Екс-гравець запорізького «Металурга», ужгородської «Говерли» та СКА «Луцьк» Іван Шангін днями відсвяткував життєвий ювілей. Як сам зізнався співрозмовник день народження для нього не є подією. Це більш традиція. Але великий ювілей – завжди привід не тільки згадати минуле, оцінити сьогодення з прицілом на майбутнє. Я 7 травня цього року, – каже Іван Глєбович – знову побував у Запоріжжі, де бра участь у святкування 80—річчя від дня створення місцевого «Металурга». За цю команду протягом 6 сезонів (1977–1982 рр.) я провів свої кращі роки.    

— Захоплення футболом, мабуть, і привело Вас до ДЮСШ у рідному Ужгороді?

— Тоді футболом марили не тільки хлопці, але й дівчата. Мій батько був серйозним уболівальником і практично всі домашні матчі за участю місцевої “Верховини” відвідував. Мати — навпаки, недолюблювала цей вид спорту й бували такі казусні моменти, коли могла прийти на тренування і під особистим наглядом мене доставляла додому. І все ж любов до цього виду спорту перемогла і я став гравцем. Мама інколи кидала мені дошкульні репліки, як–от: «Но ти, дітваку, впертий ослик», «На твоїй голові можна кілки тесати» чи «У твоїй голові одна полова». Але згодом вона змирилася… По правді казати, я був слухняним хлопцем у батьків, але коли мова заходила про футбол я ладен був підставляти свою голову для того, щоб на ній тесали кілки….  

— Чимало залежить і від першого наставника.

— На нього мені теж поталанило. Моїм першим тренером при команді майстрів був Карло Олаг, до речі, саме колишній нападник омріяної всіма хлопцями “Спартака”, а відтак “Верховини”. Тому й зрозуміло, що особисто для мене навчання було радістю. Саме завдяки Карлу Івановичу став пізнавати перші тонкощі майбутньої професії, а також відпрацьовувати навички володіння м’ячем. Ось так день за днем настирливо осягав футбольні премудрості.

— Цікаві матчі, дитячі турніри...

— Їх було багато. Але в Ужгороді завжди було протистояння між нашою ДЮСШ та СДЮШОР, де тренером був Степан   Асталош, колишній капітан ужгородського «Спартака». Ось ці футбольні баталії між їх вихованцями були чи не найбільш захоплюючими, пристрасними, бойовими. Звичайно, наша команда брала участь і в різних обласних та республіканських дитячих турнірах, однак гучних перемог і високих місць не завойовувала. Хочу наголосити на тому, що в той період дуже було багато обдарованих футболістів серед моїх ровесників, однак з різних причин чимало їх так і не стали на професійну футбольну стезю.  

— Що найбільше врізалося в пам’ять майбутньому футболісту Івану Шангіну?

— Рік уже не пам’ятаю, але знаю точно, що на один сезон був дискваліфікований Віктор Колотов. Футболісти “Динамо” їхали на товариську гру в Угорщину, а Віктор Михайлович залишився в Ужгороді. Він провів кілька тренувань із групою підготовки команди майстрів ”Говерла”, де займався і я. Ці дні проведені з відомим футболістом, змс СРСР мені запам’яталися на все життя. Далеко не кожний юнак мав нагоду не тільки тренуватися і грати разом з таким кумиром, але й порозмовляти, послухати його цікаві розповіді про зустрічі з грандами світового футболу, поїздки на чемпіонат Європи.

— Мабуть, тепер про цього колишнього капітана київського “Динамо” знаєте все?

— Таке, звичайно, стверджувати не можу, але якщо попадається на очі стаття про нього обов’язково читаю. Знаю достеменно, що він у складі киян був чотирикратним чемпіоном СРСР, стільки ж разів срібним призером, дворазовим володарем Кубка СРСР, срібним призером чемпіонату Європи-72 та бронзовим призером ОІ, володарем Суперкубка та Кубка володарів європейських кубків, 5 разів визначався кращим півзахисником країни. ЦЖв вирішальний гол. Врізався у пам’ять також цікавий поєдинок із московським “Локомотивом”. Із залізничниками ми відкривали новий футбольний сезон. А ось у поєдинку з львівськими “Карпатами” мені був вручений приз як кращому гравцеві.

