Час від часу новостворені структури, покликані боротися з корупціонерами, когось таки ловлять. Так було з Насіровим, так було з Охендовським чи от зараз із Мартиненком. Це люди, які мають величезні статки доволі сумнівного походження.


Тим не менше, суди таки не наважуються давати затриманим реальні терміни. Когось випускають на поруки, а когось випускають під заставу.

Тобто високопосадовці можуть спокійно красти в держави великі суми і потім невеличкою частиною від вкраденого відкупитися від засудження.

А тим часом Україна найкорумпованіша в Європі країна. І сюди ніхто не хоче вкладати гроші. Більше того, якщо знайдеться солідний інвестор-самогубець, то він стикнеться з потужною бюрократичною машиною, фіскалами та правоохоронцями і може втратити все, що вклав.

Ось що про це каже Олег Петровець у блозі на «УП».

Як корупціонери від правосуддя бігають

Від моменту їхнього створення абревіатури НАБУ, САП, НАЗК звучали для українських корупціонерів, як нова і доволі таки потужна страшилка. Проте, як показує час та гіркий досвід, нездоланних страхів для ласих на легкі гроші просто не існує.

Адже в підсумку страх потрапити в поле зору новоствореного НАБУ ніби відкриває в нечистих на руку чиновників друге дихання і спонукає залучати всі мізки та фантазію, аби знайти потрібні механізми, щоб не потрапити в антикорупційні тенета. Втім, проаналізувавши ці самі механізми, доходимо висновку, що не такі вони вже й, так би мовити, інноваційні.

Зрештою, все геніальне — просте.

Очевидно, цим постулатом і послуговується більшість підозрюваних НАБУ, коли банально втікають за кордон або ж раптово тяжко захворюють чи фейсбучать про політичні переслідування.

Але ж ідеться не тільки про багатомільярдні збитки, заподіяні державі, не тільки про необхідність відновити справедливість, не тільки про суспільний запит на покарання винних, але й про якість нашого руху до тих змін, до яких прагне країна задля зовсім іншого — кращого свого майбутнього.

Узагальнена ситуація, яку спостерігаємо з покаранням українських корупціонерів сьогодні, може бути проілюстрована недавньою заявою керівника НАБУ Артема Ситника, який на одному з останніх брифінгів заявив, що обвинувачені в корупції користуються двома основними способами захисту від НАБУ — це «раптова хвороба» або «політичне переслідування».

«Існують два способи захисту від пред’явленого обвинувачення або оголошення підозри — або всі раптово хворіють, або починають заявляти про політичний тиск і політичне замовлення. На жаль, захист замість того, щоб будувати позицію в рамках процесуального кодексу, переходить у площину Facebook і ЗМІ», — сказав очільник антикорупційного бюро.

За словами керівника НАБУ Артема Ситника, наразі очолювана ним структура розслідує понад 300 справ. Найбільше фігурантів — серед керівників державних підприємств, які повністю чи частково належать державі. Таких приблизно 23 %. Друга за чисельністю категорія — службові особи, які скоїли корупційний злочин, збитки від якого перевищують 500 прожиткових мінімумів — таких приблизно 15 %. Третя категорія — судді (14 %).

І справді, чого тільки варта знамените на всю країну клітчаста ковдра, під якою «вигрівав свою болячку» відсторонений керівник ДФС Роман Насіров після оголошення йому підозри.

На фоні цього навіть витівка судді Миколи Чауса, який скористався своїм суддівським імунітетом, аби втекти за кордон, після того як намагався сховати хабар у банці для консервування, тьмяніє.

Тим більше геть неоригінально виглядає найсвіжіша заява лідера Радикальної партії Олега Ляшка про політичний тиск на нього з допомогою НАБУ.

І це попри наявну у відкритому доступі електронну декларацію нардепа, який не зафіксував у ній жодного бізнесу, натомість вказав на придбання зі своєю цивільною дружиною нерухомості майже на 20 мільйонів гривень. Нагадаю, лідер РПЛ офіційно придбав маєток у Козині під Києвом, який він досі нібито орендував за символічні кошти.

На цьому тлі історія про відомого коштовними газовими махінаціями Олександра Онищенка, який після викриття антикорупційними органами втік за кордон і звідти намагається провокувати політичний скандал в Україні, багатьма українцями сприймається вже як просто один із випадків, а не справжній нонсенс.

Найбільший парадокс, пов’я­заний з історіями, коли корупціонери примудряються втекти від відповідальності буквально з-під носа, полягає в тому, що в Україні досі обговорюється, чи є доцільним створення антикорупційних судів...

Звісно, такі суди повинні допомогти у проведенні антикорупційної реформи, пришвидшивши процес законного покарання хабарників і крадіїв державних благ.

Проте без забезпечення того, аби антикорупційні справи таки були доведені до судів, а самі підозрювані замість того, аби ховатися по закордонах чи ще щось подібне, реально брали участь у процесі, жоден ні звичайний, ані антикорупційний суд ефективним не буде.