Начерк до портрета професора Олександра Сливки.

Думка написати про цю людину спонукала мене ще з 2014 року після того, як довідався зі шпальт газети «Трибуна» про те, що вона підірвала «інформаційну бомбу», котра здетонувала на засіданні вченої ради УжНУ про зловживання службовим становищем колишнім керівництвом закладу. Внаслідок цього на неї брудним дощем зі сторони криміналітету полинули погрози   та провокації (з метою звільнення з посади та ще більших небезпек). Цією людиною був проректор УжНУ Олександр Георгійович Сливка. Мене тоді це настільки вразило що відразу написав експромт «Токсичні стосунки»:

Межи людьми лихими жити –
Значить в зоні вітровіїв
У бурю кладкою ходити,
На якій багато зміїв.

Однак той викривач виявися незламним переможцем у відстоюванні правди та справедливості.

З того часу відбулось чимало подій. І, ось, нещодавно настала можливість взяти інтерв’ю з нагоди його 65-річчя. За першим разом це не вдалося, бо в приймальні саме тоді зібралися декани та викладачі для якоїсь важливої справи. Проте я встиг усе-таки на ходу сказати про мету мого візиту. Приязно посміхнувшись, він чемно відмовив: «Хвалитися і погане про себе казати не хочу. Краще спитайте в людей, бо збоку видніше». І я скористався такою порадою, вдавшись до своєрідного журналістського аналізу. З розповідей рядових та керівних людей довідався про таке.

Відомий наш краянин з Перечина Олександр Георгійович Сливка провідний університетський управлінець з 40-річним стажем наукової та педагогічної діяльності, доктор фізико-математичних наук, заслужений працівник освіти України, професор, голова правління Асоціації випускників УжНУ. Він автор знакової монографії з питань фізики напівпровідників-діалетриків, понад 400 інших праць, 20 вагомих авторських винаходів у важливих для науки галузях фізики, ВИШівського навчання та виховання.

Кажуть, що високим зростом бути може не кожен, але великою людиною може стати той, хто розумний і працьовитий у повсякденному житті та цілеспрямовано прагне в ньому високої мети, рішуче вірить у її здійснення. Виявилося, що саме таке долею суджено й Олександру Георгійовичу. В заповненій анкеті його стилю життя (з дитинства понині) безлік цікавих доказових фактів, як про дбайливу людину – ерудита в сімейному та науковому житті, авторитета в суспільному довкіллі та елітних колах вищої школи. Важко долати житейські перевали, але мотивація, розумова дисципліна, самовдосконалення в гармонії з наративами терпіння і рішучості   не зупинятися на досягнутому принесли йому ендорфіни – гормони успіхів та визнання.

Такий висновок виплив не тільки зі сказаного знавцями життя Олександра Георгійовича, але й з його безпосередньої згоди на інтерв’ю після другої зустрічі.

В невеличкому кабінеті з телевізором і технічними необхідностями для роботи біля столика з папками та шкафчиком з книжками та іншими документами почалася вступна невимушена розмова про всячину і про найблище що всім людям не чуже

– Цікавитеся про батьків? – замислено поринув у спогади про сакраментальне при вступній бесіді й відповів: – Для мене вони, як думаю, і ваші для вас, були і залишаються найкращими в світі. Зробили все, щоб вийшов у люди. Пишаюся ними. В Перечині – колисці мого дитинства, при найменшій можливості навідуюся на їхні могили…

– І що вас найбільше спонукає до цього? Любов чи обов’язок?

– Одне і друге, серце і душа. Бо вони були найліпшими, найщирішими вчителями й порадниками для мене. Їхніми простонародними настановами керуюся дотепер у скруті й радості: над усе любити працю й гідність, наполегливо долати труднощі, твердо й невідступно вістоювати справедливість.

– Але для того необхідні неабиякі потуги.

– Звичайно. Та саме завдяки батькам доля судила мені щасливе сімейне середовище. Моя мама Марія Василівна була дбайливою і чуйною господинею та фаховим фінансистом. Працювала в Перечині бухгалтером, а батько Юрій Михайлович трудився в галузі харчової промисловості. Зокрема в певні періоди був директором соковинних заводів у Перечині, Ужгороді та Великому Березному. Влада використовувала його туди, де потрібно було щось тягнути за вуха з болота. Для прикладу тільки в Перечині він відповідав за будівництво з нуля двох перечинських новобудов: першого ресторану та інфраструктури соковинного заводу, об’єктів комунальної власності, що їх в експлуатацію здав у 1960 році (в день, коли я народився). В дитячі та юнацькі роки я мав порівняно непогані побутові умови.