Завжди у нас було дербі з футболістами дніпропетровського “Дніпро”. У більшості матчів ми вигравали від суперників із сусідньої області. Скажімо, в 1979 році з цією командою зіграли один поєдинок внічию (0:0), а в другому виграли (2:1). А це була своєрідна сенсація. У 1980 році ми в підсумковій турнірній таблиці зайняли лише 20 місце із 24 команд, дніпропетровці — друге, і наступного року разом із ФК “Таврія” Сімферополь   виступали серед елітних команд СРСР. Нам удалося якимось чудом обидва календарні матчі від дніпропетровців виграти, до того ж із однаковим рахунком 2:0. Це говорить про те, що наша команда була з характером, у неї не було авторитетів. Останні інколи перед металургівцями тремтіли. Скажімо, того ж року армійці Хабаровська та ставропольське “Динамо” зайняли відповідно 6 і 7 місця, і відповідно програли від нас 3:0 та 4:0. Правда, на виїзді від цих команд ми теж потерпіли фіаско, але далеко зі скромнішими рахунками (відповідно 0:2 та 1:2).

— Мене цікавлять матчі у 1977 році з московським «Спартаком», який сезон цього   року завершив на першому місці й знову повернувся до когорти елітних команд країни. Як із цим клубом зіграли?

— Відразу скажу, що у них я не брав участі. Це був мій дебютний рік у «Металурзі» й проти таких грандів вітчизняного футболу наш наставник Йосип Беца виставляв уже провірених і надійних гравців. Пам’ятаю, що вдома ми з москвичами зіграли внічию (1:1), а у Москві поступилися з досить скромним результатом 1:2. Не потрібно забувати, що тоді «основа» Спартака — це була «основа» збірної команди СРСР: Вагіз Хідіятулін, Олег Романцев, Євген Ловчев, Георгій Ярцев, Юрій Гаврилов,   Олександр Прохоров та інші.

— Нинішній ігровий рівень команд і у 80-роки. Що можете із цього приводу сказати?

— Навіть важко порівняти рівень тієї 1–ої ліги навіть із нинішньою Прем’єр–лігою. за винятком 4-5 команд. У першолігівських командах грали футболісти високого класу, як Едгар Гесс, Степан Юрчишин, Андрій Баль із львівських “Карпат”, Сергій Андреєв із СКА “Ростов-на-Дону”, воротар Віктор Юрковський з сімферопольської “Таврії”, Михайло Чесноков із московського “Локомотива”, Тенгіз Сулаквілідзе з кутаїського «Торпедо» та тбіліського «Динамо», Станіслав   Данісявичус з вільнюського «Жальгіріса», Георгій Батич та Олександр Голоколосов з кишинівського “Ністру” — усіх не перелічити. Також доводилося грати проти володаря “Золотого м’яча” Ігоря Бєланова одеського ”Чорноморця”, кращого бомбардира першої ліги Віталія Раздаєва з кемеровського ”Кузбаса”. До речі, остання команда практично від нас ніколи не вигравала, а Віталій так і не зміг розпечатати ворота “Металурга”. Скажімо, в 1979 році від “Кузбаса” один матч виграли (2:0),а другий звели внічию (0:0). Наступного ж футбольного сезону ми вдома виграли від кемерівців з рахунком 3:0, а там поступилися 2:4. Та Віталій у цьому поєдинку не забив жодного м’яча.... Чому саме зупинився на Раздаєві. Це просто унікальний футболіст. Я у вітчизняному футболі не знаю гравця, який би за команди майстрів грав 26 років. У 44 роки він ще виступав за ФК «Волго» Калінін.   А кількість зіграних календарних матчів та забитих голів просто вражаюча — 840 ігор та 362 голи. Ось із такими хлопцями приємно було грати. Це були класні гравці. Скажу відверто, той футболіст на полі грає коректно й чисто, котрий має філігранну техніку, хороші фізичні дані. І навпаки, чим більше гравець слабший і не встигає за своїм суперником, тим частіше він і є порушником правил гри.

