«У вирішальному матчі проти московського ЦДЧА в 1949-му я підійшов до Соловйова й сказав: «Б’юся об заклад, що не заб’єш
пенальті». І він дійсно влучив у перекладину...»


Георгій Лавер — один із найстаріших гравців, що коли-небудь грали за київське «Динамо». В кращу українську команду він потрапив у далекому 1948-му й залишався в ній до 1951 року, зігравши 69 матчів.

Г. Лавер став першим із представників Закарпаття, що грали за киян, він пам’ятає багатьох відомих футболістів, у тому числі учасників так званого «матчу смерті» в 1942 р.

Цього місяця Георгію Михайловичу виповнилося 90 років і з цього приводу він погодився розповісти деякі епізоди зі своєї спортивної біографії.

«ОДНОГО З НАШИХ ГРАВЦІВ УБОЛІВАЛЬНИКИ СУПЕРНИКА ТАК ПОБИЛИ, ЩО ВІН КІЛЬКА ТИЖНІВ ЛЕЖАВ У ЛІКАРНІ!»

— Георгію Михайловичу, звідки з’явилося захоплення футболом? У дитинстві це була ваша улюблена гра?

— Як не дивно, ні. Я народився в простій закарпатській сім’ї, батьки займалися сільським господарством. У нашому селі Зняцево (Мукачівський район) діти в футбол практично не грали, лише зрідка гасали по полю з м’ячем, зробленим із ганчірок. Тільки коли вступив до Мукачівської гімназії, дуже захопився цією грою. Розповім такий випадок. У 1936 р., коли мені було 13, в Ужгороді проходив принциповий матч між місцевим СК «Русь» і командою «Батя» з чехословацького міста Зліна. То ми з однокласниками пішли на матч із Мукачева пішки, а це 40 кілометрів! Наша команда тоді виграла 4:1. Футболом у гімназії займалися дуже серйозно, тому й рівень команди був високий. У 1941 р. в Угорщині (до складу якої тоді входило Закарпаття) проходили змагання серед учнівських команд на престижний кубок Св. Василія. У них взяли участь 142 команди з усієї країни. Ми дійшли до фіналу і у вирішальному матчі грали проти суперників із угорського міста Дьєр. Зустріч відбулася в Будапешті, на трибунах було все керівництво Угорщини. То ми розбили суперників із сухим рахунком 6:0! Ніхто не міг повірити, що команда з якоїсь дрімучої провінції (так сприймали нашу область у Будапешті) грає в такий висококласний футбол.

— А як закарпатський футбол виглядав на фоні українського?

— Теж різко виділявся. Після включення області до складу України проводився перший повоєнний чемпіонат КФК (колективів фізичної культури) — це було в 1946 р. Створений на базі СК «Русь» ужгородський «Спартак», у складі якого грав і я, одразу став чемпіоном України. А потім повторив цей успіх у 1950 і 1953 роках.

— Тодішні вболівальники теж відзначалися емоційністю?

— Ще й як! Трибуни завжди були заповнені вщерть, глядачі «окуповували» навіть дерева навколо стадіонів. Пристрасті дійсно кипіли неабиякі. Пригадую такий епізод. Після війни ужгородський «Спартак» приймав мінський ОБО (Окружний будинок офіцерів). Матч відбувся 9 вересня, на День танкіста. Перший тайм ми програли 0:2, і в перерві до роздягальні зайшов голова Народної ради Закарпатської України Іван Туряниця (перша особа в області). «Хлопці, ви мене ганьбите, — каже. — Я не знаю, куди очі подіти від сорому. Ну, невже ви не можете показати цим «крумпляникам» їхнє справжнє місце?» І його слова вплинули. За десять хвилин другого тайму ми зрівняли рахунок, а потім забили ще один гол. Трибуни ревіли від захвату, а в суперників це викликало справжню лють. Коли наш гравець випадково збив із ніг одного з них, начальник мінської команди, майор, що перебував «під градусом», закричав військовим, які сиділи на трибунах: «Хлопці! Дивіться, ці гади знущаються з нас!» (насправді він вжив набагато міцніше слівце). І всі військові ринули на поле. Наші гравці кинулися врозтіч. Я вискочив на трибуну й змішався з уболівальниками. Один із них (це був місцевий лікар) швидко накинув на мою червону футболку свій піджак, чим врятував мене від розправи. Капітан нашої команди Д. Товт перестрибнув через огорожу й побіг уздовж Ужа. Цигани, що випасали там коней, моментально зорієнтувалися, в чому річ, посадили його верхи й допомогли втекти. Частина команди встигла забігти в роздягальню й забарикадуватися меблями. Найбільше не пощастило нашому гравцеві Айхерту, котрого військові наздогнали й жорстоко побили. Він кілька тижнів лежав у лікарні. Втихомирити розлютованих військових зумів лише комендант міста, який прибув на стадіон зі своїми бійцями. Так що пристрасті тоді дійсно вирували на повну...

«РАДЯНСЬКІЙ ПРОПАГАНДІ БУВ НЕОБХІДНИЙ МІФ, ОСЬ ВОНА Й СТВОРИЛА «МАТЧ СМЕРТІ»

— Розкажіть, як ви потрапили в київське «Динамо».

