На кого і якими засобами робить ставку глава держави. Офіційний старт передвиборчої кампанії, приуроченої до місцевих виборів в Україні, дає змогу детальніше сфокусуватися на розподілі ролей у політичній грі.

Нещодавні драматичні події, пов'язані з голосуванням за поправки до Конституції, і як наслідок переформатування парламентської коаліції, а також винесений на загальний огляд конфлікт між прем'єром Арсенієм Яценюком і головою Одеської області Міхеїлом Саакашвілі дають підстави говорити про зміну рольових навантажень між усіма гравцями українського політикуму . Не останнє слово в цьому процесі – за главою держави. Про те, чи вдалося Петрові Порошенку вибудувати авторитарну президентську вертикаль і яких ще кроків він планує вжити, розмірковує політолог Дмитро Джангіров.
Fata morgana «президенской вертикали»
Фото УНІАН
За чверть століття незалежності ми вже звикли до того, що будь-який президент намагається вибудувати власну вертикаль влади незалежно від того обсягу повноважень, який йому відміряно чинною Конституцією.
Строго кажучи, «президентська вертикаль» ні в президентсько-парламентській, ні в парламентсько-президентській республіці не передбачена: є вертикаль виконавчої влади, яка «впирається» в Кабмін, підконтрольний, у свою чергу, парламентові (а в парламентсько-президентській республіці парламент його і формує).
У такій ситуації під евфемізмом «президентська вертикаль» у парламентсько-президентській республіці, якою Україна знову є з 22 лютого 2014 року, розуміється наявність пропрезидентської більшості у Верховній раді та сформованого цією більшістю (за безпосередньої участі президента) Кабінету міністрів на чолі зі щонайменше лояльним, а бажано – повністю пропрезидентським прем'єром.
Незважаючи на декларовану прихильність до поділу влади, ніщо президентське не виявилося чужим для Петра Порошенка. І завдання побудови «президентської вертикалі», як і раніше, стоїть на порядку денному команди серед найважливіших умов розв’язання основного стратегічного завдання – переобрання на другий термін.
Перші кроки
Відразу після обрання президентом у травні 2014 року Петро Порошенко сповна відчув двозначність свого становища: з одного боку, після переконливої перемоги в першому турі він мав безпрецедентну моральну легітимність в очах українців.
Проте водночас у зв'язку з поверненням до Конституції в редакції 2004 року його повноваження ніяк не відповідали тим очікуванням, які електорат пов'язував з обраним главою держави.
Кількість депутатів, яких певною мірою можна було б віднести до «команди президента» у Верховній раді, обчислювалося 10–15 мандатами; Кабмін було сформовано на постреволюційній хвилі ейфорії (мовляв, будь-який активіст Майдану готовий до управління міністерством) і партійних квот.
У зв'язку з поверненням до Конституції в редакції 2004 року повноваження Петра Порошенка ніяк не відповідали тим очікуванням, які електорат пов'язував з обраним главою держави
«Віденські домовленості» напередодні президентських виборів між Порошенком, Кличком, Фірташем і Льовочкіним гарантували Петрові Олексійовичу лише підтримку фракції «УДАР», що, звичайно ж, було краще, ніж нічого, але значно менше, ніж необхідно для початку побудови «президентської вертикалі».
У компетенції Петра Порошенка були тільки окремі, хоча й важливі, кадрові питання: так, він цілком очікувано змінив одіозних генерального прокурора Олега Махніцького та голову НБУ Степана Кубова. Відновлення військових дій у зоні АТО після умовного червневого перемир'я цілком природно збіглося з «переміщенням» чинного міністра оборони Михайла Коваля на посаду голови РНБО: зрозуміло, що встановлювати український стяг над столицями бунтівних територій передбачалося довірити президентській креатурі – людині, яка не оскаржувала б у верховного головнокомандувача лаври військової перемоги.
Але вже ці, перші, цеглинки майбутньої «президентської вертикалі» виявилися вельми ненадійною основою. І генпрокурор Віталій Ярема, і голова НБУ Валерія Гонтарева принесли Петрові Порошенку більше головного болю, ніж політичних дивідендів (хоча у випадку з Гонтаревою «плюси» вірності зрештою перевищили «мінуси» її некомпетентності).