— Хтось із закарпатців з Вами грав за запорізький «Металург»?

— До цього часу, як мені відомо, грали такі відомі гравці–закарпатці як мс СРСР Федір Чорба, який згодом виступав за львівські «Карпати» та Еміль Губаній, який згодомпотім перейшов до донецького «Шахтаря» (Вища ліга). А разом зі мною грали ужгородець Матвій Бобаль та Юрій Гада. Цікавий факт. Матвій був чистим форвардом, а я грав в основному у захисті. У 1980 році Матвій до свого активу записав три голи. Я теж стільки разів змушував суперників розпочинати гру з центра поля. Правда, Матвій відіграв у сезоні лише 18 ігор, а я 44. Зате його син Бобаль Матвій–мол., до речі, чемпіон універсіади (2009 р.) у складі сімферопольського «Ігро–Сервіса» двічі поспіль ставав кращим бомбардиром у 1–ій лізі першості України. (2006/2007 та 2007/2008 рр.).  

А взагалі я грав із форвардом, яей перелік можна продовжити. Він, до речі, був не тільки справжнім асом шкіряного м’яча, але й став чудовим тренером.

— Похвально. У скільки років вперше вийшли на футбольний газон за команду майстрів?

— Завжди мріяв про те, щоб як скоріше грати поруч із відомими футболістами. А їх тоді в нашій ужгородській команді було багато. Та однієї мрії замало. Тому й старався приходити на всі тренування, працював на совість, навіть інколи залишався після заняття. А вперше вийшов у складі команди майстрів, на жаль, не в рідному місті, а у Бендерах (Молдавська РСР). Тоді мені було тільки 19 років.

— А як попали у Бендери?

— Бендерівський «Харчовик» приїхав до Ужгорода на календарну гру. А напередодні чи не вся команда прийшла на матч на першість обласного центру. В одній з команд грав я. Після поєдинку до мене підійшов, як потім з’ясувалося, її головний тренер, колишній гравець київського «Динамо» та збірної СРСР Юрій Войнов. Він мене і запросив до своєї команди. Але ми того року зайняли останнє місце в підсумковій турнірній таблиці й понизилися в класі.

Потім була армійська служба, правильніше виступав за футбольний клуб СКА Луцьк, де тренером був ужгородець Ернест Кеслер. Саме у 1975 році ця команда домоглася найвищого результату, виборовши бронзові медалі чемпіонату України. Ми набрали 38 очок і від переможця шостої української зони   криворізького “Кривбасу” відстали лише на троє очок. До речі, з криворіжцями ми один матч звели внічию (1:1), а в Кривому Розі поступилися з мінімальним рахунком 0:1. Крім того, ми отримали Рубіновий кубок, котрим нагороджують футбольний колектив, котрий у ворота суперників протягом сезону провів найбільше голів. У 32 календарних матчах армійці Луцька 46 разів засмучували   воротарів суперників.

— До речі, хтось із закарпатців грав із вами у цій команді?

— Кілька років тому у ній було відразу 5 вихованців закарпатської школи футболу. Це голкіпер мс СРСР Емеріх Майороші, захисник мс СРС Василь Грубчак з яким мені довелося грати і в ужгородській «Говерлі», півзахисники Карло Кіш, Михайло Масинець та Микола Тимчак.  

— За яку команду довелося найбільше грати?

— За запорізький “Металург”. Практично 6 футбольних сезонів захищав кольори цієї самобутньої і непоганої на той час команди. Мені довелося попрацювати із хорошими тренерами, як-от із нашим земляком з Мукачева, змс СРСР, олімпійським чемпіоном Мельбурна-56, зт РФСР Йосипом Бецою, мс СРСР Олександром Томахом, Григорієм Вуль, Володимиром Кочегаровим, Віктором Стрижаком, начальником команди Віктором Можейком тощо.

