Закарпатець Василь Граб пройшов пішки за 30 днів шлях Св. Якова завдовжки 800 кілометрів.

Шлях Св. Якова — у таку мандрівку пішки вирішив піти закарпатець Василь Граб. Насправді цей шлях має кілька варіантів і є дуже популярним серед паломників. Дорога, яку вирішив подолати Василь, розпочалася з французького містечка Сен-Жан-П’є-де-Пор і завершилася в іспанському місті Сантьяго-де-Компостела. Саме там у однойменному соборі знаходяться мощі апостола Якова. Це третя за величчю святиня католицизму, яка поступається лише Єрусалиму та Риму. Загальна протяжність шляху — 800 км, він проходить через такі великі іспанські міста, як Памплона, Бургос, Леон. Долають цю відстань пілігрими переважно пішки.

Існує чимало легенд стосовно Св. Якова. Згідно з переказами, після мученицької кончини апостола в 44 році на Святій Землі його останки були покладені в човен і пущені по хвилях Середземного моря. Човен приплив до Іспанії, де святий проповідував раніше, і був викинутий на берег у гирлі річки Ульї (там, де з’явиться пізніше місто Сантьяго-де-Компостела). У 813 році, як свідчить церковний переказ, чернець-відлюдник Пелайо, йдучи за якоюсь дороговказною зіркою, виявив цей човен із мощами, які залишалися нетлінними. Через понад 80 років після знахідки король Альфонс III видав указ, згідно з яким на місці над мощами була збудована невелика церква. Саме місце було названо Компостела (лат. Campus Stellae — місце, позначене зіркою). Святий Яків став покровителем Іспанії та паломників. Із часом популярність цього шляху лише зростала, і якщо, до прикладу, у 1970 році цим шляхом пройшли 80 паломників, то у 2013 році їхня кількість сягнула майже 216 тис.

«НЕ ВСЕ ТАК ПРОСТО»

Дізнавшись про те, що наш земляк Василь Граб повернувся зі своєї мандрівки, я вирішила поспілкуватися з ним детальніше. Адже далеко не щодня доводиться зустрічати людей, які, кинувши долі такий виклик, забувають на якийсь час про все і вирушають у далеку і непросту дорогу.

Перше повідомлення в соцмережі, яке з’явилося від Василя, важко назвати оптимістичним. Воно звучало приблизно так: «Коротко: я пішов у Іспанію пройти шлях Святого Якова — багато кілометрів і на багато днів. Вчорашній і сьогоднішній день для мене були дуже важкими. Плечі болять, на лівій нозі офігенний мозоль. З упевненістю можу сказати, що не все так просто». Ми листувалися з Василем протягом усієї його подорожі. З цього листування я більш-менш змогла окреслити собі його день. Розпочинався він близько 6.00, потім він рушав у дорогу. Піший похід завершувався о 15.00—16.00, далі поселення в альберго (притулок для пілігримів), знайомство з однодумцями, вечеря і сон. Вася розповідав, що за день вдавалося пройти 20—30 км. Відтак відстань до мети щодня скорочувалася і врешті з’явилося лаконічне повідомлення в соцмережі з фотографією: «Нарешті я дійшов!»

«З САМОГО ПОЧАТКУ Я САМ СОБІ СКАЗАВ: Я ПОВИНЕН ДІЙТИ ДО САНТЬЯГО-ДЕ-КОМПОСТЕЛА ЗА БУДЬ-ЯКИХ ОБСТАВИН»

Про те, що передувало мандрівці та як усе відбувалося в дорозі, далі у прямій мові закарпатського пілігрима.

«Вперше я прочитав про шлях Св. Якова в одній із книжок Пауло Коельо, але там цей шлях не описувався, а радше згадувався, як маленька ремарка. Коельо детально описав цей маршрут у книзі «Щоденник мага». Мені чомусь запав цей факт у голову. Через деякий час я з цікавістю почав шукати інформацію в Інтернеті. Згодом із головою поринув у весь маршрут і думав над тим, як мені його пройти. Є ще американський фільм «Шлях», який вийшов у 2010 році. Кінострічка про те, як батько вирішив пройти шлях Св. Якова, щоб віддати честь своєму синові, який загинув на самому початку цієї дороги. Цей фільм також дуже багатьох надихнув на дорогу.

У березні цього року думка про шлях Св. Якова стала для мене нав’язливою, я купив рюкзак, склав маршрут, спакував речі й у червні вирушив у дорогу.

Є кілька варіантів цього шляху. Але в усіх цих доріг є одне спільне — вони сходяться в містечку Сантьяго-де-Компостела, де є величезний храм, у якому зберігаються мощі Cв. Якова. Я йшов французьким шляхом.