— Ужгородський «Спартак» часто грав у Києві, і динамівці, яким дуже необхідний був центральний захисник, звернули на мене увагу. Але я категорично відмовився від їхньої пропозиції. Навчався тоді на історичному факультеті Ужгородського держуніверситету, закінчував 3-й курс і нікуди виїжджати із Закарпаття не збирався. Агітували мене дуже наполегливо, викликали навіть у КДБ. Казали, що без проблем переведуть у Київський університет, обіцяли дуже хорошу зарплату. І тільки зрозумівши, що переконувати дійсно марно, дали зворотний квиток до Ужгорода. До від’їзду ще залишався час, і я вирішив зайти до знайомого, що проживав у Києві. Його мама, почувши, в чому річ, вигукнула: «О, Боже! Невже ти відмовляєшся від шансу, про який багато хто би тільки мріяв?!» Я подумав і... залишився. Так у 1948 р. й потрапив до основного складу «Динамо». До речі, я став першим динамівцем, який навчався в університеті. Футболісти тоді не дуже цікавилися вищою освітою, тільки пізніше теж почали вступати в інститути. І то вчилися абияк — принесуть викладачеві залікову книжку, кинуть на стіл і заявляють: «Ставте оцінку, я футболіст». І ставили, адже команду опікало вище керівництво республіки. А я совісно відвідував лекції й чесно здавав усі сесії...

— В яких умовах тоді жили динамівці?

— Жили ми в готелі на Нивках. Номер на двох гравців, вигоди загальні в коридорі. Годували нас добре, але без делікатесів. Проста, здорова їжа. Часи тоді були нелегкі, післявоєнні. Пізніше мені виділили кімнату в комунальній квартирі прямо на Хрещатику. Зарплата в гравців була 1800 карбованців, за кожен виграш платили 10 відсотків преміальних. У ті часи «Динамо» (Київ) не вважалося елітою радянського футболу, хоч і було кращою українською командою. Воно розміщалося в середині і навіть кінці турнірної таблиці, а беззмінними лідерами були три московські клуби — ЦСКА, «Спартак» і «Динамо». Їхню гегемонію кияни припинили тільки в 1961 р. Але задатки майбутнього суперклубу вже проявлялися. У 1949 р. дублери київського «Динамо» вперше завоювали так звані малі золоті медалі Чемпіонату СРСР. За тодішніми правилами за дубль міг грати один гравець із основного складу, і це місце відвели мені. Півфінальний матч ми провели в Києві проти московського ЦДЧА, в якому з «основи» грав нападник В’ячеслав Соловйов (пізніше він став тренером київського «Динамо»). За 15-ть хвилин до закінчення матчу в наші ворота призначили пенальті, і до 11-метрової позначки підійшов Соловйов. Я вирішив провести проти нього психологічну атаку — наблизився впритул і сказав: «Б’юся об заклад на пляшку коньяку, що не заб’єш». І він дійсно влучив у перекладину. Той принциповий матч ми зіграли внічию 2:2, а у фіналі перемогли «Динамо» (Ленінград) із розгромним рахунком 7:0 і завоювали золоті медалі.

— Ви були знайомі з багатьма старшими гравцями київського «Динамо». У тому числі учасниками так званого «матчу смерті»...

— Так, гравці попередніх складів часто приходили на стадіон, ми спілкувалися з ними, як зі старшими колегами. Про «матч смерті», що відбувся влітку 1942 р. між командою «Старт» (утвореною з київських динамівців і столичного «Локомотива») і німецькою військової командою «Флакельф», неодноразово розповідав його безпосередній учасник Володимир Балакін. Ні погроз, ні покарань із боку німців у зв’язку з цією, як і попередніми іграми, не було. Пізніші арешти були пов’язані з крадіжками з хлібозаводу, де працювали футболісти. Чотирьох гравців розстріляли через рік за саботаж і підпільну діяльність. До футболу ці каральні акції не мали стосунку. Але радянській пропаганді був необхідний міф, і вона його створила.

— Ви стали першим представником Закарпаття, який потрапив у київське «Динамо». Після вас закарпатців було дуже багато. Чим це пояснити?

— Затребуваність закарпатців має два пояснення. По-перше, після війни знайти в Україні висококласних футболістів було дуже проблематично. А Закарпаття бойові дії зачепили менше, тому в тутешніх дітей, юнаків було більше можливостей тренуватися. Ну і, по-друге, віддача наших гравців на полі. Наведу таку статистику — з 1927 по 1992 рік заслуженими майстрами спорту стали 52 київські динамівці, кожен сьомий з яких — закарпатець. Видатний радянський тренер 60-х Андрій Старостін говорив, що в будь-якій сильній команді має бути один-два представники Закарпаття. Тому що вони ставляться до футболу так, як росіяни до лісозаготівлі — працюють на повну і не сачкують.

Георгій Михайлович проживає в Ужгороді в приватному будинку недалеко від стадіону. Коли інтерв’ю наближається до завершення, його чарівна дружина Тетяна Павлівна пригощає нас домашнім вином, виготовленим власноруч господарем. Подружжя разом уже 58 щасливих років.

— Розкажіть, як ви познайомилися з майбутньою дружиною.

— Ми познайомилися, коли я жив у столиці. Моя дружина — киянка, і знаєте, вона не була на жодному матчі з моєю участю! Принципово не хотіла йти. Можна сказати, що її характер і став визначальним при моєму виборі. Адже за футболістами завжди бігали дівчата — це не секрет. Але я не сприймав таких всерйоз. А Таня трималася збоку, відчувалося, що вона — особистість. Ось я й звернув на неї увагу (сміється).

— Що скажете про теперішній український футбол?

— Я не ходжу на футбол, хоч і живу біля стадіону. Ну, як так може бути, що в закарпатській команді ФК «Говерла» залишився один гравець із Закарпаття, а всі інші легіонери? Не можу цього зрозуміти. Адже є діти, які люблять футбол, як і ми свого часу любили. З ними просто треба займатися, а займатися нікому. Щоб наша область купувала чужих гравців — це ганьба... Але я вірю, що настануть кращі часи...

P. S. Редакція висловлює подяку спортивному журналістові Василеві Гаджезі за сприяння в підготовці матеріалу.

Ярослав Галас