– Бо видно, ваш батько був комуністом-атеїстом і добре прислуговував партії?

– Так. Був, але вимушено їй задля ока служив, а щирим серцем і поведінкою підпільно догоджав Богові, вінчався, хрестив своїх дітей (і мене), молився Господу й нас привчав до чесного морально-духовного способу життя. Водночас справедливим і вимогливим до себе й до інших. Мені запам’яталися його незабутні поради (коли я вже вписався у вищу школу): «Бог любить працю   й мозолі на руках і в голові», «старайся не робити нічого крім потрібного», «заперечуючи пропонуй, пропонуючи дій розсудливо» та інші.

– І це дало спонуку до науки?

– У великій мірі. Вже з дитинства був я, образно кажучи беручким до фізкультури тіла і духу. Батьки до цього всебічно заохочували мене й створювали необхідне. І це дало результат. У класі і в школі шанували мене однокласники та вчителі. Особливо, коли став чемпіоном області з настільного тенісу. Окрилювали успіхи з багатьох предметів, особливо природничого циклу. У той час перечитав чимало книг. Але найбільше цікавили і вабили мене таємниці фізики. Найбільше завдячую за це незабутньому талановитому педагогу, маестро цього предмету Перечинської середньої школи Володимиру Васильовичу Мацо. У випускному класі, коли вже хлопці залицялися, мене більше займали фіззал і книжки, ніж дівчата. В 1977 році, отримавши Атестат зрілості й Золоту медаль. У тому ж році став студентом престижного тоді фізичного факультету Ужгородського державного університету (тепер УжНУ), який закінчив із червоним дипломом. А потім…

Обірвала розмову мобілка. Через якусь мить Олександр Георгійович вибачився: «Мушу йти на нараду до ректора». Склав у папку якісь документи й на прощання сказав:

– Що вас більше цікавить про мій життєпис, довідайтеся з інтернету, або з інших джерел. Будьмо на зв’язку через приймальню.

Не гаючи часу, як і в першому випадку, знову довелося мені вдатись до «журналістського анамнезу». Завдяки йому вдалося з’ясувати, що в 70-80-ті роки минулого століття, в не так далекі від публічного розкриття культу особи деспота Сталіна (злочини котрого, до речі, сьогодні перевершив біснуватий Путін). А після так званої недовготривалої хрущовської відлиги, був час радянської бутафорної ейфорії на теренах задушної тодішньої «залізної заслони», навколо звучав пафосний клич готуватися «на Місяці вирощувати сад, а на Марсі виноград», аж до Брежнєвського періоду затхлого застою перед горбачовським розвалом СРСР.

Тоді молодь спрагло тягнулася до знань. Особливо до престижних природничих наук: хімії, біології, фізики. Серед таких «донкіхотів» був і юний тоді Саша, котрий сьогодні є шановним провідним науковцем і педагогом, професором, доктором фізико-математичних наук Олександром Георгійовичем Сливкою, що вже понад 40 років на університетській ниві пре свого плуга, впевнено тримаючи в руках чепіги, залишаючи за собою рахманну борозну своєї праці.

Служити правофланговим біля університетського керма йому довелося десятиліттями, крім наукової та викладацької діяльності, бути й свідком не тільки позитивного досвіду, а подеколи й гірких розчарувань на різних керівних посадах через ганебні взаємини деяких вишівців, серед яких, як і подібних їм учителів та митців, у моді інтриги, плітки, підступи та наклепи.

– На жаль, «герої» такого штибу життя, відбирають найцінніше – час, який мав би служити людському поступу.

– Та на щастя, на моїй дорозі, – каже Олександр Георгійович, –переважна більшість не таких однодумців, а тих,   з котрими цікаво і приємно працювати для формування високого наукового та інтелектуального рівня Вишу. Серед них були і є потужні постаті. Це незабутній ректор Дмитро Чепур, професори й доктори наук Іван Запісочний, Мотря Братійчук, Юрій Ломсадзе, Юрій Попик та десятки інших людей зі світовим іменем, котрі з місцевих студентів готували у 70-80-х роках кадри науковців та освітян. Серед їх вихованців був не тільки я, але й теперішні мої кафедральні побратими, кандидати та доктори наук Ігор Студеняк, Юрій Ажнюк, Тетяна Попик, Ігор Юркін. Зацікавлювали в свій час і спонукали займатися фундаментальними науками й дослідженнями глибокозмістовні лекції, передусім згадуваного вже неперевершеного професора Дмитра Чепура та його послідовників з плеяди Омеляна Герзанича, Дмитра Семака, Олекси Борця, Дарії Берчі, Володимира Сливки та й чимало інших наукових силовиків.