Перша спроба і перший провал
Що ж до міністра оборони Валерія Гелетея, то саме йому Петро Порошенко насамперед має «дякувати» за повний провал першої спроби побудови «президентської вертикалі».
Річ у тім, що ідея політичного бліцкригу, пов'язаного з достроковими парламентськими виборами, майже повністю базувалася на очікуваному бліцкригу в зоні АТО, гарантованому Валерієм Гелетеєм на базі планів, розроблених Генштабом.
Ідея політичного бліцкригу, пов'язаного з достроковими парламентськими виборами, майже повністю базувалася на очікуваному бліцкригу в зоні АТО, гарантованому Валерієм Гелетеєм на базі планів, розроблених Генштабом
24 липня 2014 року «УДАР» заявив про вихід із коаліції, і через місяць – 25 серпня – президент оголосив про дострокові парламентські вибори. Військовий парад, запланований на 24 серпня, День Незалежності, мав стати «Парадом перемоги» над сепаратистами і потужним пропагандистським стартом виборчої кампанії Блоку Петра Порошенка.
Щодо «гладко было на бумаге» все було логічно: БПП цілком обґрунтовано розраховував на результат, близький до половини місць у парламенті, що давало б змогу президентській фракції (хай навіть у союзі з «молодшими партнерами» з коаліції) повністю контролювати Кабмін.
У процесі виборчої кампанії відбувалася «зачистка» губернаторів і навіть голів районних адміністрацій від членів ВО «Свобода» та ВО «Батьківщина», що, зрозуміло, переключало адміністративний ресурс на користь президентської партії. Однак і з «позабыли про овраги» теж усе склалося «як зазвичай».
Бездарна військова кампанія разом із такою ж бездарною передвиборчою призвели до того, що результат БПП виявився в 2,5 разу гіршим за показник її лідера на президентських виборах, які відбулися лише п'ять місяців до цього. Більше того, формально БПП навіть поступився прем'єрському «Народному фронту» за відданими голосами, хоча й отримав більше мандатів за рахунок мажоритарників.
У результаті керівну коаліцію створили п'ять партій (і навіть усередині коаліції в БПП не було більшості), непідконтрольний прем'єр зберіг свою посаду в Кабміні, сформованому за квотним принципом. І мрію про «президентську вертикаль» довелося відкласти до кращих часів.
А «кращі часи» так і не наступали: Мінськ-2, валютна криза кінця зими – початку весни, конфлікт з Ігорем Коломойським тощо. Усе це аж ніяк не зміцнювало позиції президента.
Другий захід
Проте в «найнижчій точці» політичного піке Петрові Порошенку вдалося заручитися підтримкою США: і в політичному протистоянні з Ігорем Коломойським, і в проведенні через ВР поправок до Конституції (при направленні їх на розгляд Конституційного суду). Загалом за останній час президентська команда зуміла здобути низку політичних перемог, нехай «за очками», а не «нокаутом», зате в тренді «переходу кількості в якість».
Склалася цілком типова для України ситуація, коли рейтинг довіри до президента невисокий, але, втім, суттєво перевищує показники Кабміну і Верховної ради. У такій ситуації цілком природною виглядає нова спроба Петра Порошенка вибудувати «президентську вертикаль»
Так, поступово відновлюється контроль держави над «Укрнафтою» та її дочірніми структурами; відправлено у відставку надміру «самодостатнього» голову СБУ Валентина Наливайченка із заступниками й замінено на абсолютно лояльного Василя Грицака. Досягнуто непростої перемоги (але дуже важливої в символічному плані напередодні місцевих виборів) голови Державного управління справами Сергія Березенка в чернігівському окрузі №205 над близьким соратником Ігоря Коломойського – Геннадієм Корбаном.
Зрозуміло, усі ці перемоги можна вважати умовними й відносними, але за той же час безумовно й абсолютно обвалився електоральний рейтинг як самого прем'єр-міністра Арсенія Яценюка, так і його «Народного фронту». Причому до рівня, з яким виявилося безглуздо йти на місцеві вибори. Тверезо оцінивши ситуацію, Арсенія Яценюк припинив фронду з президентом.