Мушля — один із символів цього паломницького шляху. До речі, з мушлею пов’язано чимало значень, починаючи від суто практичного — раніше мандрівники носили з собою велику мушлю, якою черпали воду з фонтанів, коли мучила спрага — до більш метафоричного — лінії на корпусі мушлі, які збираються разом у одній точці, відображають різні маршрути паломників, які врешті-решт прибувають у одне місце: до гробниці Святого Якова в Сантьяго-де-Компостела.

Цей знак можна зустріти на всіх відрізках дороги, він дозволяє не заблукати пілігримам. І навіть якщо десь пропустити цей умовний вказівник, місцеві мешканці завжди з радістю підказують потріб¬ний напрямок. Щоправда, в мене був випадок, коли я надто поринув у власні роздуми і пропустив указівник, повернувся в реальність уже тоді, коли довкола не було жодної людини. Тоді мені довелося йти через поля, щоб вийти на потрібну дорогу.

Ще одне, вирушаючи в дорогу з відправної точки, кожен бажаючий може придбати собі так званий креден¬сіаль — паспорт паломника, без якого ні до притулку не поселять, ні сертифікат наприкінці не видадуть. У кожному місці для ночівлі паломників перед поселенням потрібно було зареєструватися в журналі, а відтак працівник притулку ставив у паспорт відповідну печатку. Вже в кінцевій точці, у так званому офісі пілігримів цей паспорт передивлялися і на основі відповідних поміток, зроблених протягом маршруту, видавали «Компостелу» — іменний сертифікат про проходження дороги, засвідчений підписом єпископа. Такий сертифікат і паспорт на згадку залишилися і в мене після подолання шляху.

Найскладнішими для мене були перші дні подорожі. Я не міг увійти в ритм, дуже швидко стомлювався, пив багато води. Я натер собі мозоль на нозі, який згодом перетворився в рану. Від постійного носіння рюкзака боліло плече. Фізично було дуже важко через відсутність бодай мінімальної підготовки. Ще один критичний момент відчув, коли подолав приблизно півшляху. Тоді я за день пройшов 34 км, ніг просто не відчував. Через велике навантаження на ноги такі проблеми неминучі для будь-кого з пілігримів. Але з самого початку я сам собі сказав: я повинен дійти до Сантьяго-де-Компостела за будь-яких обставин. І мені це, на щастя, вдалося.

«БУЛИ МОМЕНТИ, КОЛИ Я ВТРАЧАВ ЛІК ДНІВ І ЧИСЕЛ У КАЛЕНДАРІ»

Моя подорож — це виклик у першу чергу самому собі, вона була спрямована і «на подумати» і «на побачити». Зараз мені важко робити навіть для самого себе висновки щодо того, що мені дала ця дорога. Але я відчуваю в собі деякі зміни, деякі зрушення, хоча і не можу їх поки що описати. Єдине, що можу сказати, ідучи пішки по 20—30 км щодня, я в якийсь момент почав зіставляти ту дорогу, той шлях, який я долав, із життям. Дорога — це життя, коли ти йдеш, важливо дивитися під ноги, щоб не впасти; те, що під ногами — це дійсність, те, що відбувається з нами зараз. Важливо дивитися вперед — туди, де твоя кінцева точка подорожі, це майбутнє. Дивитися по сторонах необхідно, щоб побачити, що навколо тебе, що ти не один, що є люди, можливо, з подібними чи навіть ідентичними проблемами і переживаннями, є гарні місця, які ти просто не зможеш побачити, якщо закриєшся від світу. А дорога, яку ми пройшли, це минуле, про яке потрібно пам’ятати, але в ньому не потрібно жити. Бо якщо ти будеш жити минулим, то все те, що я говорив про дійсність, навколишнє і майбутнє, просто пройде повз. Ще на початку свого шляху я озирнувся назад і зрозумів, що не повернуся в жодному випадку. Так і сталося.

Для мене це була надзвичайно цікава мандрівка. Я йшов, зустрічав однодумців, знайомився, пізнавав. Цікаво, що під час маршруту мені попадалися як старші люди, так і підлітки. Люди ходили поодинці, парами та великими групами. На одній дорозі я зуст¬річав людей різних національностей, різних поглядів. Дорога допомагає у спілкуванні і в той же час залишатися наодинці з самим собою. Були моменти, коли я втрачав лік днів і чисел. Важливою була інша інформація — скільки кілометрів мені потрібно пройти і як дійти до наступного пункту призначення, тому не замислювався, чи це вівторок або четвер і яке число на календарі...

