На Закарпатті працює небагато професійних реставраторів. Робота це надзвичайно складна і відповідальна, бо ж один необережний рух може запросто знищити мистецький шедевр.


Героїня нашого матеріалу – реставратор Закарпатського художнього музею ім. Й. Бокшая Марія Балог у цій сфері працює вже 37 років. Вона й розповіла нам про секрети своєї професії, пише Тетяна ЛІТЕРАТІ, "Про Захід"
Невеликий робочий кабінет Марії Оскарівни нагадує дивну хімічну лабораторію. Всі полиці забиті маленькими пляшечками з препаратами, колбами, лаками, фарбами, а поруч ще й купа іншого приладдя: пила, маленьке сито, трикутник і навіть щипці, які стоматологи зазвичай використовують для видалення зубів.
"Цими щипцями я витягаю з рам гвіздки. Цікаво, що вони бувають і срібні, і навіть золоті – такі трапляються у старовинних іконах. Старі гвіздки після реставрації я завжди повертаю на місце. Заміняю лише в крайньому випадку, коли гвіздок вже геть непридатний.   Я взагалі у реставрації дотримуюся правила натуральності. Нині за кордоном та й подекуди у нас реставратори працюють із сучасними синтетичними матеріалами, я ж завжди використовую натуральні. Навіть клей у мене натуральний – риб'ячий. Покажу вам його. Він твердий, але потім, коли розводиться, стає густим і клейким. Мені цей матеріал привезли з Росії, його виробляють з плавальних міхурів осетрових. Він не пахне, прозорий і дуже міцний, тож ідеально підходить для моєї роботи", – розповідає реставратор.
Свого часу Марія Оскарівна закінчила відділення кераміки Ужгородського художнього училища та потрапила на роботу до Закарпатського краєзнавчого музею. Починала з того, що відчищала, реставрувала та складала для тамтешнього відділу археології знайдені на розкопках древні черепки. Однак така робота їй видавалася нудною, особливо ж коли вперше побачила в Музеї атеїзму, котрий діяв тоді в нинішній Покровській церкві на
Православній набережній, понищені часом, умовами і людьми старовинні ікони. Молода дівчина Моріка загорілася ідеєю реставрувати ці ікони, тож попросилася до такого ж музею у Львові на навчання. Там їй спершу довірили лише найпростішу роботу – чистити ікони. Потім показали, як правильно тримати скальпель, як ним відлущувати покриття, і так поступово вчили роботі над іконою.

Ще більше премудростей Марії Оскарівні показали ченці Києво-Печерської Лаври. У них вона жила три місяці, допомагаючи у реставраційних майстернях. Нині згадує: не тому, що була дуже набожною – просто захопилася іконами, як мистецькими витворами. Перш ніж отримати дозвіл на самостійну роботу, молода ужгородка мала довести свою кваліфікованість. Під наглядом так званої центральної майстерні, вона від початку до кінця провела реставрацію восьми робіт, докладно описуючи у спеціальному журналі кожен свій крок. Після перевірки роботи Марія Оскарівна й отримала такий бажаний диплом реставратора другої категорії.
"В ужгородський Музей атеїзму тоді активно звозили старі ікони, іконостаси та інші церковні речі з усіх храмів Закарпаття, які закривали. До нас потрапляли унікальні ікони ХVI сторіччя, багато з яких були сильно пошкоджені. В одних дерев'яну основу поїв шашіль, другі, очевидно, мокли у воді, треті вже просто почорніли від застарілого шару оліфи. Оліфою в давнину покривали верхній шар ікони, однак приблизно через 100 років таке покриття чорніє, і зображення ледь можна розібрати. Іноді поверх нього малювали інші зображення, а іноді такі ікони відкладали. Нині є простий спосіб зняти це старе оліфове покриття – дімексидні сполуки. Вони чудово зчищають оліфу, однак мають отруйні випари, які дуже шкодять здоров'ю людини. Я за роки роботи вже стільки ними надихалася, навіть пов'язки не допомагають. Після такої роботи почуваю себе жахливо, але що вдієш...
З шашелем теж велика морока. Вивезти його з деревини надзвичайно важко, тож іконам доводиться по кілька місяців проводити загорнутими у пакет зі скипидаром. Буває, що личинки, відкладені комахою, такі живучі, що навіть після довгої обробки з часом звідкись вилазять. Тоді доводиться обробляти ікону повторно", – розповідає реставраторка.

