Як стало відомо із засобів масової інформації (газети «Ужгород», «РІО» та ін.) Ужгородська міська рада ще в кінці 2016 р. заснувала премію імені Петра Скунця в галузі літератури і краєзнавства, затвердила відповідну конкурсну комісію, Положення про премію тощо, а у серпні 2017 р. конкурсна комісія визначила переможців у номінації «краєзнавство», але не спромоглася визначити лауреата у номінації «література».

Що ж, заснування премії – річ престижна, тим більше для обласного центру, вона варта підтримки і схвалення. Але глибше вникнення в цю справу переконує, що підхід, концептуальне бачення та ін. засновників і результати діяльності конкурсної комісії не викликають захоплення, а, навпаки, наводять на сумні роздуми і спричиняють чимало запитань.

Насампед, виникає питання: чому премія імені відомого українського поета, лауреата Шевченківської премії П. Скунця встановлена не в одній, а в двох, досить віддалених одна від одної, номінаціях – з літератури і краєзнавства? Щодо першої – все зрозуміло, хоча було б престижніше, якби така премія була заснована облдержадміністрацією і обласною радою (П. Скунць – постать всеукраїнського масштабу), а от щодо краєзнавства – питання є. Адже поет і публіцист П. Скунць краєзнавцем не був, досягнень у цій галузі не має. Окрім цього, поєднувати дві різні між собою номінації, вважаємо, неправильно. Виходить такий собі гібрид. Ще можна допустити, що премія могла бути встановлена в номінації «література і журналістика», оскільки Петро Скунць був не тільки визначним поетом, але й талановитим журналістом, редактором газети «Карпатська Україна», а його публіцистичні статті мали великий вплив на формування національної самосвідомості закарпатців та поширення у краї національної ідеї.

У свій час обласною організацією Українського товариства охорони пам’яток історії і культури було засновано премію в галузі краєзнавства імені Петра Петровича Сови (автора численних краєзнавчих статей, путівників і буклетів про Ужгород, грунтовної, найкращої до цих пір, монографії з історії міста «Прошлое Ужгорода», члена муніципальної управи міста у 20-і роки ХХ ст., голови управи та голови Народного комітету Ужгорода у 1944–1945 рр.). Але з плином часу ініціатива згасала, лауреати премії не визначалися, про добру справу давно забули.

У зв’язку із сказаним, чи не слід було заснувати дві окремі премії, скажімо, в галузі літератури імені П. Скунця, і в галузі краєзнавства імені П. Сови? Останній для розвитку Ужгорода, краєзнавства, дослідження історії міста, вивчення, популяризації і збереження пам’яток історії культури і природи обласного центру, становлення і діяльності Закарпатського краєзнавчого музею, Закарпатського музею народної архітектури та побуту зробив дуже багато.

Премія міста в галузі краєзнавства, якщо комусь не подобається постать П. Сови (хоча про нього ще при житті змістовну статтю написав саме Петро Скунць), могла б отримати ім’я іншого визначного краєзнавця, перекладача, мера Ужгорода у 1900–1916 рр. Михайла Фінцицького, автора трьох томів нарисів з історії міста (четвертий, невиданий, том загубився), людини, яка так само дуже багато зробила для розвитку Ужгорода.

Чому цього не врахували депутати міської ради та їхні консультанти – сказати важко, та повернутися до цього питання ніколи не пізно – чи депутатському корпусу нинішнього скликання, або вже наступному.

Це по-перше.

По-друге, незрозуміло, якими критеріями керувалася міська рада, затверджуючи комісію з присудження премії, зокрема, з врахуванням номінації «краєзнавство». Адже серед членів комісії немає жодного краєзнавця! Жодного! Може, в Ужгороді таких немає взагалі? Та ні, вони є, досить згадати імена таких відомих краєзнавців, дослідників і популяризаторів історії і культури міста (й усієї області) як Йосип Кобаль, Степан Пеняк, Сергій Федака, Тетяна Літераті, Людвіг Філіп та ін. Чому ніхто з названих і неназваних не був включений до складу комісії?

Ще важче зрозуміти, чому комісія, зважаючи на назву премії іменем відомого українського поета, не визначила переможця в номінації «література» – головній, і за задумом, і за фактом, номінації премії? Чи то не було відповідних подань, чи подані твори були вкрай слабкі, а чи не вистачило терпіння і знань – причина невідома. А, може, для упішнішої, продуктивнішої роботи комісії варто було включити до її складу нових членів або, принаймні, залучити до її засідань консультантів – фахівців з кафедри української літератури Ужгородського національного університету та провідних письменників області?

Натомість, визначено чомусь двох (саме так, не одного, а двох) переможців у номінації «краєзнавство». Чому так? Логіка членів комісії, очевидно, проста: раз не визначили переможця в номінації «література», то дамо дві премії в галузі «краєзнавство». Але хіба така «логіка» (якщо це не інтерес когось) на користь справі?

Що ж до самих переможців конкурсу та їх праць (Михайло Тиводар «Етнографія Закарпаття» і Віктор Шостак «Тисячолітнє дерево» – про музичну культуру краю), вони заслуговують високої оцінки і будь-яких премій – обласних, всеукраїнських і навіть європейських, але вони не стосуються історії і культури Ужгорода, а охоплюють все Закарпаття.

У той же час, у затвердженому Положенні про премію записано: «Премія є творчою відзнакою, якою нагороджуються літератори і краєзнавці, твори котрих популяризують місто Ужгород, його історію, сучасність, видатних ужгородців, що творять славу міста над Ужем». З цим не можна не погодитися, але комісія чомусь цю вимогу Положення проігнорувала.

Не дотримано комісією і пункту Положення про те, що на здобуття премії висуваються твори, які вийшли друком упродовж останніх трьох років. Книга одного з переможців вийшла друком у видавництві «Ґражда» у 2011 р., тобто шість років тому, а у 2017 р. перевидана у тому ж видавництві. Але ж перевидання книги з незначними змінами й доповненнями не можна вважати її новим виданням…

Важко повірити в те, що навіть у такій, здається, простій справі, як заснування і присудження іменної премії, Ужгородська міська рада засвідчила свою неспроможність зробити так, як це належить органу самоврядування обласного центру – продумано, послідовно, грамотно, аргументовано, переконливо. Це ж у рівній мірі стосується і створеної нею відповідної преміальної комісії.

Незважаючи на сказане, премію, мабуть, таки вручатимуть і прийматимуть на День міста – з пафосом, музикою та насолодою. Але чи збагатиться від цього історія Ужгорода і чи отримає духовну, культурну і моральну насолоду громада міста – виникає сумнів.

То ж, як кажуть у таких випадках, мораль у кожного своя…

Вальдемар Тросницький,
Краєзнавець, педагог