Історія Ужгородського університета (продовження)

21.09.2013 09:01 СОЦІО

(Історія заснування УжДУ)


1. Чи завжди в людини є вибір?

(Продовження. Початок у минулому випуску).

Вважаю доречним сказати дещо про Степана Васильовича Добоша — першого ректора нашої Альма-Матер. Призначений НРЗУ «повноважним організатором» університету 28 серпня 1945 року, він обіймав цю посаду до 5 листопада цього ж року, коли з’явився наказ про призначення ректором А. М. Курішка.

Але як би не поспішали можновладці з призначенням нового ректора, доля своєчасно втрутилася в історію нашої Альма-Матер. Мабуть, у тому була воля Божа, щоб честь бути першим ректором і відчинити двері у храм науки в Ужгороді належала достойній людині, нашому землякові C. B. Добошу. Мине довгих 35 років, зміниться 5 ректорів із різних куточків СРСР, поки УжДУ знову очолить наступний уродженець Закарпаття — В. І. Лендєл. Ім’я C. B. Добоша замовчувалося протягом 40 років поспіль.

Відкриття університету населення Закарпаття мало сприйняти як дар нової влади. Дійсно, це був безпрограшний пропагандистський крок для завоювання симпатій місцевого населення. Та терплячий народ краю не встиг отямитися від радості, як блискавично був зроблений другий істотний крок — приєднання Карпатської України до УРСР під назвою Закарпатська область. Дальше — більше: всі русини (61,2 % населення) вмить стали українцями. Всі засоби масової інформації змагалися у славослів’ї на адресу нової влади.

А тим часом справи університету бере у свої чіпкі руки нова влада, яка знала, що в Ужгороді буде університет на кшталт радянських вишів, у яких, у першу чергу, відбуватиметься «виробництво» заідеологізованих, стандартно мислячих, покірних владі людей-роботів. Приймальні іспити, які проводилися за новою програмою, були скоріше фільтром НКВС. Абітурієнтів ретельно перевіряли не так на рівень знань, як на соціальне походження, національність, місце роботи батьків тощо. Відфільтрована молодь далі піддавалася обробці на підготовчих курсах. Вони розпочалися 15 жовтня 1945 року, всім слухачам були запропоновані такі предмети: російська і українська мови, історія і географія СРСР, дарвінізм. Перелік предметів уже не лишає ніяких сумнівів у тому, якого типу виш з’явився в Закарпатті. І хоча університет нібито відкрився для «малограмотних закарпатців», у перші роки його існування в ньому переважали студенти з усього Союзу. Це були, в першу чергу, демобілізовані воїни Червоної Армії. Перший випуск чотирьох факультетів у 1951 році нараховував 107 осіб, із яких місцевих було 45.

Цілком зрозуміло, що формувати людину нового типу в університеті будуть викладачі зі Сходу. В ті роки Закарпаття взагалі було заполонене багатотисячною армією радянських громадян. Всі, і не лише керівні, посади були зайняті новоприбулими, які їхали у відсталий гірський край, а потрапили, як казали, в куточок Західної Європи. Вартий подиву той факт, що населення Закарпаття, яке в 1944 році складало 534 тис., зросло на 225 тис. і складало вже 758,7 тис.!

У викладацькому складі університету перевага прибулих була майже тотальною. Сюди прибували з усіх куточків велетенської країни. А що ж місцеві, закарпатські фахівці? Невже їм не знайшлося місця на святі здійсненої мрії в новоствореному університеті? На жаль, саме так. Хіба такому закладу, який був створений в Ужгороді, потрібні були випускники історичного, філософського, юридичного, інженерно-технічного та інших факультетів європейських столиць? Радянська влада нехтувала інтелектуальним капіталом, який не відповідав вимогам радянської вищої освіти. Дипломовані фахівці краю розглядалися як буржуазно-націоналістичний, не вартий довіри радянської влади контингент.

Працювати в умовах крижаної недовіри, залишаючись самим собою, було неможливо. Система гнула, ламала волю людей, примушувала пристосовуватися проти власного бажання, щоб вижити. Проте вони не просто виживали. Вони плідно трудилися в рідній Альма-Матер, сіючи розумне, добре й вічне, і виховували своєю поведінкою, ментальністю, своїм прикладом багато сотень молодих людей, які прекрасно розуміли хто є хто!