ЗУСТРІЧ ІЗ ЗЕМЛЯЧКОЮ

Мене завжди питали про Україну. У притулках для паломників, коли я реєструвався, місцеві казали, що українців не часто зустрічають. Щоправда, з однією українкою я навіть перетнувся. Але то була ціла історія. Я прийшов до місця відпочинку, подолавши черговий етап. Загалом шлях Св. Якова умовно розділений на 33 етапи. Так от, зайшов у хостел, а жіночка на реєстрації повідомила мені, що сьогодні вже реєструвалася одна українка. Питала мене, чи я з нею не бачився. Мені стало цікаво. Я обій¬шов усе помешкання, але так її й не зустрів. Вона вже спала. Змирився, що напевно так ми з нею і розминемося. Пішов спати і крізь сон чую, що хтось говорить про Порошенка, я спочатку подумав, що це мені сниться. Вийшов із кімнати, де спав, але в коридорі вже нікого не було. Наступного дня наш шлях знову перетнувся — ми були в одному альберго. Мій знайомий іспанець показав мені її. Вона була з хлопцем-поляком, звали її Анастасія, мешкає в Києві. Так ми з нею познайомилися, трохи поспілкувалися. Потім протягом маршруту я ще кілька разів із нею перетинався. А більше українців не зустрічав.

Всі іспанці, яких я зустрічав, перше що казали, що в Україні гарні дівчата. А один із моїх іспанських попутників приголомшив мене, коли не лише назвав кольори, з яких формується український прапор, а й те, що вони символізують.


«ІНКОЛИ ДОРОГА БУЛА ОДНОМАНІТНОЮ І ГОДИНАМИ НЕ ЗМІНЮВАЛАСЯ, Я НАМАГАВСЯ СЕБЕ РОЗВАЖАТИ, НАСПІВУЮЧИ НАРОДНИХ ПІСЕНЬ»

Під час моїх мандрів я зустрічав багато американців, поляків, іспанців, шотландців, японців. До речі, я здивувався, але дуже поширеною практикою серед бажаючих пройти шлях було подолання маршруту не за раз, як я, а частинами. Так деякі ходять роками, по кілька днів за рік, повертаючись у наступному році вже не на початок шляху, а в точку, на якій фінішував у минулому році. Було також багато людей, які вже не вперше проходять цей шлях. Я там познайомився з іспанцем, який уже 11 раз проходив ту дорогу. Він розказував, що як тільки сварився з дружиною, збирав речі та йшов у дорогу.

Провінція Наварра — ця частина шляху сподобалося найбільше, там була смачна кухня, гарна архі¬тектура, здавалося, що це більш розвинений регіон Іспанії. Я мав із чим порівнювати, адже інколи траплялися і занедбані, практично безлюдні місця. Бувало проходив напівзакинуті села, де майже ніхто не жив або жило з півсотні людей. Люди виїхали звідти, вікна на деяких будинках були заколочені, кожен третій будинок виставлений на продаж. Інколи доводилося йти досить монотонними ділянками, вони виснажували більше, ніж коли йдеш і щось роздивляєшся. В таких випадках я намагався себе розважати, наспівуючи народних пісень (сміється. — Авт.).

«КОЛИСЬ Я СПРОБУЮ ПОВТОРНО ПОДОЛАТИ ЦЕЙ ШЛЯХ»

За тиждень до завершення моєї подорожі мене охопило неймовірне спустошення. З одного боку, я вже почав дуже сумувати за рідними, за своїм буденним життям, а з іншого боку, мені важко було сприйняти той факт, що моя мандрівка добігає кінця. Ще тиждень і я повернуся в Україну. Я встиг звикнути до такого манд¬рівного стилю життя, мене все влаштовувало і все подобалося, я би хотів, щоб так тривало довше, хоча і розумів, що це не може тривати вічно.

Дійшовши мети, я зробив відповідні помітки й отримав сертифікат. Собор Св. Якова наразі перебуває на реставрації. Але програма на цьому не закінчилася. Є ще три обов’язкові пункти. О 17.00 усі прибулі паломники збираються в соборі на спеціальну Службу і підносять хвалу Господові за те, що Він дав їм сил пройти весь шлях до кінця. Сам Святий Яків представлений у вівтарі в трьох іпостасях: вельможі, воїна і пілігрима. Є там і чотири статуї, що втілюють Розсудливість, Справедливість, Силу і Стриманість. Після молитви паломники по черзі заходять за вівтар, де знаходиться статуя Святого Якова Пілігрима, встають на невелику сходинку в нього за спиною і, приклавши руки до його плечей, цілують вправлену в спину статуї мушлю. Потім мандрівники, знову ж по одному, підходять до ковчега з мощами Святого. Схиливши коліна, вони завмирають на час у мовчанні, після чого прямують до виходу.

Ось так завершилася моя подорож. Є чимало факторів, які сьогодні дозволяють припустити, що колись я спробую повторно подолати цей шлях. Можливо, не сам, можливо, будуть інші обставини і мотивації, але пункт призначення залишиться той самий — Сантьяго-де-Компостела».

Людмила Федоришина