– Мене тоді, – продовжує співрозмовник, – займала мрія передусім дослідити фізику напівпровідників, можливість використання кристалів для елементів сенсорів температури, тиску, електричних полів, а також виготовлення новітніх пристроїв для опрацювання та керування оптичних сигналів, їх запису та відтворення даних, щоб використати в сучасних телекомунікаційних технологіях. На сьогодні наукова лабораторія фізики високого тиску кафедри оптики фізичного факультету (де мав честь керувати і здійснювати не тільки згадану діяльність) а й унікальним науковим осередком (провідним не тільки в Україні, але й за її межами. У значній мірі завдяки винятковим експериментальним дослідженням тут у 1987 році я захистив кандидатську, а в 2003 – докторську дисертації. З 2004   року по сьогодні, займаюся улюбленою викладацькою та науковою працею з керівною. Спочатку на посаді проректора з навчальної та науково-педагогічної роботи, поєднуючи (в 2005-2012 роках) з посадою завідувача кафедри оптики, з 2017 року по сьогоднішній день на посаді першого проректора.

…В цьому році УжНУ виповнюється 80 літ. Із них понад 40 (з 1977 року) Олександр Георгійович за його керівним проректорським штурвалом. За цей час довелося багато чого зробити для його навчально-виховного благополуччя, відчути, пережити й набути досвіду опліч з ректорами Дмитром Чепуром (19 років), більше року з Володимиром Шульгою (3 роки). З Володимиром Сливкою (19 літ), з Василем Русином (2 роки), з Миколою Вегешом (7 років).

За цей час спливло багато чистої й брудної води. Особливо в 2011-2014 роках, коли Міносвітою України керував сумнозвісний українофоб-путінець табачник. Хаос і безвихідь довели до того, що вирішувалося чи вдасться врятувати УжНУ від «прихватизації» промосковськими маріонетками». Треба віддати належне старанням Віктора Балоги, що допоміг врятувати колектив і заклад від нечистоплотних зазіхачів на провідну крайову альма-матер. Проте, незважаючи на шквал брудних провокацій та ще підліших витівок, завдяки борцям за справедливість, колектив не тільки вистояв але й довів громадськості, що він, а не хтось інший, був і буде господарем університету. На це націлює і діяльність теперішнього ректора Володимира Смоланки.

– Легко не було ніколи, – резюмує О.Г. Сливка. – А найгірше   тепер, коли в умовах війни, яку затіяла до зубів озброєна путінська орда, що віроломно напала на нашу незалежну Україну, знищуючи все на шляху імперських намірів стерти її з лиця землі. Та цьому не бути ніколи, бо ми вмотивовані патріоти рідної землі, правда, справедливість і цивілізований світ за нами.   Усі ми – оптимісти. Кожен усвідомлює необхідність внести свою посильну лепту в справу перемоги над ворогом там, де це може якнайкраще зробити. Зайда скажено руйнує, а ми будуємо, вчимо і вчимося бути витривалими героями на ратному й мирному полі заради завтрашнього дня, майбутнього своїх дітей.

…Навколо нас багато проблем. Та життя й існує для того, щоб їх вирішувати і щоб кожний з нас науковців та вихователів долав труднощі на житейській ниві, щоб на ній було менше куколю і бур’янів, а більше дорідного зерна доброти й любові.

…Так при живій комунікації безпосередньо з О.Г. Сливкою та іншими співрозмовниками вдалось дізнатися про його життєвий шлях, натуру, світоглядні переконання та здобутки на розлогій ниві УжНУ, де він десятиліттями день при дні результативно пре плуга вправно тримаючи в руках чепіги.

…Якби на цій розповіді поставити крапку, то недавнє інтерв’ю (перерване дзвінком від ректора з викликом Олександра Георгійовича на зустріч із деканами факультетів) залишилось би незавершеним. Тому, потім, як випала можливість зустрітися знову в його кабінеті, продовжили відверту розмову про всячину, а згодом і про таке:

– Чи маєте ворогів? – Запитую.

– А ви? У кого їх немає? Про це в них цікавтеся. Вони вам охоче про мене розкажуть з неабиякими вражаючими художніми домислами, – відмахнувся дотепом і додав: та друзів у мене більше у стократ!

– Що ви, як фізик, у формі бліцу можете сказати про те чи є Бог?

– Один чоловік на таке запитання відповів: для того, хто вірує в Бога – Бог є, а хто не вірує в нього – Бога немає. Думаю, що мав рацію. А я належу до тих фізиків, що, визнаючи матерію, вірять у Бога і в те, що завдяки Йому фізика існує з небом на землі.