— А коли одягли вперше футболку запорізького «Металурга?

— Я за ужгородську команду у 1977 році відіграв лише 13 матчів і забив один гол, коли мені тренер “Металурга” мукачівець Йосип Беца запропонував переїхати у команду класом вище. Пропозиція була заманливою. Кому не хочеться у 22 роки грати у першому всесоюзному дивізіоні? І я поїхав.  

— Як зустріло вас Запоріжжя?

— Гарне сучасне місто. Я ще не був зареєстрований за «Металург» і на черговий домашній матч за участю майбутньої своєї команди прийшов на стадіон як рядовий уболівальник. «Металург» приймав ташкентський «Пахтакор». Боже який то був матч. Про себе подумав, а чи я зможу вписатися   у таку гру. Я милувався ташкентськими знаними футболістами Михайлом Аном, Алімом Ашировим, Костянтином Бакановим, Сурожиддіном Базаровим, Миколою Куликовим, Володимиром Сабіровим…. А через 2 роки їх не стало ...  

А першу гру у складі «Металурга» провів у Ростові–на–Дону проти місцевої армійської команди. А у наступному календарному поєдинку ми приймали івано–франківський «Спартак». У цій грі я забив свій перший гол. Він виявився єдиним і вирішальним.

— Захисник Василь Турянчик як захисник у складі киян відзначився дублем. Два голи він провів у Донецьку у ворота місцевого «Шахтаря». А у вас в активі були дублі?  

— У 1980 році у домашньому матчі проти команди “Бустон” (Джизак) забив 2 “сухі” м’ячі і ми виграли ту принципову гру.

— Забивав голи і на Кубок СРСР. Скажімо, попередні ігри ми провели проти дніпропетровського “Дніпра” та одеського “Чорноморця”. В обох поєдинках я відзначився голами.

Запам’яталась гра з костромським ”Спартаком” вдома. Це була гра нервів. У першому таймі ми «горіли, як сухі тріски» (0:3). Та після серйозної і бурхливої розмови у роздягальні ми у другому таймі все зробили для того, щоб уникнути поразки. Фінальний свисток арбітра у полі зафіксував бойову нічию (3:3). Перший гол забив я. Мало того, буквально на останній хвилині втратили шанс провести у ворота суперникѺий «колотив» голи, як свого часу Олег Блохін та Віктор Насташевський. А мова йде про Івана Шарія. Скажімо, у 1979 році він у складі запорізького «Металурга» забив 31 гол у 43 календарних поєдинках.

Автор матеріалу, голова Закарпатського обласного осередку Асоціації спортивних журналістів України Василь Гаджега, голова федерації футболу Закарпаття Іван Дуран, голова федерації футболу Ужгорода Віктор Качур та всі шанувальники футболу, друзі та близькі бажають вам, шановний Іване Глєбовичу, здоров’я міцного,   благополуччя, добра й оптимізму. Дивіться на все в рожеві окуляри і світ стане чудово кольоровим.

До цих привітань приєднуються й читачі «РІО».

***

Наша довідка: Наша довідка: Іван Глєбович Шангін народився 19 серпня 1955 року в Ужгороді. Перший тренер К. І. Олаг, до речі, він у складі ужгородського «Спартака» був три¬кратним чемпіоном та володарем кубка України серед команд колективів фізкультуру (1946, 1950 та 1953 рр.), який після завершення кар’єри гравця працював наставником групи підготовки при команді майстрів «Говерла» .

Карло Іванович свого часу про свого підопічного сказав так: «Іван Шангін був гарним і тямущим моїм вихованцем. Я не пам’ятаю такого випадку аби він пропустив хоча б одне тренування. Бувало, що інколи залишався після нього і займався індивідуально. Уже тоді він міг однаково добре зіграти на   будь-якій позиції».

