили на роботу в різні місця. Весілля вже буде потім, через три місяці. В Синевирі.

Зайшли на державну комісію з розподілу разом. Обоє вчилися відмінно й добре. Тільки Тамара до червоного диплома, як Андрій, трошки не дотягнула.

— Ця молода пара має піти піднімати фармацію Середньої Азії, — подивившись їхні документи, урочисто мовив ректор, Герой Соціалістичної Праці Михайло Даниленко.

В Андрія аж ноги потерпли. Він не хотів залишати свій рідний край, де його помочі, як старшого, чекали брати і сестри, батьки, велика родина, земляки... За балами він мав право вибору.

— О-о, Андрій Сятиня цього не заслужив, — озвалася декан Валентина Позднякова. — Всі роки він був активістом, спортсменом, і вчився добре, і з багатодітної сім’ї... Хай іде на Закарпаття і своїм помагає.

Голова комісії погодився. Начальник Закарпатського облаптекоуправління, присутній на тому розподілі, аж розцвів на лиці. Гострий дефіцит фармацевтів відчував і в області. А тут — таке щастя: одна людина — дружина Андрія — поза лімітом вступала в закарпатський край.

Він потрапив у Ракошино, завідувачем аптеки, а Тамара — в Мукачівську райаптеку. Жили в тому ж Ракошині. При аптеці була кімнатка, кухонька, комірчина. Йому належало мати трьох спеціалістів, а він трудився один.

В обласні керівники — у двадцять п’ять років

На обласній конференції фармацевтів навесні 1972-го його серед сімох аптечних працівників краю обрали делегатом галузевого з’їзду, що проходив у Львові. У перерві форуму тодішній начальник обласного аптечного управління Борислав Осташко запропонував посаду свого заступника.

— Мені лише двадцять п’ять, Бориславе Олександровичу. І тільки три роки практичної роботи...

— Я слідкував за твоєю роботою в Ракошині, як аптеку відремонтував. І районний заваптекою про тебе високої думки, інші перевіряючі служби...

Дав згоду після погодження з батьками і дружиною.

З 1 серпня 1972-го до 17 квітня 1995-го — майже двадцять три роки поспіль! — Андрій Сятиня віддав обласному фармацевтичному штабу. Дванадцять років очолював цю фірму. На грудях, як і в батька, засяяв орден «Знак пошани», значок «Відмінник охорони здоров’я СРСР» та багато інших нагород і відзнак... Йому пам’ятаються перші тижні роботи в аптечному управлінні. Це називається: з корабля — на бал. Через кілька днів у начальника помер батько і Осташко взяв місячну відпустку. Керувати фармацевтами всієї області залишився 25-річний Андрій Сятиня — наймолодший на той час заступник на Україні та, може, і в усьому СРСР!

Для нього попервах усе було незвичним: запрошення на сесії обласної ради депутатів, колегії облздороввідділу, проведення своїх оперативних нарад... Коли повернувся Борислав Осташко — ніяких зауважень до діяльності свого заступника не мав.

Досить сказати, що за двадцять три роки роботи Андрія Лукича на посадах заступника начальника і начальника облаптекоуправління на нього ні в які органи не надійшло жодної (!) анонімки чи скарги. І це — в гостродефіцитний, особливо ж на лікарські препарати, радянський час. Це треба було справді народитися в чесній багатодітній верховинській сім’ї, в якій найперше цінувалися високопорядні людські якості...

І неодноразово обирався депутатом Ужгородської міської та Ракошинської сільської рад, а також членом президії Центрального комітету профспілки медичних працівників України. Вже лише це багато про що свідчить, а найперше — про неабиякий авторитет серед колег. За всі роки його керування в області не було жодного випадку отруєння ліками, виготовленими в аптеках краю.

Коли прийшов у аптеко­управління, в Закарпатті налічувалося 112 аптек, а коли залишав цю фірму — їх було 184. Десятки аптек було переведено у кращі приміщення, а для цього потрібно було звести або реконструювати десятки будівель.

Під крилом ангела-хранителя

Завдяки підтримці та активній участі Андрія Сятині, Борислава Осташка, Івана Тисянчина, Івана Баланюка в Ужгороді побудований та оснащений на той час новітньою технікою і спеціальною аптечною апаратурою і обладнанням комплекс аптечного складу, де трудилося майже 200 працівників. Цей комплекс був одним із кращих в Україні.

Майже всі аптеки області виготовляли ліки за рецептами лікарів. Для аналізу ліків були придбані й ефективно використовувалися в роботі аптечної мережі сучасна апаратура і прилади, в тому числі й радіаційної безпеки.

В області працювала фармацевтична фабрика, де трудилося понад тридцять працівників. Тут перероблялися всі заготовлені в області лікарські рослини і випускалися такі лікарські форми, як мікстури, розчини, настої, збори та ін. Беззмінним керівником фабрики був Володимир Дзуровчик, його заступником Ростислав Голов.

Всі ліки, які потрапляли в Закарпатську область, підлягали обов’язковому аналізу контрольно-аналітичною лабораторією. Співробітники лабораторії контролювали якість ліків, які виготовляли аптечні заклади області. Успішно керували лабораторією Ліда Булатова, Юлій Бублак, Ніна Свида, Петро Яцук.

Завдяки підтримці й тісній співпраці з обласним відділом охорони здоров’я та його керівником Василем Миколайовичем Рішком, успішно вирішувалися питання раціонального медикаментозного забезпечення населення та лікувально-профілактичних закладів краю в період гострого дефіциту ліків.