– Що найважливішим для вас?

– Передусім те, що в дитинстві ще навчили мене батьки і що притаманне нашому народу: бути чесною доброзичливою людиною, котра відповідально дбає не тільки про своє реноме, але й про свою сім’ю, про покладені на неї службові та моральні обов’язки в щоденному суспільному житті.

– Ваше хобі?

– У місячну зоряну ніч на самоті спостерігати за небом, роздумуючи над проблемами свого й загальнолюдського буття та його призначення. А ще обожнюю босоніж стояти у вранішній росі, намантачувати косу в густій траві, вслухаючись у співи птахів. А ще полювати в мисливську й грибну пору в лісах і гущавинах Ужансько-Турянської долини в околицях Перечина, Симірок, Мокрянської грибної мекки та в інших місцевостях не тільки з рушницею, але й з кошиком у руках.

– Чи любите ґаздувати поза УжНУ?

– Праця – загальнолюдський обов’язок. Не терплю ні дома, ні на службовій роботі безладу ні свого, ні інших навколо себе. Прагну служити, як сказав поет, красивому і корисному, як у власній хаті, так і поза нею. Охоче навідуюся   в робі в приватний сад-виноград з приладдями догляду за ним, обрізую, обкопую та підживлюю кущі й дерева, оберігаю від шкідників. Звертаюся за порадою до досвідчених садоводів.

– Чи дружите, крім безпосередньо фахової наукової літератури, з художньою?

– Чесно кажучи, професійна службова, навчально-виховна, викладацька круговерті обмежують таку можливість, але, коли є нагода читаю філософську, історичну та художню літературу. Однак вибірково, бо в книжковому і в «телевізійному» світі останнім часом чимало й «геніального» шкідливого непотребу. З дитинства, як уже казав, я вихований у морально-християнському середовищі і віддаю пріоритет Святому Письмові, книжкам духовно-пізнавального сенсу та стоїчній філософії (таких її фундаторів як Сенека, Епіктет, Сократ, особливо Марк Аврелій, передусім його трактату світопізнання «Роздуми»). Із сучасної художньої літератури віддаю перевагу Ліні Костенко, Жадану та їм подібним творцям проникливого мудрого слова.

– Який у вас настрій сьогодні?

– Став я ще на рік старішим, але це не лякає мене, бо набув досвіду. Що міг, те вже зробив і маю – що заробив, а що ні – те ще надолужу. Тривожить, як вже вам казав, нестерпний всенародний біль, що спричинив нам російський хижак. Україна палає у вогні, стогне в руїнах, але правда кривду переможе, добро здолає зло. Ми вистоїмо, вірю в нашу перемогу. З оптимізмом іду донатити на кулю в серце біснуватого супостата.

…Такий позиційний вияв успішного реаліста-футоролога та стратега Олександра Сливки – авторитетного нашого земляка, належного до людей, котрі самовіддано заробляють дивіденди мудрого сумлінного науковця і педагога   стилем добросовісного життя.

…Сьогодні 8 березня. Минає 65 років відтоді, коли в 1960 році побачив і поблагословив Олександра Георгійовича цей світ, щоб зробив святковий жіночий день чоловічим для його сім’ї, друзів, колег по праці, багатьох знайомих.

Ще не вечір. Сонце високо в зеніті. Тих багато, що йдуть в будні за порадами до нього, а нині радісно з квітами і найщиросердечнішими традиційними побажаннями здоров’я під вежами блакитного мирного неба, наснаги, сили та оптимізму з автором цих рядків:

Най Творець землі та неба
Повелить благословити
Блага всі Йому, що треба,
Щоб щасливо довго жити.

І добродіяти, дбаючи про те, щоб гомосапіенси ставали гідними покликання бути створіннями світла і добра, а не темряви та зла.

Юрій Шип, письменник

На фото вгорі сімʼя Сливки, зліва на право: Марія Василівна, Олександр, Люба, Юрій Михайлович.

Наукова доповідь проф. Сливки О. Г. на науковій конференції місто Львів інститут конденсованого стану.

Наукова школа професора Герзанича О. І. верхній ряд зліва на право: доц. Кедюлич В. М., доц. Шуста В. С., доц. Гуранич П. П., аспірант Лукач Петро Михайлович, нижній ряд: проф. Сливка О. Г., проф. Герзанич О. І.

Ветерани з настільного тенісу УжНУ зліва на право: Микола Петрецький, Ярослав Шип, Олександр Пугач, Слава Марушка, КМС Олександр Сливка, Володимир Фекета, майстер спорту Олександр Ріжко, Віктор Штаєр, Андрій Розумовський.