Огляд редакційної пошти.

Чому на ужгородському проспекті такий поганий перехід?

На електронну скриньку газети «РІО» надійшов лист від нашої читачки і активної авторки Ольги Пономарьової, у якому йдеться про проблему пішохідних переходів у Ужгороді. Його текст починається з фрази, що насправді в обласному центрі Закарпаття мало хто переймається безпекою та спокоєм містян. Розповідь дописувачки — про вулиці та світлофори на перехрестях. Авторка запитує, хто, а головне, зважаючи на що, нормує час роботи таких важливих для безпеки руху пристроїв. Зелене світло на зовсім вузеньких вуличках у деяких місцях горить 50, 60 і більше секунд — цього часу вистачає, щоб перейти таку вулицю навіть людині з проблемами опорно-рухового апарату, тобто інвалідові на милицях. Водночас є доволі широкі вулиці, а час для пішоходів, щоб перейти такий відрізок шляху, дуже малий, усього 25 секунд, але при тім червоне світло горить 70 і більше секунд. В Ужгороді є багато перехресть, одні обладнані світлофорами, інші — ні, однак усюди має бути передбачена перевага пішоходам.

«При цьому, тільки людина стає на проїжджу частину вулиці, весь транспорт зупиняється і кожен може спокійно перейти на іншій бік вулиці. Так повинно бути, — пише пані Пономарьова. — У нашому місті зовсім не так. Головним на врегульованих вулицях чомусь залишається автотранспорт. Перелічувати всі такі місця немає ніякого сенсу, їх багато і мешканці міста знають про них».

У контексті світлофорів жінка згадує проспект Свободи. Найширша його частина припадає на район навпроти універмагу «Україна».   Перехід проспекту регулюється світлофором, а зелене світло горить усього 25 секунд. Здорові люди ледь устигають перейти на інший бік проспекту, хворим такого короткого часу бракує. І це тільки частина проблеми. Річ у тім, що одночасно працює перехід через вулицю Швабську від каплички у бік магазину «Ювілейний». І якщо тобі від універмагу потрібний не просто інший бік проспекту,   а саме в напрям «Ювілейного», то практично ніхто не хоче втрачати зайвий час на   два перетини: спочатку від універмагу до каплички, а вже потім від каплички через вулицю Швабську.

«Так само повинно відбуватися у зворотному напрямку. І починаються змагання. Пішоходи рухаються   у прискореному темпі не по переходах, а в напрямку від універмагу одразу на інший бік вулиці Швабської   з такою швидкістю, що можуть позаздрити спортсмени. Потрібно подолати чималеньку відстань за 25 секунд, що загальні для двох перехресть», — додає п. Ольга.

І що найдивніше в цій ситуації, за словами читачки, аварій із тяжкими наслідками в цьому районі не так уже й багато. Може, тому керівництво міста не дуже переймається   проблемами пересічних пішоходів: «Вони їздять на машинах, їм не до нас. Надія на покращення стану на перехрестях в Ужгороді залишається. Але надія зовсім маленька».

Мерові Ужгорода варто пройтися середньовічним ярмарком Радванки

Ми також маємо у своєму розпорядженні лист Олексія Левченка про контрасти у сфері торгівлі в Ужгороді і бездіяльність влади, яку можна «звести на смітник». Варто лише завітати на околиці Ужгорода, а найкраще — на Радванку, на так званий Свинячий ринок.

«Тепер тут свинями вже ніхто не торгує. На «Свинячці», безперечно, дешево — часто-густо дешевше, ніж будь-де інде в Ужгороді. Але дешевизна має свій зворотний неприємний бік — тому на вуличному радванському ринку дуже незручно, дуже брудно, а зважаючи на кримінальну славу цього району Ужгорода, подеколи ще й небезпечно», — йдеться в матеріалі.

Як розв’язати цю проблему? Вочевидь, навряд чи варто знову «вигадувати велосипед»: і світовий, і український, і безпосередньо ужгородський досвід засвідчує, що лише приватна ініціатива підприємливих городян може підняти стан міської торгівлі, принаймні на пристойний рівень. Звичайно ж, за умови, коли міська влада впроваджує прості, зрозумілі, але суворі правила — торговельні, екологічні, безпекові. Або, щонайменше, відповідально стежить за додержанням правил, що вже існують. І, звичайно ж, сильна громада городян спільними і не завжди лагідними діями може змусити міську владу до путньої роботи або змести цю владу на смітник.

