Народний артист про закарпатську ауру, дитячі мрії, пізню кар’єру й уміння бути щасливим.

«Я зате так довго співаю, бо мені ніхто в горло не ліз. Викладач лише радив, щоб я більш артистично співав і думав про те, про що співаю», — каже з гумором про себе український співак і композитор, народний артист України Петро Матій і додає, що його голосу дають не більше 30 років, хоча самому артистові вже за 70.

Це Божий дар, — вважає Петро Матій. — Чи не виспівався, чи такі сильні зв’язки — я не знаю». Співає Матій 45 років поспіль. За цей час випустив сім дисків, два з яких із власними словами і музикою. Сьогодні він очолює ансамбль «Гармонія», співає в Закарпатському народному хорі, «Угорських мелодіях», а також працює концертмейстером у музучилищі.

Сам Петро Матій називає себе пізнім співаком. Відкрив у собі цей талант на сумнозвісному Донбасі. Саме в тих містах, які сьогодні руйнують ворожі війська, він колись здобув перемогу на обласному конкурсі. Затим співав у Німеччині, коли служив у армії. А після опанування професії співака в консерваторії Петра Матія слухали в Італії, Франції, Канаді...

Власне життя народний артист описав у книзі «Перевесла моєї долі». Зрозуміло, що краще, ніж сам автор, про нього ніхто не напише. Тому це інтерв’ю — лише штрих до великої долі відомого закарпатця, голосом якого захоплюються тисячі.

ProZak зустрівся з Петром Матієм одного ранку в Ужгороді неподалік його робочого місця — філармонії. Надзвичайно приємний у спілкуванні, колоритний, із закарпатським діалектом у мовленні, він зізнається: «Якого ня родила мати — такий ім є». Тож про те, яким є народний артист України — в інтерв’ю з Петром Матієм.

За кордон їхали троє артистів і один працівник КДБ

— У вашій біографії йдеться про те, що чотири роки свого життя ви провели на Донбасі. Яким пригадуєте цей період життя?

— На Донбасі я жив чотири роки. Коли приїхав, там усе ще тривала відбудова після війни. З усього Радянського Союзу збиралися фахівці, щоб відбудовувати Донбас… Щоб тепер було що руйнувати. Страшно навіть подумати. А потім через 5 років спільно з закарпатським хором ми приїхали туди на гастролі. Концерт був у тому ж клубі, де я молодим хлопцем на районному огляді виборов перше місце серед учнів профтехучилищ. Клуб абсолютно не змінився за той час. Шкода, що зараз усе руйнується. Я бачив світу, в армії служив у Німеччині, працював на шахті, на новобудовах у Маріуполі, але такого, як ця війна… Не цікавлюся політикою, але сьогодні кожна людина в нас політизована.

Я працював між тими людьми, не бачив жодних проблем. Поділ між сходом і заходом надумали в 2004 році, коли балотувався Янукович. Це він тоді поділив країну на кілька частин для того, щоб виграти вибори. Як можуть бути різні люди? Є ментальність наша, закарпатська, бо ми були в Європі раніше, але всі ми слов’яни.

Я без цього краю не можу жити. Я міг влаштуватися на роботу десь у оперний театр Європи, але цьому заважало кілька причин: я вже був сімейний на той час і вік уже був не такий юний, і Карпати я покидати не хотів. Закарпаття — мій рідний край, не зміню його ніколи. Був у Канаді, Італії, Німеччині, Польщі, Франції… Всюди гарно. Коли був у Канаді востаннє, то рік не міг відійти від того, яке життя там побачив. Капіталісти загнивали, як має бути (Усміхається — Авт.). Нас не пускали за кордон, я потрапив уже на п’ятий раз, бо був безпартійний, а треба було ідейно надійних людей. Ми їхали троє артистів і один працівник КДБ разом із нами — щоб чогось не натворили. Єдина країна, де я міг би жити, якби мені на той час було 30 років і я був би нежонатий, це Канада. І ще одна причина, що там багато українців, і з Закарпаття зокрема. Природа там майже така, як у Карпатах, правда, гори вищі. Треба жити там, де ти народився. Та аура підтримує твій тонус, твоє життя, здоров’я, тому я не жалкую за своїм прожитим життям.

