Інтерв’ю з Іллею Лендєлом, який 20 років очолював обласний суд.

«Нехай краще десять винних будуть на свободі, ніж один невинний опиниться у в’язниці…», — вважає колишній голова обласного (сьогодні Апеляційного) суду Ілля Лендєл. Нині Іллі Васильовичу виповнилося 75. Красні роки. Як йому працювалося на цій високій і відповідальній посаді, як йшов до неї, які думки й спомини зараз приходять до нього?

— Звідки моє коріння? Народився я в селі Старе Давидкове Мукачівського району в селянській родині. У сім’ї було троє синів і одна донька. Старший брат і сестра були вчителями, а середній брат — інженер-нафтовик.

Після закінчення в 1955 році Ракошинської середньої школи хотів вступати до Московського інституту міжнародних відносин, але дістав звідти повідомлення, що того року прийом до вузу не проводиться.

Думав-думав: куди ж йти? І подав документи на юридичний факультет Львівського Державного університету ім. І. Франка, оскільки там викладалися міжнародні правові дисципліни, якими я особливо цікавився. Навчаючись в університеті, переконався, що правильно вибрав професію юриста.

— Хто для вас найбільший авторитет як суддя?

— Треба відзначити, що за роки роботи в обласному суді (так називався нині Апеляційний суд) я зустрічався з сотнями професійних і розумних суддів, у тому числі з Верховного Суду України і колишнього Радянського Союзу. Але найвищим авторитетом для мене в людському і професійному вимірі був перший заступник голови Верховного Суду України Петро Григорович Цупренко, від якого я багато навчився і запозичив з його величезного суддівського досвіду.

— Не рахували, скільки судових засідань провели? Що запам’яталося найбільше?

— За час роботи на посадах спочатку члена облсуду, а згодом голови суду я розглянув понад сотню кримінальних і близько тисячі цивільних справ по першій інстанції та понад сім тисяч справ у касаційному і наглядному порядку.

За моєю безпосередньою участю реабілітовано близько десяти тисяч земляків-закарпатців, які були засуджені за нелегальний перехід кордону в СРСР. Я думаю, що це — найвищий показник серед суддів області з реабілітації незаконно засуджених, повернення людям чесного імені та відшкодування їм збитків.

— Чи не було випадків, що вам погрожували люди, яких доводилося позбавляти волі?

— На жаль, за тривалий час роботи в суді доводилося нерідко позбавляти волі людей. З багатьма з них я зустрічався після відбуття ними покарання. Вони мені ніколи не погрожували.
Головне завдання судді — не покарати невинного, не скалічити людині долю. Ну і, звичайно, щоб справедливе покарання поніс злочинець. Були випадки, коли я всупереч думкам прокуратури і міліції звільняв з-під варти людей, і тепер ці люди — відомі й поважні в області. А найрезонанснішою справою під моїм головуванням у президії облсуду була справа про незаконне застосування радянського законодавства до мешканців Закарпатської області щодо вчинення ними «злочинів» на території області до 1945 року, коли Закарпаття входило до складу Чехословаччини і Угорщини. Президія облсуду постановила, що згадані особи засуджені незаконно і повинні бути виправдані, бо в ті роки область не входила до складу Радянської України, на її території не могло діяти радянське законодавство і ці люди не були громадянами УРСР. На цих підставах були реабілітовані сотні закарпатців, у тому числі керівні діячі Карпатської України — Клочурак, Долинай і багато інших, які вперше в історії України вибороли самостійну суверенну українську державу (1939 р.).

— Що би ви зробили, якби були народним депутатом, зокрема в судовій системі, яка вам найближча?

— Запропонував би в сучасному судочинстві ухвалити закони, якими підвищити відповідальність Апеляційного суду за законність розгляду кримінальних і цивільних справ нищестоячими судами, не втручаючись у розгляд конкретних справ. Вважаю, що кожна справа, розглянута судом першої інстанції, після набуття вироку чи рішення законної чинності, повинна перевірятися у визначений термін Апеляційним судом, який би при виявленні незаконних вироків або рішень, ставив питання про їх скасування. Такий судовий контроль, не впливаючи на незалежність суду першої інстанції, забезпечить законність, об’єктивність і справедливість судових рішень. На жаль, рівень сьогоднішньої нашої судової системи та ментальність суддів потребують такого подвійного контролю, який буде серйозним бар’єром хабарникам та іншим порушникам законів. Кожен суддя усвідомлюватиме, що якщо він допустить порушення — воно буде обв’язково виявлено внаслідок судового контролю і буде скасоване, а справедливість відновлена. Це сприятиме покращенню довіри людей до роботи суддів.

— Чому за багатьма соцопитуваннями наші громадяни не довіряють українським судам?