Загалом за роки роботи в Музеї атеїзму вона оглянула, описала ушкодження та реставрувала близько тисячі ікон, забраних із закарпатських храмів. Вже після закриття музею частину з них повернули релігійним громадам, тож оновленими вони поїхали додому. Марія Оскарівна ж у краєзнавчому музеї поступово перейшла від суто ікони до реставрації інших речей у фондах. Чого тільки не робила: відновлювала самовари, скульптури, іконостаси тощо. "Ще у Києво-Печерській Лаврі мене навчили працювати з різними матеріалами, бо ж старовинна ікона складалася з дерев'яної основи, вкритої поверх неї тканинної заґрунтованої основи, власне розпису і окладу, тобто рамки, яку часто виготовляли з металу. Це дало мені можливість в подальшому працювати з усіма цими матеріалами. Але найбільше мені все таки подобалося реставрувати твори станкового темперного живопису. Так сталося, що згодом я перейшла на роботу до Художнього музею. Тут було саме те, з чим я хотіла працювати", – каже Марія Оскарівна.   Нині на її робочому столі лежать кілька полотен, котрі потребують реставрації. Великий пейзаж Кашшая, за словами реставраторки, ще не так давно виглядав так, ніби в нього поцілили м'ячем – по центру була впадина, полотно провисло. А тут ікона із зображенням Архангела Михаїла XVІI століття, вона теж уже майже завершена. Пані Марія показує в яких місцях фарба була роздута і загрожувала відлущитися. "Подивіться на краї цієї ікони, тут залишилося вже лише "голе" дерево. Добре видно основу ікони, вкриту паволокою (тонкою тканиною), на яку накладався так званий левкасний ґрунт. Фарбу, яка починає роздуватися, я за роки роботи навчилася визначати лише постукуванням пальця.
Якщо фарба починає відставати від основи, це одразу чути. Все, що починалося в цій іконі відлущуватися, я обережно повернула на місце і надійно закріпила. Тепер на довгі роки ця безцінна річ буде надійно збереженою.
Вже відлущені краї ікони так і залишаться – цим реставрація і відрізняється від реконструкції. Іноді мені у приватному порядку замовляють реконструкцію полотен. За правилами, відновлення втрачених ділянок картини робиться тоном, на один нижче від оригіналу – аби різниця лише відчувалася.

Власне, цим, я вам хочу показати наскільки важкою є робота реставратора. Іноді художники мені кажуть: "Ну хіба це творча робота: відтираєш хімікатами, сушиш, клеїш, комах травиш?". А я на це відповідаю, що художники лише малюють собі кожен у своєму стилі, а я мушу не лише зберегти, а й відновити, змогти фактично підробити стиль і почерк кожного художника, навіть найбільш іменитого. Це велика відповідальність. За роки роботи я можу ідентифікувати роботи наших закарпатських митців лише одним поглядом і доторком. Причому, поглянувши на фарби та якість ґрунту, можу сказати точно, довоєнна це робота, написана в роки війни, чи вже повоєнна. Бо відомо, що кожен наш корифей живопису до війни купував матеріали європейської якості, в часи війни доступу до якісних матеріалів вже не мав, тож економив запаси, чи використовував щось таке, що міг знайти. А після війни європейські матеріали художники вже теж фактично не могли собі дозволити, тож використовували радянські", – розповідає реставратор.
Обожнюючи роботи класиків закарпатської школи живопису, вона досі з гіркотою пригадує, як комісію з музею запросили до міліції для того, щоб підтвердити оригінальність полотен Адальберта Ерделі, викрадених з його будинку у 2004-му. "Пошкоджених з таким варварством полотен я ще ніколи не бачила. Скидалося на те, що грабіжники вирізали їх із рам абияк, потім скрутили туго фарбами всередину, від чого фарба полущилася і повідпадала. На кількох було видно навіть сліди від черевиків, так, наче по ним ходили. А одне полотно було особливо пошкоджене, вже геть посипалося. На ньому лише де-не-де виднілося зображення квітів, здається, флоксів. То був якийсь жах! Нині ми час від часу бачимо деякі з цих полотен на світовому ринку. Очевидно, родич покійної Магди, котрому повернули полотна, віддав їх для реставрації у Київ", – розповідає Марія Оскарівна.         Вона стверджує, що наперед може бачити результат своєї роботи. І коли сумнівається, просто за неї не береться. Так само перечікує періоди, коли морально не готова до роботи, має поганий настрій чи проблеми зі здоров'ям. А ще дуже переживає за те, хто перейме її справу і досвід, коли вона вийде на пенсію. Зізнається: не раз запрошувала молодих реставраторів до себе на практику, але молодь за такі малі гроші працювати в державних установах відмовляється.

Karpatnews.in.ua

admin