Розмова з «потойбічним» 85-річним Юрієм Герцом.

Він уже три з гаком роки   живе в іншому — загадковому — вимірі. Тобто його душа продовжує малювати на небесах. Це я про лауреата Шевченківської премії, художника Юрія Герца (1931—2012). Знаєте, я міг написати спогад про дивовижного митця, але взяло гору бажання вчинити нетрадиційно, може, й навіть здивувати. Тобто з кількох своїх, написаних раніше матеріалів, я скомпонував інтерв’ю з митцем. Так-так, ніби він тут, ніби він поруч, ніби я вчергове сиджу серед яскравих полотен у майстерні. До речі, колись я так розмовляв з Адальбертом Ерделі. А оскільки і його учень Юрій Герц був оригінальним, впізнаваним, неповторним, то і я також мушу бути бодай на крихту таким, як вони.

«Про мої позитивні чи негативні емоції на картині говорить колір»

— Юрію Дмитровичу, будь ласка, відверто: усвідомлюєте себе великим художником?

— То складне, дискутивне питання. Думаю, що ні, бо велич художника визначається часом. Твори будь-якого великого митця повинні жити століття, два, три. Даколи вважаю, що я нич не зробив. І такі моменти є: зробив щось, а потім думаєш довго — лишити чи замалювати?.. Навіть такі світила, як Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Ван Гог чи Гоген не розуміли цілком суті своїх творінь, а час показав: за складом мислення, душі вони були такі геніальні, аби перескочити той же час, стати його новатором, іти попереду того суспільства, в якому жили. Очевидно, мали велике й натхненне серце, аби створити вічні полотна.   І сьогодні їх усі називають великими, геніями… А те, що я про себе повім із цього ракурсу, — нич. Це сукупність різних факторів, а результат — твори художника живуть довго-довго, а може, й вічно, бо нащадки вважають його вклад у культуру великим, неоціненним.

— Як виникає задум картини, що надихає вас?

— Даколи беру натуру, даколи задум може виникнути моментально — за секунду. Іду вулицею, щось увидів, сонце засвітило, файно пташка співає, десь учув файну народну музику, щось учув від людей. Тоді прийду додому або в майстерню і працюю над ескізом, можу й нараз почати малювати після ескіза. Картина залежить і від настрою, і від емоцій, позитивні вони чи негативні. Правда, є й роботи з фантазії, видумані, як то кажуть.

— А як саме відбиваються на полотні позитивні чи негативні емоції?

— У мене тото в кольорі. Файний настрій — картина в оптимістичних, сонячних тонах, а сумно мені — може йти через сині, чорні, май такі — трагічні — кольори. Один і той же мотив може бути і так, і сяк. Залежить від оточення, спілкування, як на душі. Навіть і погода   диктує характер роботи: сонячно, а раптом прийшла хмара, то суглоби можуть боліти, голова — і се   відіб’ється, звичайно, на картині.

— З одного етюда, знаю, й кілька робіт може бути.

— Добре,   що се повілося. Айно, з одного етюда може бути й десять картин, айбо одна на одну не будуть схожі. Можуть бути лише варіанти кольорами або різниці в суттєвих деталях.   Художник може написати церкву з усіх боків, у різну погоду, в різні пори року. З однієї церкви можна й цілу виставку зробити. Є і в мене різні ужгородські мотиви,   хустські. Пак візьмемо серце: коли файний день, воно об’ємне, коли сірий день — мляве, взимку або навесні — ще иншакоє.

Треба мислити образно й символічно. У якому б верховинському селі ви не були, не треба його цілу панораму малювати, а треба схопити характерні риси архітектури, скомпонувати їх так, аби вони говорили за тото село.

«Найвільніше я чуюся в темі Різдва, Великодня, весілля, звичаїв»

— Довго працюєте над картиною?

— То теж тяжко однозначно повісти. Є такий факт, як до одного французького художника прийшов молодий і хвалиться: «Я цю роботу створив за одну годину». «То й видно», — відповів старший колега. Словом, час не грає ролі. Кожда річ має бути продумана до нюансів. Вона виношується десь там, у надрах душі, а пак переноситься на полотно. Бувало, почнеш, а років п’ять стоїть, — і постійно пам’ятаєш: почав, а щось не вдається. Тоді повертаєшся до роботи не раз і не два, а коли завершиш — все одно можеш бути цілком не задоволений. А буває раз — і готово.

— О якій порі доби вам малюється?

— Я світловий день використовую, бо живопис — тонка справа: при електричному світлі робота може втратити щось у кольорі, у відтінках. При електриці можна компонувати, накидувати. Може, якби в майстерні ночував, то й малював би, не знаю. Айбо я ввечері повертаюся додому. Світловий день Богом даний.

— У численних ваших картинах у центрі композиції — церква. Чому?

— Та тото в мене було й тоді, коли мене за це доста критикувала партократія. Уявіть собі: я малюю село і без церкви — як то так? Мусить бути голова й ноги — це закономірне явище. Просто село без церкви мені тяжко уявити. Вона — як сонце: навколо неї у селі все крутиться. На багатьох моїх роботах церква, айбо не в кождій. Церкву я люблю, особливо дерев’яну. Вона дуже своєрідна в нашому краї: є і псевдоготика, і шатрова архітектура, десь і еклектика, словом, різні стильові течії. Айбо в тих церквах — народна творчість, фантазія. Вони прив’язані до природи, особливо в горах — з високими і гострими шпилями; вони ритмічно-музикально прив’язані до тої землі; відчувається, що то не чужоє, що вони збудовані з любов’ю.