— Чи пам’ятаєте, коли заспівали першу пісню на публіку?

— Це було якраз на Донбасі, у Краматорську. Я поїхав із Закарпаття, майже не знаючи пісень, хіба ті знав, які чув по радіо. Знав «Верховино, мати моя» Машкіна. Коли з учнів хотіли зробити хор, заспівав її. Мені було майже 17 років, коли переміг на конкурсі-огляді з піснями «Верховино, мати моя» і «Дивлюсь я на небо» та посів перше місце. Потім потрапив у Донецьк на обласний огляд із цими ж піснями, але обласне журі сказало: «Нема чого на небо дивитися, треба дивитися в майбутнє комуністичне». Там я став не переможцем, а призером.

— А дитиною що ви співали?

— Дитиною колядки співав на Різдво. Я не любив ходити на шкільний хор, бо це було завжди після уроків, треба було годину-дві ще сидіти. Я краще тікав додому, виганяв свою корову Іболю на поле й попасував її. Отакий я був. До 16 років був дітвак, грався з меншими. Завжди був у них вожаком. Ми гралися і в руських, і в німців, а я був командувачем то в одних, то в інших (Усміхається — Авт.). Читав я дуже багато, майже всю сасівську бібліотеку прочитав. Кіно любив.

— Чи мріяли тоді про щось?

— Не мріяв. Може, десь надивився індійських фільмів і мені хотілося спочатку стати адвокатом, щоб захищати знедолених людей, яких тоді показували у фільмах. А потім сестра вийшла заміж за шофера, який працював у колгоспі, й мені хотілося стати шофером. Співаком ніколи й не думав бути. Я ріс один, без батька, з матір’ю. Всі сестри повиходили заміж, розійшлися, а ми двоє з мамкою залишилися. Я тільки дивився, як утекти з-під маминого крила, щоб пограти у футбол.

Вранці працював електрозварником, а ввечері йшов до консерваторії

— Як мама ставилася до вашого вибору стати артистом?

— Навіть страшно розказувати, як мама мене почула вперше. Я співав і в армії, там був у нас військовий ансамбль. Потім повернувся в село, працював у Виноградові, й у селі була художня самодіяльність, де я почав знову співати. Так сталося, що там уперше мене почула моя мама. Йти вчитися на співака я не думав, але був обласний огляд, присвячений 50-річчю Жовтневої революції, і я зайняв перше місце серед солістів. Тоді викладач музучилища й художній керівник філармонії Андрій Задор запропонував мені вступити на навчання до училища і водночас працювати у філармонії. У мене був поставлений голос від природи, мені тільки треба було здобути музичну освіту. На той час мені було вже 24 роки, я був жонатий, мав одну доньку. Мамка каже: «Та нащо тоді женився? Не треба було...» Але жінчині батьки мене підтримували. Так провчився і пропрацював у філармонії один рік, далі ще одна дочка родилася. Доки я закінчив навчання — вже мав трьох дочок.

Потім із консерваторії приїхав сюди професор Остап Дарчук. Він слухав мене і три роки поспіль пропонував мені йти в консерваторію. На третій рік, коли вже я був спокійний, що маю роботу у філармонії, він підійшов до жінки й попросив її вмовити мене йти навчатися. Сказав, що за три роки я закінчу консерваторію. Із трьома дітьми, і з мамою жінка зосталася одна, а я поїхав у консерваторію. Закінчив її за чотири роки, бо мусив працювати один рік електрозварником. Знайшов хорошу роботу, навчався на вечірньому відділенні, бо треба було сім’ю підтримувати. Так закінчив навчання і повернувся додому, бо мене тут чекали.

— Ви кажете, що голос від природи. Але сьогодні ставлять голос і штучно...

— Я часто буваю на дитячих конкурсах. У Виноградові на конкурсі «Кришталеве гроно» я вже 15 років є головою журі, і я не прихильник того, щоб дітей учили вокалу. Якщо дитина має слух, чистенько співає, то хай співає тим голосом, який їй дав Бог. А вони лізуть дитині в горло, начинають учити й так виходять штучні голоси. Не можна лізти у зв’язки. Я зате так довго співаю, бо мені ніхто в горло не ліз. Викладач лише радив, щоб я більш артистично співав і думав про те, про що співаю. Голос у мене від природи був. Не кожному таке дано. Іноді голос є, але не вміє співати. А я як говорю — так співаю, лиш ото май файно пак ся получає (Усміхається — Авт.).