До речі, і рейтинг досить перспективної «Самопомочі» пройшов свій пік. Що ж до Юлії Тимошенко й ВО «Батьківщина», то сьогодні існує думка, що цей електорат має межу зростання – із чим ЮВТ, зрозуміло, категорично не згодна.
У цілому склалася цілком типова для України ситуація, коли рейтинг довіри до президента невисокий, але, втім, суттєво перевищує показники Кабміну і Верховної ради. У такій ситуації цілком природною виглядає нова спроба Петра Порошенка вибудувати «президентську вертикаль».
Фактор радикалів і опозиції
«Мукачівський інцидент» багато в чому розв'язав президентові руки – як щодо непідконтрольних бойових груп, так і силовиків, нездатних взяти цю проблему під контроль. Проте того разу було вжито половинчастих заходів.
Нещодавня трагедія під ВР дає президентові ще один шанс підвести радикалів «під спільний знаменник»: у будь-якому разі ВО «Свобода» і Радикальна партія Ляшка опинилися під жорстким пресингом. Наступним на черзі, схоже, буде «Укроп».
Вихід фракції Олега Ляшка з коаліції цілком природно посилив позиції БПП; при цьому до чисельності іменного президентського блоку можна сміливо додавати всю депутатську групу «Воля народу», створену покійним Ігорем Єремеєвим, а також велику частину «Народного фронту», яка змирилася з позицією «молодшого партнера»
А от із «Правим сектором», схоже, на сьогодні лінія поведінки ще не вироблена (зважаючи на значну кількість бійців у зоні АТО). Більше того, ПС і далі публічно кидає виклики особисто Петрові Порошенку (наприклад відеокліп «Альо, гарант!»). З другого боку, можливо, що команда президента планує спочатку розв’язати проблему ще одного надмірно «самодостатнього» політика – голови МВС Арсена Авакова.
Вихід фракції Олега Ляшка з коаліції цілком природно посилив позиції БПП; при цьому до чисельності іменного президентського блоку можна сміливо додавати всю депутатську групу «Воля народу», створену покійним Ігорем Єремеєвим, а також велику частину «Народного фронту», яка змирилася з позицією «молодшого партнера».
І тепер, під час давно анонсованого, а після виходу з коаліції Радикальної партії – неминучого переформатування Кабміну, Арсена Авакова можуть просто замінити на лояльну президентові фігуру. Проте є й «м'який» варіант, за якого у процесі перетворення міліції в поліцію Арсен Аваков може залишитися головою МВС із «функціями англійської королеви»: усі підрозділи (як це сталося з патрульною службою) буде підпорядковано його заступникам, яких розставить президент.
При цьому необхідно зазначити, що, крім формальної парламентської більшості, яка підпадає під дедалі більший вплив «команди президента», склалася (як ми бачили з голосування поправок до Конституції) ще й неформальна «мінська більшість» з участю Опозиційного блоку, на яку Петро Порошенко може спиратися при виконанні окремих пунктів мінських угод. Навіть у разі ймовірної фронди «Самопомочі» та «Батьківщини».
Імпортні кадри
І останнє питання – лояльний кадровий резерв. Питання складне, але просто вирішене у стилі «імпорту демократії»: грузини. Причому мова йде не про ту дюжину, яка сьогодні на виду в публічному просторі, а про десятки потенційних керівників середньої ланки, які вже сьогодні обживають «Новопечерські Липки» й інші елітні мікрорайони в центрі Києва й намагаються спілкуватися одне з одним ламаною українською мовою (автор цих рядків – постійний свідок цього).
Тому демонстративне просування в публічній площині меседжу про прем'єр-міністра України Міхеїла Саакашвілі не виглядає таким уже й несподіваним. Інше питання, що така піар-підготовка може служити і якійсь проміжній меті (наприклад призначенню «грузинського гостя» на посаду першого віце-прем'єра, який курирує силовий блок).
Як би там не було, але на сьогодні в президента з'явилася певна свобода дій у кадровій політиці – як через зовнішню підтримку, так і через ослаблення політичних конкурентів, насамперед прем'єр-міністра Арсенія Яценюка. А це необхідна, хоча й не достатня умова для вибудовування такої бажаної «президентської вертикалі».

Дмитро Джангіров, політичний консультант
http://forbes.net.ua/

admin