Ще чому церква в центрі композиції?   У церкві хрестять новонароджених, ушиткі вінчаються в церкві. Змалку пам’ятаю: вийшли з церкви молоді, йде курагов, музика грає… Айбо не тото, що я побожний такий: ци одна віра, ци друга — усі файні. Я ся родив греко-католиком. А пак то ся негласно переслідувало… А Різдво, Покрови, Великдень! Ми, малі, бігали коло тої церкви, огинь клали, усякі там фіглі…

— А чого здебільшого свята й обряди в сюжетах ваших полотен? Вас не ваблять будні?

— Дивіться: що найцікавіше в чоловіка, відколи він ся родив, відколи починає розуміти життя? Іде весілля, після весілля ідуть діточки, людина зріє духовно. Я вважаю, що в святах люди виражають ставлення до тої землі, на якій ся родили. Святковий день вони чим тільки можуть прикрашають. І бідна сім’я, і багата найліпше в себе глядають (шукають). У народженні людини, у Різдві, у Великодні, у свальбі є святість. І церковне свято — свято, і весілля — теж свято. В ушиткому — святість. Та й у цій темі я вільно почуваюся.

«Головне — аби я лежав у рідній землі»

— У вас, напевно, є кумири, вчителі. Хто на вас мав вплив? І чи вважаєте   себе чиїмось учнем?

— Та де би ні! Бокшай — мій перший учитель. Я вчився в нього років п’ять-шість,   три роки в армії був,   а пак знову повернувся на V курс. Він мені на ІІ чи ІІІ курсі казав: «У тебе є декоративна пляма, ти її відчуваєш, а вона і є основою картини, на ній уся картина держиться. Основа мусить бути, загальний твір, на чому й будують твір». Бокшай дуже прихильний був до мене, першу виставку мою видів, свого часу давав рекомендацію в Спілку художників.

Другий — Ерделі: теж був учителем упродовж тих же років. «Коли ти вже став художником?» — одного разу зазвідав мене. Він то десь увидів, що я творчо підходив до натюрморту, з такими — розпливчастими — мазками.

І третій, так само близький, — Манайло. Вважаю його фундатором крайового національного образотворчого мистецтва, бо Бокшай дуже сильний у релігійному живописі, Ерделі — в портреті, пейзажі, натюрморті, а Манайло постійно тоту   закарпатську тему вирішував. Ми з Манайлом такими файними друзями були! Та ще й земляками: він з Іванівців, я з Лохова, тото три кілометри. Ми з ним часто говорили по душах, він мене тактовно спрямовував. А якось повів: «Ти відчув дух Верховини. Ти не задарь жив у Хусті. Айно, у нашому мистецтві найосновніше — це відчути дух: там пахне тою землею, там хлібом — то найцінніше, що може бути».  

— А ви чи маєте учнів?

— Туй як розуміти тото: у технічному прийомі, у національному напрямку чи якому… Молоді художники трохи по-іншому думають, по-іншому бачать світ, так би мовити по-авангардному. Їх, може, менше хвилює тота земля, з якої виросла квітка, де ми народилися; їх менше цікавить весілля, свято, обряд. Вони себе глядають не в етнографії, — і це загалом закономірно, бо розвиток нашої школи не може стояти на місці, мусить рухатися. Звичайно, знайти щось нове доста тяжко. Айбо є художники, які б і хотіли народну тему підняти. Біда лише в тому, що вони слабо знають наш край: підуть двічі-тричі на село, подивляться на все поверхово і мріють твір великий написати. А землю тоту, тот народ треба любити, пізнати їхню душу…

— Чимало митців мають свій, мовити б, золотий недоторканний фонд. У вас є роботи, які б ви не продали ні за які гроші?

— Мішку, чи є щось на світі таке, аби не можна було купити, аби не мало своєї ціни?!

— Чи задоволені   пройденим шляхом, чи все уповіли як художник ?

— Не дуже і, безперечно, не все. Інколи мені здається, що я нич не зробив. Та й загалом хіба може творчий чоловік — художник, письменник, композитор або вчений — бути цілком задоволеним собою? Навряд чи. А звідси — хіба можна все уповісти? Ніколи. Так і я: що не встигну за життя, то докажу після смерті. (Усміхається).

— І наостанок несподіване, епатажне запитання. Живіть-творіть ще довго, до ста літ, але де хочете бути похованим — у рідному Лохові чи на Кальварії в Ужгороді?

— Мені байдуже, Мішку. Головне — аби я лежав у рідній землі…

* * *

Як відомо, Юрій Герц спочиває на Кальварії, до речі, неподалік свого колеги Ернеста Конт­ратовича, поетів Петра Скунця, Юрія Шкробинця, композитора Іштвана Мартона, актора Василя Арендаша, фізиків-ректорів Володимира Лендьєла й Володимира Сливки… Колись відомий поет Іван Драч звертався віршем до геніального Василя Симоненка, стоячи над його могилою: «Як тобі ведеться там, Василю, / Під землею, під ріллею, там?..» 27 лютого, тобто саме на 85-річчя Юрія Герца я обов’язково прийду на його місце вічного спочинку й запитаю: «Як вам там ведеться, Юріє Дмитровичу?» А творчість художника народить у мені відповідь…

P. S. 26 лютого у Художньому музеї ім. Йосипа Бокшая відкрилася виставка Юрія Герца.  

Михайло Фединишинець

До речі, торік школу в закарпатському селі Лохові назвали іменем Юрія Герца.