У педколектив на зорі його розвитку було залучено так мало фахівців-закарпатців, що мені хочеться всіх, кого пам’ятаю, назвати поіменно: Федір Потушняк, Степан Штефуровський, Юрій Сак, Олександр Фединець, Степан Фодор, Юрій Ковач, Петро Лінтур, Микола Лелекач, Кирило Галас, Микола Грицак, Андрій Ігнат, Томаш Сопко, Степан Кишко, В. Суліпчак. На жаль, серед них немає нашого земляка Павла Цібере, який був непересічною особистістю і, безумовно, вписується у вищезгаданий перелік, який хотів і міг би бути серед них. Випускник юридичного факультету Карлового університету у Празі, він став юристом-політологом, відомим у Європі громадським діячем. У владі чехословацького президента Т.Г. Масарика він посідав місце радника у справах Подкарпатської Русі. Як такий, опікувався русинами — перебіжчиками з Закарпаття в СРСР, які масово потрапляли в ГУЛАГ. Навесні 1945 року повернувся у рідне Зарічово, де і був заарештований. На волю вийшов у 1956 році. Повернувшись додому, П. Цібере запропонував свої послуги УжДУ. Проте людина з такою біографією не могла розраховувати на позитивну відповідь. Тоді він їде до Харкова, де влаштовується на роботу на 2 факультетах харківських вишів. Та довга рука КДБ наздогнала його і тут. Був звільнений. Вчителював у Ужгородському районі, викладав іноземні мови. Останні роки провів у м. Мукачеві, де в повній самоті мешкав у маленькій кімнатці. Писав мемуари. У 1970 році уряд Чехословаччини розшукав його, пропонував свою підтримку. На жаль, я знаю дуже мало про цю людину. А ви, любі мої читачі, чи знаєте більше?...

Не можу не згадати тут і Степана Войтовича, хоча він не був уродженцем Закарпаття. Народився на Тернопільщині в 1919 році, отримав грунтовну теологічну освіту, але, намагаючись адаптуватися до радянських порядків, у повоєнні часи в 1951 році закінчив із червоним дипломом Львівський університет за спеціальністю «класична філологія». Потрапивши за розподілом у Закарпаття, він усім серцем полюбив наш край. Протягом 12 років викладав іноземні мови у школах, училищі, технікумі. Період трудової діяльності, пов’язаний із УжДУ, розпочався в 1963 році на скромній посаді лаборанта кафедри класичних мов. Та досконале володіння 8 мовами, справжній професіоналізм, недосяжна ерудиція в поєднанні з працелюбністю, непідробною інтелігентністю, скромністю надавали надзвичайну харизму цій екстраординарній людині. Із посади лаборанта він швидко став запитаним викладачем, старшим викладачем різних кафедр іноземних мов, де знайшло застосування знання ним 6 європейських мов, класичної латини та старогрецької. Неперевершений перекладач, він робив неоціниму послугу іміджу університету на міжнародних конференціях. Склавши іспити кандидатського мінімуму, С. Войтович поринув у наукову роботу, багато і плідно працював. До всіх чеснот Бог додав йому ще й оксамитовий ліричний голос-баритон, що зробило його улюбленим солістом чоловічої хорової капели «Боян» УжДУ.

Все було марним, коли можновладці дізналися про його духовну освіту. З єзуїтською жорстокістю від нього вимагали «каяття», відмови від того, що складало його єство, його духовний світ. Та він залишився самим собою, не пішов на компроміс зі своїм сумлінням. У 1973 році був звільнений із роботи. Душевні рани відбилися на стані здоров’я: через 2 роки, у 1975 році, у віці 56 років Степан-Пилип Войтович покинув цю грішну землю, відійшовши у вічність незламним, шляхетним.

Оглядаючи життєвий шлях цих незвичайних людей, які походили переважно з бідних селянських родин, усвідомлюєш, що своїм подвижницьким життям вони крокували у безсмертя. Чим вони відрізняються від нас, сьогоднішніх? Це були Патріоти, які в умовах радянського лихоліття своїм життям, відданою працею продовжували служити своєму народу, Інтелігенти, для яких гідність, честь і християнська мораль — не простий звук, Ерудити, які, навчаючись у містах Західної Європи, ввібрали в себе досягнення цивілізованого людства, починаючи від античних до новітніх часів, Поліглоти, що володіли щонайменше п’ятьма, а то й вісьма-дев’ятьма мовами. Майже всі вони відійшли у вічність ще доволі молодими, в розквіті творчих сил, наснаги і бажання працювати...

Обставини життя формуються незалежно від бажання чи волі людини. Я часто запитую себе: чи завжди в людини є вибір? Та відповіді не знаходжу. Хай спробує знайти її кожен, хто жив у Закарпатті у другій половині XX ст. Мені більше до душі позитивна відповідь...

Але навіть зробивши свій вибір, людина не завжди спроможна дотримуватися його. Бо часто-густо вибір — це важкий хрест, який веде до поневірянь, принижень, знущань, а то й до ешафоту. А це є шлях лише сильних духом, незламних, самовідданих, безкорисливих. А таких — одиниці. Але саме вони складають цвіт нації, саме вони стають легендарними, їм належить визнання, вдячність нащадків, ними пишаються, дарують їм своє захоплення та любов, ставлять пам’ятні знаки. Я впевнена, що долю людини визначають не лише обставини. Доля людини — це її характер! І це торкається не лише окремих осіб, це визначає і долю держав, народів.


Магдалина Чубірко, доцент кафедри ботаніки УжДУ

(Продовження в наступних номерах про видатних ректорів та викладачів університету)

ТЕГИ : УжНУІсторія заснування УжДУ

Коментарі :


Додати коментар

 

 

 

Погода

Оголошення

Архів новин

Влада

Чи влаштовує вас влада в Україні?


Влаштовує
Не влаштовує
Мені однаково


Голосувати/результат