Потім Андрій Сятиня був завідуючим 163-ю аптекою в Ужгороді. Вона стала першою в Закарпатті фірмовою аптекою. Вийшов на пенсію з посади директора ним же організованого комунального підприємства «Аптека» Ужгородської міської ради.

Зародження династії

Дивиною не стало, що старша дочка Віта теж ступила на стежину батьків: вступила в той же медзаклад у місті Лева, який закінчили батьки і стрий Михайло — нині єдиний із Закарпаття доктор фармацевтичних наук, професор, завідувач кафедри організації економіки фармації Національного медичного університету імені О. О. Богомольця.

Маючи у характері настирність Сятинь-старших, Віта не може не йти далі, не прагнути вищого: успішно захистила кандидатську дисертацію. Нині Віта Андріївна — доцент, кандидат фармацевтичних наук, викладач фармакологічного відділення медичного факультету Ужгородського Національного університету.

Радіє-тішиться Андрій Лукич з онука Андрія, якого названо в честь його, дідуся вже... Коли він народився, Андрій Лукич на своїй дачі в селі Андріївка (Андрій-старший — Андрій-молодший, Андріївка!) Ужгородського району посадив яблуні, груші, виноград. Вони вже щедро плодоносять.

Росте, буяє сад. Виріс онук. Він теж фармацевт. Вільно володіючи англійською, для студентів-іноземців викладає фармакологію в УжНУ. Молодша дочка Андрія Сятині Оксана, здавалось би, теж ступить на проторену путь: у фармацевти піде. Але ні: раптом обрала юридичний факультет УжНУ. За весь період навчання не мала жодної четвірки! Здавалося б, іди в аспірантуру — зелене світло, підкоряй наукові вершини! Про це казали їй і батькам викладачі. Але Оксана подалася в бізнес. Її чоловік Сергій — теж підприємець. Тому набуті юридичні знання стали їм у неабиякій нагоді.

Андрієві Лукичу пам’я­тається лютнева днина 2008 року. Ще й не світало. Він на авто їхав у Львів, де повинен був виступати на науковій конференції про сучасний стан і перспективи розвитку фармації в Закарпатті. Вже проминув село Барвінок. І раптом озвався мобільник.

— Вітаю, тату, — телефонував схвильований зять Сергій. — Ви вдруге стали дідом. Донечка…

— О-о, прещиро поздоровляю, — щасливий чоловік на те. — Бажаю, аби здоровою росла і на радість вам…

Нині Оксанка-третьокласниця — невимовна радість не лише батька-матері, а й дідуся та бабусі. Яка доля її чекає, що обере собі — важко вгадати. Дід би був радий, аби й вона поповнила загін фармацевтів…

Щастям світяться батьки, коли в дітей усе гаразд. Саме так вийшло в Андрія і Тамари Сятинь.

Андрій Лукич щасливий тим, що мав можливість працювати і відчував постійну підтримку всього майже двохтисячного колективу аптечних працівників у роботі з медикаментозного забезпечення населення краю. Він сьогодні висловлює за це всім велике спасибі. За ініціативи Андрія Лукича Міністерство охорони здоров’я України щорічно виділяло не менше 30 місць у Львівському медичному інституті для зарахування на навчання на фармакологічному факультеті жителів Закарпатської області. Завдяки цьому сотні закарпатців — в основному з гірських районів — здобули фах провізора, що дало можливість значно покращити медикаментозне забезпечення краю.

— Хотілось би відзначити спеціалістів, співробітників апарату управління, керівників аптечних закладів області та фармацевтичних спеціалістів: Світлану та Анатолія Носенків, Івана Осима, Ярослава Хрептака, Нінель Кретову, Нелю Ковалик, Євгенію Ворович, Петра Пастеляка, Петра Ватраля, Івана Лучинця, Олександра Попа, Бориса Ведмеденка, Василя Корду, Василя Федоренка, Ганну Олексієнко, Павла Магариту, Ярослава Федецька, Василя Мокана, Ганну Зверєву, Наталію Томишин, Марію Лендєл, Юрія Матіка, Ганну Калинич, Зіну Ясінську, Олександра Сливку, Валентину Колесніченко, Ірину Галюлько, Наталію та Леоніда Виговських, Василя Романа, Василя Плиску, Катерину Кречко, Оксану та Юрія Циганинів, Галину і Тетяну Начальних, Ольгу та Василя Яцуків, Поліну Ганчак, Любов Гегедош, Юрія Бобонича, Андріану Деметер, Оксану Цетєв, Ліду Попович та інших, які зробили великий вклад у чітку злагоджену систему медикаментозного забезпечення населення краю, — каже Андрій Лукич. — Хоч стільки часу минуло з наших спільних трудових літ, а ці віддані своїй справі люди, високі професіонали — в моїй пам’яті.

Він не без підстав вважає себе щасливим, бо постійно, як сам зізнається, відчуває крило ангела-хранителя. І не одного... Бо ж у нього — два імені: Андрій і Лука.

Але Андрій Лукич неймовірно щасливий ще й тому, що стежинка, на яку він, син простих горян, чиї предки споконвіку до кривавих мозолів трудилися тільки на землі-годувальниці, колись першим ступив, не заросла, а стала світлим шляхом, яким упевнено йдуть три десятки молодших Сятинь-фармацевтів. Та обрана ним у далекій молодості путь виявилася справді благословенною, урочою і щасливою. Фармацевтичний факел, понад півстоліття тому запалений ним, нині став родовим…

Андрій Дурунда, письменник