А мені мимоволі прийшла на гадку розмова з Василем Турянчиком, який сказав, що він у «Говерлі» був форвардом, у львівському СКА — півзахисником, а у київському «Динамо» так званим «хвилерізом», тобто захисником.  

1974 рік — 19–річний ужгородець одягнув футболку молдавської команди “Харчовик” (Бендери), яка виступала у тій же всесоюзній лізі, що й ужгородська “Говерла” (2–га ліга, 6 зона). Тренером у ній був відомий футболіст київського «Динамо» Юрій Войнов, до речі, перший член збірної СРСР, який був делегований у головну команду країни з українських колективів майстрів.

1975–1976 рр. — ці два роки провів в армійській команді СКА Луцьк, де головним тренером був фахівець з Ужгорода мс СРСР та зт УРСР Ернест Іванович Кеслер. У дебютному для Івана Шангіна році ця команда вперше в своїй історії стала бронзовим призером першості України.

У 1977 році ужгородець повернувся у рідне місто над Ужем і цього ж року став гравцем місцевої «Говерли» (тренери Т. Пфайфер та І. Шандор). Йому пощастило ще вибігати на зелений газон у складі ужгородців з такими ветеранами клубу, як 30-річними Юрієм Чирковим та Володимиром Якубиком, 28–річним мс СРСР Василем Грубчаком та іншими. За рідну команду І. Шангін відіграв лише 13 календарних ігор і записав до свого активу один гол, як його головний тренер запорізького «Металурга», олімпійський чемпіон мукачівець Йосип Беца запросив до своєї команди. За неї ужгородець відіграв 212 календарних ігор і став автором 14 голів.

Після Запоріжжя Іван Шангін знову повернувся до Ужгорода. У 1983 та 1985 рр. був у складі місцевої «Говерли».

У 1984 році він працював на Чопській митниці й паралельно грав за місцевий футбольний клуб.

Усього за команди майстрів провів 304 календарні матчі, а у ворота суперників провів 16 м’ячів. І. Шангін входить у символічний клуб ім. Ю. Чиркова (членами цього клубу є закарпатські гравці, котрі за команди майстрів провели 300 і більше офіційних матчів – В. Г.).

З липня по серпень 1997 року працював начальником команди “Закарпаття”, а з вересня — старшим тренером ужгородців. Тренував також житомирський «Хімік».

Закінчив вищу школу тренерів у Києві.

Із 2001 року по сьогодні працює заступником директора Ужгородської ДЮСШ №1.

***

НА ФОТО:
Іван Шангін зі своїм партнером по запорізькому «Металургу», рекордсменом щодо зіграних календарних матчів за команди майстрів (523 поєдинки і забив 65 голів) Леонідом Ключиком.

У 1977 році Іван Шангін захищав кольори ужгородської «Говерли». Разом із ним грали й працювали (на фото):   воротарі — мс СРСР Сергій Страшненко (зіграв 38 ігор і пропустив 42 голи) та Іван Стойка (8 і – 10), захисники — мс СРСР Василь Грубчак (зіграв 34 матчі й   забив 4 голи), Володимир Якубик (26), Олександр Рудай (32), Степан Шебі (29), Олександр Свергун (17), Василь Щербей (35 і 1), півзахисники — Юрій Чирков (41), Аттіла Зан (39 і 4), Іван Шангін (13 і 1), Іван Улинець (43 і 5), форварди — Олександр Пахомов (36 і 3), Федір Розгоні (41 і 11), Юрій Бенедек (41 і 3), Віктор Полевщиков (18 і 3), Микола Сех (40 і 8), Леонід Ірчишин (7), Йосип Микуланинець (21), Костянтин Лобанов (39 і 7).
Капітан команди Юрій Чирков, начальник команди Петро Крайняниця, старший тренер мс СРСР Іштван Шандор та тренер мс СРСР Степан Варга.

Василь ГАДЖЕГА. Ужгород