— Як ставитеся до фонограми? Чи доводилося так співати?

— Мені доводилося співати під «плюсівку». Я навіть «мінусівок» не маю. На великих стадіонах, відкритому просторі я співав під «плюсівку», але співав, а не вдавав, що співаю. Або співав а-капельно. Я не вітаю спів під фонограму. Річ у тім, що я кожен раз співаю по-іншому. Я не можу співати пісню однаково. Це залежить від настрою, публіки: повільніше, швидше, з сарказмом, з лірикою. А коли є фонограма, мусиш дотримуватися того, що записано.

«Так ся мало стати, що в 25 років уже жонатий чоловік почав співати»

— Яка ваша улюблена закарпатська пісня?

— Ой, одну пісню я не можу назвати. Багато пісень я записав на диск «Пісні мого краю», видав книжку «Верховино, світку ти наш» із піснями з нотами Карпатського регіону. Сьогодні з виданням збірників проблема. Видав 7 пісенних збірників на вірші наших закарпатських поетів — Чорі, Шипа, Товтина, Габорця. Готується до видання книга з піснями на вірші Василя Густі. Я вибираю те, що мені хочеться, коли бачу, що це може бути пісня.

— Чи були такі періоди, коли вам узагалі не хотілося співати?

— Не було такого, що я вирішив би закинути цю справу. У 1975 році померла моя мама. Я саме навчався в консерваторії. Тоді співати не хотілося, але мусив. Викладач сидить — треба співати. Я просив, щоб хоч 40 днів дали мені витримати. Але там такого нема... Професія є професією, мусиш співати. Померли мої сестри — співати треба було. У філармонії мусив у цей час працювати…

— Як гадаєте, професія артиста складна?

— Якщо співати штучним голосом, то складна, бо важко так співати. А мені — одне задоволення на сцені. Був у мене такий студент, що співав, змушуючи себе. За три роки, що я з ним попрацював, він став співати природно. Потім 5 років навчався у Львівській консерваторії. Тепер працює зі мною в «Гармонії» й досі вчиться. Студент після консерваторії все ще співає, як студент. Треба бути сміливим, не боятися публіки й мати досвід.

— То скільки загалом років потрібно, щоб навчитися співати?

— Я був від Бога готовий, але й то ще вісім років учився. А є ті, хто вчаться 4 роки в училищі, 2 роки підготовчі до консерваторії, а потім ще 5. Молоді студенти приходять із консерваторії, то спочатку слухають старших співаків. Треба ся вчити все життя. Я досі слухаю класичні арії.

— Чи вірите в долю?

— Фрас його знає. Так ся мало стати, що в 25 років уже жонатий чоловік почав співати. Так Бог дав. У 90-му році ми потрапили в аварію і могли згоріти одразу на місці. Я мав серйозну травму, думав, що вже ніколи співати не буду. Але Бог сказав: ти ще, Петре, співай. Мені здається, що зверху так було вирішено.

— Які найважливіші риси артиста?

— Співак повинен зачаровувати публіку, треба вміти знайти контакт із публікою. Людські риси — це порядність, доброта, щирість, відвертість. Не треба бути гоноровим. Я від природи такий, як колгоспник, кажуть мені іноді. Але мені приємно, що я ніколи зі своєї шкури не виходив. Якого ня родила мати — такий ім є. Ось це, можливо, і найважливіша риса — бути самим собою, яким тебе створили Бог і батьки.

— Чи знаєте, в чому сенс життя? Чи почуваєтеся щасливим?

— У кожного свій сенс: в одного — нагарбати гроші, а другий лиш би був здоровий. Я вважаю, що сенс у житті кожного — створити сім’ю, виховати дітей. Коротко, продовження людського роду — це сенс життя. Але треба прожити життя чесно, справедливо.

Я — щаслива людина. Хоч у якій біді був — був щасливим, бо маю чудову жінку, трьох прекрасних доньок і сім чарівних онуків, від яких маю щастя і радість. Тому я щасливий.

ПроЗак

Наталія Каралкіна