Претендуючи на роль альтернативи чинній владі та головного борця з режимом, політик обмежується лише декораціями

Нещодавно процес формування об’єднання деяких опозиційних сил – учасників КОД на основі обезголовленої «Батьківщини» та «Фронту змін» – було підсумовано рішенням про створення спільного партійного списку та фракції в майбутньому парламенті. Виборчий штаб «об’єднаних» очолив давній соратник Юлії Тимошенко Олександр Турчинов, натомість публічним лідером став Арсеній Яценюк. Політичні амбіції останнього відомі, тож саме цим пояснюється його готовність принаймні призупинити функціонування власного політичного проекту задля отримання можливості претендувати на уособлення альтернативи наявному режимові.


Тобто Яценюк прагне очолити державу і визначати курс її розвитку. А відтак важливо зрозуміти, для чого йому влада? Лише щоб замінити собою нинішнього господаря Банкової чи змінити природу пост­радянської політичної та соціально-економічної моделі? Остання усталилася ще за часів Кучми і ґрунтується на монополізованій економіці нерівних можливостей та привілейованих правах кількох олігархів, які могли вести боротьбу за вплив на державну політику або перерозподіл власності, однак це не забезпечувало якихось результатів для більшості суспільства: розвиток країни апріорі неможливий, якщо її економіка базована на олігархічній моделі. Натомість історія особистого та політичного успіху Арсенія Яценюка тісно пов’язана з активним сприянням йому найвпливовіших у відповідний час олігархів.

ПОДОЛАТИ ЗАЛЕЖНІСТЬ

Своє сходження наприкінці 1990-х років Яценюк розпочинав у структурах зятя тогочасного президента Кучми Віктора Пінчука, який посприяв призначенню Арсенія Петровича на міністерську посаду в уряді Криму, а відтак – голови НБУ. Власний політичний проект 2008 року він розпочинав за прихильного ставлення Дмитра Фірташа, коли медіа-ресурси, підконтрольні останньому, забезпечили необхідний імпульс для швидкого зростання рейтингу молодого політика в умовах, коли суспільство перебувало в стані глибокого розчарування Віктором Ющенком та старими елітами загалом. Пізніше з’явилася інформація про те, що до фінансової підтримки перспективного політика долучився і Рінат Ахметов через бізнес-партнера колишнього власника банку «Форум» Леоніда Юрушева.

Проте Яценюк уже мав би усвідомити, що, дозволяючи керувати собою ззовні та залишаючись залежним в ухваленні своїх рішень від людей, котрі перебувають за кулісами, він перетворюється на персонажа лялькового театру. Це лише дискредитує його й унеможливлює перетворення на справжнього загальнонаціонального лідера. Наприклад, один із етапів президентської кампанії Яценюка 2009 року організувала дискредитована в Україні ще 2004-го команда російських політтехнологів Іскандера Валітова (які свого часу працювали на Януковича і запропонували поділ українців на сорти). Тоді була поширена інформація, що цих політтехнологів нав’язав Яценюкові саме Віктор Пінчук, який умовою фінансування політика ставив право самостійно визначати потрібні проекти та добирати правильних виконавців. Зрештою з’явилися «Новий курс» і чужа українському патріотичному та європейськи зорієнтованому виборцеві, фактично скалькована з путінської ідеологія ностальгії за совком, було зроблено ставку на мілітаризацію та загравання з Росією і проросійськи налаштованим електоратом в Україні.


Зважаючи на публічні заяви, Арсеній Петрович тоді неабияк розчарувався у політтехнологах, утім, чи виробився у нього аналогічний імунітет до впливу олігархів? У кулуарах і далі стверджують, що задля здобуття їхньої підтримки у боротьбі за владу він готовий іти на суттєві поступки у вимогах останніх. Чи матиме в такому разі його перемога сенс із погляду інтересів українського суспільства та перспектив розвитку країни? При цьому Яценюк наразі не спромігся сформулювати власного бачення перетворень у країні в разі здобуття влади і, попри «войовничу» риторику, обмежується загальними фразами на кшталт «демократизації», «повернення до європейського шляху розвитку», «відновлення парламентаризму», а також відмовками про те, що «програма реформ уже давно є, але ніхто не хоче її реалізовувати».

Все це мимоволі створює враження, що Арсеній Яценюк не має намірів зламати наявну в країні олігархічно-монополістичну модель, без чого ні успішний розвиток країни, ні її реальна європейська інтеграція неможливі, натомість планує лише зміну декорацій та її адаптацію під себе. Таке враження посилюють, зокрема, заходи за участю Арсенія Петровича чи організовані його фондом Open Ukraine, як-от, наприклад, останній Київський безпековий форум (КБФ).

ПРЕЗЕНТАЦІЯ ЛІДЕРА

КБФ мав би слугувати, зокрема, майданчиком для донесення Заходу інформації про реальні процеси, що відбуваються в Україні. За допомогою такого форуму, заручившись підтримкою провідних європейських експертів, можна сформувати реальну програму дій у галузі безпеки. На V Київському безпековому форумі, організованому за підтримки знову ж таки Фонду Віктора Пінчука, цього разу було порушено надзвичайно актуальні нині проблеми національної безпеки та повернення країни на шлях розвитку як європейської демократії. Але ці питання, на жаль, були відсунуті на другий план. Склалося враження, що найважливішими пунктами цьогорічного КБФ був дорогий банкет і виступ Арсенія Петровича. Після цього на форумі насправді вже не було чого робити, адже серйозно обговорювати означені проблеми ніхто намірів не мав, утім, як і давати відповіді на запитання.

На думку спадає, що справжньою метою V Київського безпекового форуму, напевно, було насамперед створення інформаційного приводу для піару Арсенія Петровича та його легітимізації в очах зарубіжних гостей як лідера об’єднаної опозиції і людини, здатної стати альтернативою нині чинному режимові Януковича та повернути Україну на шлях демократичного розвитку.

Будь-яке питання можна вирішувати в кілька способів: занурившись у нього з головою, не помічаючи його і даючи можливість вирішитись самому та ведучи мову про нього з безпечної відстані. Скидається на те, що вічну українську проблему, пов’язану з браком харизматичних провідників, хтось хоче розв’я­зати саме за допомогою третього способу. Надто дивно збіглися в часі об’єднання «Батьківщини» та «Фронту змін» на чолі з Яценюком, голодування Тимошенко та дорога PR-акція, що мала вигляд безпекового форуму.

Відтак залишається відкритим питання, хто диригує всім цим перформансом, який невідомо чим завершиться і радше нагадує відверту профанацію опозиції та всіх тих надій, які все ще з нею пов’язані. Адже такі заходи – це справді традиційна схема для іміджевих фондів українських олігархів, які давно і безплідно займаються поверховою «європеїзацією», що не має жодного впливу на вирішення реальних проблем України або її наближення до стандартів та принципів ЄС. Зрештою, дорогий PR замість відповідальної програми дій у виконанні Яценюка і Кo ставить під сумнів спроможність діяти всієї об’єднаної опозиції.

http://tyzhden.ua/Politics/48656

admin