Пан Левченко пише, що підприємницька ініціатива на радванському базарі є, адже тут є і цілком законний ринок із виразно визначеними межами. І те, як торгується на цьому ринку, разюче відрізняється від стихійного, невпорядкованого і просто принизливого і для ужгородців, і для гостей міста вуличного гендлювання довкола легальної ринкової території. Поки на Свинячому ринку процвітає незаконний вуличний гендель (за який фактично ніхто і ніколи не ніс, не несе й не нестиме відповідальності), чистоти, порядку й справедливості в радванській торгівлі бути не може. А нелегальна вулична торгівля, не варто забувати, наче невидима бацила бруду й безвідповідальності інфікує й декого з тих, хто законно орендує торговельні точки на законному ринку, але щоразу зауважує «торговельні стандарти» на вулицях довкола.

Щонеділі територія довкола радванського ринку перетворюється на небезпечну зону, якою не пройти, не проїхати. Постає величезна небезпека дорожніх пригод із непередбаченими наслідками. Годі вже й казати про банальну повагу до людей, які ходять або їздять радванськими вулицями. Це небезпечна зона, де вас можуть обдурити (довести нічого неможливо, адже позаринкова торгівля нелегальна), обікрасти, пограбувати. Небезпечна зона, де антисанітарні умови можуть стати причиною отруєнь, хвороб і ще бозна-яких лих і негараздів, а поряд, до речі, школа. Пусте, мабуть, нагадувати, що з нелегальної торгівлі не сплачуються податки та ринковий збір, а це додаткові кошти для міської скарбниці.  

Чоловік ставить кілька питань. Де муніципальна поліція, яка мала би привести до пуття позаринкову торгівлю в Ужгороді й на Радванці зокрема? Чи часто проходить міський голова перетвореними на середньовічний ярмарок вулицями Радванки? Окреме питання до міського відділу міліції, який має всі потрібні повноваження для подолання стихійного вуличного позаринкового безладу.

Справжні лікарі

Лист вдячності ужгородським лікарям надійшов від закарпатки М. Климової. Вона успішно вилікувалася і своїм прикладом хоче показати, що недугу можна здолати. Подаємо кілька цитат, у яких жінка розповідає про професіоналізм і людяність наших закарпатських лікарів.

«Завідуюча гінекологічним відділенням к. м. н. Ніна Кубаш — енергійна та вимоглива до себе та колег,   жінка-хірург — на високому рівні організовує лікувальний процес у своєму відділенні. Достойно, з гордістю продовжує нести ідеї свого батька-лікаря і є гідною дочкою засновника онкологічної лікарні Володимира Головатюка, який зробив великий внесок у медицину Закарпаття як її організатор: побудував і заснував обласну   станцію переливання крові, обласний онкодиспансер, а також працював на посаді головного лікаря обласної лікарні, потім працював хірургом до 70-літнього віку та Господь винагородив його працювати в цій лікарні до 80 років. Добру традицію організатора онкологічної служби в області продовжив професор Андрій Русин, який за останні роки не тільки покращив методично-організаційну роботу онкослужби, розвинув клінічні дослідження, новітні технології у проведенні лікувань, оперативних втручань, а й зробив великий внесок для покращення умов перебування онкохворих у закладі та дизайну території. Пліч-о-пліч із Ніною Володимирівною працюють хірурги — онкогінекологи: к. м. н. Мирослав Микита та Владислав Русин. Я дуже добре знала батька Мирослава Васильовича, який був обласним акушером–гінекологом, відомим спеціалістом у Закарпатті. Владислав Русин теж походить із династії лікарів. Працює тут молодий онкогінеколог Ю. Драч, який набирається досвіду у своїх чудових наставників.

Окремо я дуже вдячна лі­ка­реві-анестезіологові Степанові Вигодованцю та медсестрі з реанімаційного відділення Алочці за людяність, порядність та доброту. Я дуже боялася наркозу, більше, як операції, бо перенесла 4 наркози та виходила не завжди легко. Він мене заспокоїв.

