Порошенко, коли вступав на посаду президента, в інавгураційній промові твердо сказав: антитерористична операція закінчиться протягом тижня. Тижні йдуть один за одним, а війна все не закінчуватися.


Влада пафосно розповіла, як звільняла від бойовиків напівзруйнований Слов’янськ, але дивним було це звільнення, бо бойовики спокійно залишили районний центр і величезними колонами подалися до мільйонного Донецька. І дісталися туди майже без бою. Потім балогівський оборонний міністр Гелетей виправдовувався, що ворога випустили, бо бойовики везли з собою заручників. Тим не менше, велике індустріальне місто зараз у руках бойовиків.

Більше того, після звільнення Слов’янська нашим силовикам і нема чим похвалитися. Бойовики вільно знищують наших хлопців і армія безсила. А тут ще Росія навіть перестала приховувати свою агресію і вже відкрито воює проти України. І справа навіть не в колонах російської військової техніки, яка безперервно рухається на територію України. Росія вже зі своєї території обстрілює позиції українських військових із «Градів», збиває з території Ростовської області наші літаки і навіть веде неприховану повітряну війну, коли військові літаки збивають наші літаки на нашій же території.

Вже не варто говорити, що Україна бореться з ополченцями, які намагаються відколоти від України частину території. Це пряме військове протистояння двох держав. А наша влада все тягне і тягне з оголошенням воєнного стану, бо це може перекреслити можливість проведення виборів.

Щодня на фронті гинуть українські військові. Лік смертей уже йде сотнями. Горе прийшло і в закарпатські домівки. Наші поразки лягають тягарем невимовної люті. Люди запитують: чому не завдаєте ударів по терористах, чому не бомбите літаками, не атакуєте танками і таке інше? Наші мовчать. Не зізнаються в тому, що стріляти і бомбити просто нема чим. Ми мали колись одну з найсильніших армій світу. Ми були одними з найбільших експортерів зброї. Де все це зараз? Все розкрадено і знищено. В голову не вкладається новина, що понад 700 одиниць техніки на Житомирському танковому заводі не можуть зрушити з місця, бо хтось розкрав запчастини вже з виробленої й готової до бойових дій техніки. Хто понесе за це кару?

Ми сподівалися на допомогу Заходу і ми образилися на німецького канцлера Ангелу Меркель, яка браталася з фашистом Путіним на футбольному Мундіалі у Бразилії. Ми образилися на французів, які готові постачати росіянам надсучасні військові кораблі. Ми образилися на італійців, які також не мають наміру псувати стосунки з Росією через нас, бо італійці, як і більшість Європи, залежать від російських енергоносіїв. Європа дійсно занадто прагматична. Вона нібито і проповідує демократичні цінності й виступає проти сепаратизму, однак коли мова йде про власну економічну прагматику, демократія відступає на задній план. Європа дала нам це зрозуміти. Новообраний голова Європейської Комісії Жан-Клод Юнкер сказав прямим текстом, що Євросоюз не має наміру поповнюватися новими членами.

Ми залишаємося сам на сам із ворогом. І ворог цей набагато сильніший за нас у плані озброєння. Це скажений ворог, який прагне крові. Російські політики вищого ешелону закликають Путіна завдавати точкових ударів по Україні. Росіяни нас знищують, але за останні місяці миролюбна і прихильна Україна нарешті прозріла. В нас визрів дух патріотизму до тієї стадії, коли тисячі українців готові жертвувати життям заради рідної країни. Залишилося лише, щоб і влада нарешті була більш рішучою. Бо якось дивно, що головні спонсори бойовиків і досі сидять у парламенті й вільно почуваються в Україні. Якось дивно, що на дачі народного депутата від Комуністичної партії України Спиридона Кілінкарова у селі Стуколова Балка під Луганськом бійці батальйону «Айдар» виявили арсенал зброї та боєприпасів. А Кілінкаров далі протирає штани в Києві й нічого не боїться.

А ще окремо хочеться сказати про мажорів. У той час, коли тисячі простих українських хлопців віддають своє життя за Україну, деякі синочки чиновників жирують і веселяться на курортах. У мережу навіть потрапив список молодих хлопців призовного віку, які ведуть розкішне життя і навіть не думають іти на фронт. У цьому списку сини Порошенка, Луценка, Турчинова, Ющенка. Є серед них і Андрій Балога. Син Віктора Балоги. Цього хлопця вже свого часу закарпатські матері, чиї сини служать на Східному фронті, запитали, чому він не робить нічого для повернення закарпатців із фронту і чому сам не йде воювати. У відповідь — мовчок.