— На це існує кілька причин. По-перше, у нас політики постійно норовлять використовувати суд у своїх особистих інтересах або в інтересах своїх політичних сил. І це їм нерідко вдається, бо вони мають вагомий вплив на підбір судових кадрів. Так було всі роки незалежності України. Фактично така тенденція перейшла до нас ще з радянської системи правосуддя. По-друге, коли ми почали будувати дикий капіталізм, у нас з’явився прошарок дуже багатих і заможних людей з великими грошима, так звані «скоробагатьки». Ці люди для збільшення свого багатства і досягнення своєї мети використовують значні суми для підкупу, і не всі судді змогли встояти перед такою спокусою, в тому числі й тому, що був послаблений судовий контроль судів вищих інстанцій за судами першої інстанції. По-третє, внаслідок непрофесійного висвітлення роботи судів у пресі й по телебаченню, нищівна критика судів стала нормою, добрим тоном ЗМІ, що паплюжить суди в свідомості громадян. Усім повинно бути зрозуміло, що специфіка роботи судів така, що часто один із учасників судового процесу залишається незадоволеним — чи обвинувачений, чи потерпілий, чи позивач, чи відповідач. Тому всяка безпардонна критика судочинства суспільством сприймається досить емоційно. Феномен цього питання в тому, що абсолютна більшість судових рішень є законними, вони не відмінені судами вищих інстанцій, а населенню подається як тотальне порушення законів по всіх справах, усіма суддями. І, нарешті, по-четверте, громадянське суспільство, ЗМІ, політики повинні оберігати незалежність суду, присікати найменші замахи тиску на суд, висвітлювати і позитивні моменти в роботі судів і, таким чином, виховувати повагу до суду. А це сприятиме піднесенню рівня їх роботи, а, значить, і довіри населення до них. Незалежність суду, в першу чергу, потрібна громадянам, адже вони найбільше зацікавлені в незаангажованому і справедливому правосудді, бо тільки такі суди можуть їх захистити. Суспільство також повинно виховувати у громадян повагу до суду, а законодавець має встановлювати суворішу відповідальність за неповагу до суду, як, наприклад, за неявку до суду, що особливо тепер знайшло поширення, розуміючи, що таке ігнорування викликів до суду тягне зриви судових засідань, викликає тяганину, справедливі нарікання інших учасників судового процесу і негативно в очах людей впливає на авторитет суду.

— Ваша дружина Алла Дмитрівна — теж юрист?

— Так. З нею познайомився 1 вересня 1955 року, коли ми вступили на юридичний факультет Львівського університету. Разом у одній групі провчилися п’ять років, а в 1960 році одружилися. Вона — подолянка, відверта, щира, контактна з людьми, пропрацювала 40 років у прокуратурі нашої області на посадах старших помічників прокурора області. А от дочка Наталка за спеціальністю англійський філолог. Закінчила Ужгородський держуніверситет. До її професійного вибору ставлюся позитивно. Адже це не я вибирав їй фах, а вона сама. Зате обидва внуки Віталій та Олександр — юристи, закінчили юридичний факультет Ужгородського Національного університету. До речі, вони — юристи в четвертому поколінні, бо юристом був і їхній прадід — батько моєї дружини. Якщо відверто, я дуже задоволений і радий за онуків, які пішли нашою з дружиною стежкою.

— Чи були у вас вчинки, за якими жалкуєте?

— У кожної людини такі є. Я ж особисто найбільше жалкую за помилки при вирішенні кадрових питань. За 20 років роботи головою суду було кілька суттєвих помилок, коли я неправильно оцінив деяких людей, висунув їх на відповідальні посади, а через деякий час вони розчарували мене своєю непорядністю, непрофесійністю, віддячили мені чорною невдячністю і безсоромною зрадою. Щоб людина стала справжнім суддею, невід’ємною рисою її характеру має бути висока моральність. «Мораль повинна бути закладена в характері», як зауважував Кант.

— Яке ваше улюблене заняття зараз, коли ви стали мільйонером вільного часу?

— Із задовленням читаю книги, особливо історичну, політичну літератури і мемуари.

— Що з висоти прожитих літ найбільше цінуєте в людях?

— Вірність даному слову, відповідальність, відданість роботі. Ненавиджу — зраду, брехню, невдячність.

— Яке житейське кредо в колишнього судді Лендєла?

— Суддя повинен керуватися такими фундаментальними принципами: суд має бути для суспільства тим самим, чим є совість для людини. Нехай краще десять винних будуть на свободі, ніж один невинний буде у в’язниці. Бо коли винуватий уникає справедливого покарання — це стосується тільки людей поганої поведінки, схильних до правопорушень. А коли невинний потрапляє до в’язниці, це торкається всіх чесних людей, всього суспільства, бо будь-хто з них може потрапити в таку ж ситуацію як невинна жертва. Всякий розумний сумнів у судовій справі суд повинен тлумачити на користь підсудного. Без цих принципів не можна досягти справедливого, справжнього судочинства.

— Спасибі за розмову. Довгих і щасливих Вам літ, Ілля Васильовичу.

Андрій Дурунда