Надійним помічником або правою рукою у Ніни Володимирівни є старший медичний брат Михайло Шеньо, який чітко контролює роботу середнього і молодшого медперсоналу, разом із сестрою-господаркою Анною Пищальник слідкують за дотриманням санітарно-гігієнічного та протиепідемічного режиму у відділенні.

Хочу   подякувати чудовим медичним сестричкам, які мене опікали в палаті інтенсивної терапії: Світлані Мигалько, Зузанні Матяшовській, Олені Татаренко, Надії Пйоса — саме їх висока кваліфікаційна підготовка та велике чуйне серце допомогли мені скоріше піднятися і стати на ноги.

Дуже вдячна молодшому медичному персоналу — це бджілки, які справно виконують свою роботу, завдяки чому хворі перебувають у комфортних умовах: на чистих ліжках, прибраних палатах, мають можливість прийняти душ, тяжкохворим гігієнічні маніпуляції проводять у ліжку хворого. Це такі медичні працівники, як Марія, Магдалина, Марточка, Ольга, Галина та Анна.

Моральна допомога рідних, друзів допомогла   пройти   курс лікування — хірургічного та променевої терапії. Повірила, що все буде добре».

Про шахраїв, які обіцяють роботу, викачують гроші й зникають

У ще в одному листі постійна читачка, ім’я якої за її бажанням не вказуємо, нарікає на махінації певних роботодавців. Вона каже, що на вулиці Швабській в Ужгороді відкрився офіс, інформацію про який можна бачити на оголошеннях по всьому місту, мовляв, запрошують на посаду керівників і помічників керівників. Ужгородка розповідає про свій досвід: подзвонила, запросили на співбесіду, дуже вічливо поговорили і сказали що передзвонять увечері, чи затвердили кандидатуру. Вона додає, що на співбесіду приходять дуже багато людей. Відтак городянці зателефонували і підтвердили, що її кандидатура затверджена і вона може приступати до 4-денного безкоштовного навчання по дві години на день. Їй наголосили, що після курсів потрібно підписати дистриб’юторський договір.

«На тих курсах не розповіли, які гроші потрібно вкладати в цю компанію. Щоразу показували диски про їхні успішні поїздки по всьому світу. І нам казали, що і ви там будете — купуйте нашу продукцію», — йдеться в листі.

Чим більше купуєш, тим більше статусних зірок у компанії отримаєш. Власне, типовий мережевий маркетинг. Для однієї зірки потрібно купити продукцію на 300 гривень, для двох — на 1000 гривень, для трьох — на 300 умовних одиниць, для чотирьох — на 1500 у. о., для п’ятьох — на 2400 у. о., для шістьох — на 3000 у. о.  

Також у «компанії» запевняють, що не потрібно буде ходити по людях і пропонувати продукцію, мовляв, вона лише для працівників. На цьому всі й купуються, тобто, купи товар — БАДи, засоби гігієни, обладнання — і залежно від суми товару дістанеш статус.

Згодом з’ясовується: щоб отримати гроші від компанії, потрібно будувати свою структуру   до семи і більше осіб, а ті, у свою чергу, також повинні знаходити собі людей. І залежно від того, на яку суму люди купили товар, їм обіцяють плюсувати проценти.

«Тільки після підписання договору дізнаєшся, що за оренду офісу потрібно платити 300—500 грн. на місяць, за кожну книжечку — 30—50 гривень, за диск — 90 гривень, за кожен роздрукований у них аркуш паперу — 75 копійок, — обурюється жінка. — Тільки після підписання договору стає відомо, що ти повинен бігати по місту і розклеювати оголошення по 500—1000 екземплярів за день, а також їх роздавати. Крім того, за свій рахунок потрібно давати оголошення в газети. Бо кажуть, це твій бізнес. Якби на співбесіді це було сказано, то в них би не було ні одної людини!»

На запитання, де брати гроші, відповідають, що можна брати кредити, а самі «працедавці» діляться власним досвідом, як вони продавали нерухомість, брали позику. Ужгородка твердить, що представники цієї «компанії» їздять усіма містами України, перебувають там по півроку, знаходять довірливих і безробітних наших співвітчизників, викачують із них гроші і зникають.

Листи оглядала Евеліна Гурницька