Михайло Рябець є одним із найвідоміших закарпатців, які в період новітньої історії України досягли доволі високих кар’єрних вершин. Родом Михайло Рябець із села Пилипець Міжгірського району.

Розпочав свою трудову діяльність у 1975 році у колгоспі імені Леніна в рідному селі. У 1982 році закінчив УжДУ і залишився працювати в університеті на посадах заступника директора, директора студентського містечка, голови профкому, старшого юрисконсульта, старшого викладача. У 1992 році призначений на посаду завідуючого юридичним відділом Закарпатської ОДА, а з 1994 до 1996 року працював начальником управління юстиції в Закарпатській області. У 1994 році обраний народним депутатом України. У 1997—2004 рр. — голова Центральної виборчої комісії. Згодом працював радни¬ком глави уряду. Заслужений юрист України. Нагороджений ор¬деном «За заслуги» ІІІ, ІІ, I сту¬пенів, а також Орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня.

Якщо Михайло Рябець і мав опонентів, то фактично мало що вони можуть закинути негативного в його бік. Найбільше нарікань на його адресу було те, що, перебуваючи на посаді глави ЦВК, він «натягнув» кілька десятих відсотка медведчуківській партії СДПУ(о), щоб та досягла необхідного для проходження в парламент 4 % бар’єра.

Михайло Михайлович важко виходить на контакт із пресою, хоча останнім часом є активним на своїй сторінці у Facebook. У нас відбулося з ним віртуальне спілкування і ось що з цього вийшло.

— Михайле Михайловичу, ви доволі тривалий час перебуваєте поза політикою, не шкодуєте за цим «драйвом»?

— Що таке в історичному вимірі тривалий час? Я не займаюся активною політичною діяльністю трішки більше п’яти років. Це одна мить. Хоча зовсім від політики не відійшов і до сьогодні. Активною політичною діяльністю я займався понад десять років. Але ці роки були настільки насиченими і багатогранними з усіх точок зору, що їх вистачило би нормальній людині на багато життів. Це насправді були роки неперевершеного драйва. Я займався, окрім політики, цікавою і корисною професійною роботою, яка приносила мені величезну насолоду, радість і приємну втому. Я тоді міг реалізувати себе і усі свої задуми на загальнодержавному рівні, саме в цьому був величезний драйв. Сьогодні атмосфера в країні та рівень суспільних відносин для більшості керівників загальнодержавних органів не дають таких можливостей.

— Які, на вашу думку, якості потрібні для хлопця із закарпатського гірського села, аби потрапити на політичний Олімп?

— Мені здається, що немає значення місце народження для того, щоб потрапити чи на політичний, чи на інший Олімп будь-якій людині. Можна народитися у великому мегаполісі й не знайти жодного місця під сонцем, а можна зростати в глухому селі й досягти висот як на професійній, так і на політичній ниві. Усе залежить від багатьох факторів.

По-перше, з чим ти прийшов у цей світ, тобто, що дано людині при народженні Богом, батьками, природою. Ми ж пам’ятаємо старий як світ вислів про те, що на дітях часто природа відпочиває. Але не завжди!

У мене була, на превеликий жаль, її уже немає посеред нас, малоосвічена, але безмежної мудрості мати, яка зуміла прищепити своїм чотирьом дітям гарні людські, моральні й духовні якості, всіляко намагалася по-доброму нав’язати нам любов до знань, які, як вона говорила, не потрібно носити в торбі.

По-друге, величезний вплив на формування особистості має школа і хороші вчителі. Слава Богу, мені з цим поталанило, оскільки у моїй школі, де я навчався, працювали чудові професіонали і люди з прекрасними людськими якостями, котрі намагалися віддати максимум зусиль, аби учні отримали не тільки глибокі знання, а й етичні норми і правила поведінки в людському товаристві. Радий, що і моя перша вчителька Галина Степанівна Осташ, і багато інших моїх учителів сьогодні живуть і продовжують передавати свій безцінний досвід своїм учням, які їх змінили у шкільних класах уже як учителі. Користуючись нагодою, зичу їм міцного здоров’я, добра і Божої благодаті на многії літа!

Разом із тим обидва ці фактори нічого не варті, якщо сама людина не ставить перед собою завдань і цілей та не торує часто тернистого шляху для їх реалізації. Тобто, праця над собою і бажання чогось досягти у цьому житті є запорукою успіху будь-якої людини. Не другорядне значення для самореалізації мають і суспільно-моральні цінності, що панують в епоху формування особистості в суспільстві. Часто ми паплюжимо радянські часи, і не безпідставно, але заради справедливості треба сказати, що саме в ті часи і були створені всілякі передумови для самореалізації молодих і талановитих людей, незалежно від соціального чи матеріального становища сім’ї, у яких вони виховувалися. Саме ця система дала можливість мені, вихідцеві з бідної селянської сім’ї, здобути дві вищі освіти і досягти певних успіхів.

Окрім того у ті часи в людських відносинах панувала зовсім інша атмосфера — щирості, доброзичливості, бажання допомогти одне одному, при чому безкорисливо. Зараз про такий рівень людських стосунків можна тільки мріяти. Із сумом доводиться констатувати, що сьогодні майже повсюдно спостерігаємо за тим, як злість, заздрість, ненависть, блюзнірство наскрізь просякли хворий організм нашого суспільства.

— У нас на Закарпатті про людей, яким таланить, кажуть: «Має серенчу» або «Вхопив Бога за бороду», з вами таке траплялося?

— За бороду Бога не хапав, але Божу благодать відчуваю впродовж усього свідомого життя, бо виховувався у сім’ї віруючих людей і любов до Господа прищеплювалася нам, малим дітям, ще зі шкільних років. Тим більше, що до храму від батьківської хати рукою подати. Згодом, у 1999 році, мені вдалося посприяти у будівництві та розпису нового храму в рідному селі Пилипець на Міжгірщині. А трішки пізніше, у 2001 році, поталанило допомогти збудувати церкву у селі Дрижина Гребля на Полтавщині, в якому проживають дві мої сестри Марія і Калина. Бідність і безробіття на Верховині у шістдесятих роках минулого століття спонукали їх шукати щастя і кращої долі у чужих краях. Але про це можна написати окремий художній твір.

Віра в Бога, добрих людей, яких чимало зустрів я на своїй життєвій стежині, й допомогли мені здолати ті труднощі, що супроводжували мене впро¬довж багатьох років у молодості. Щира подяка їм і мій низький уклін за руку допомоги і підтримки.

Окремо хочеться сьогодні скласти щиру подяку моїм дорогим землякам із Міжгірщини, Свалявщини та Воловеччини, які у 1994 році подарували мені путівку у велику політику, обравши народним депутатом України по Свалявському виборчому округу.

Ось такі секрети вдачі я несу з собою по життю, дякуючи долі, добрим людям і Всевишньому.

— Свого часу ви, мабуть, спілкувалися з усіма сучасними політиками. Зараз підтримуєте з ними стосунки?

— Саме так. Мені поталанило спілкуватися із переважною більшістю сучасних політиків різних рівнів і політичних уподобань.

На превеликий жаль, багато із них дуже змінилися порівняно з тим, коли вони тільки прийшли в політику. І чи не найсумніше — у гірший бік. Осуджувати їх за це не варто, оскільки більшості людей притаманно пристосовуватися до тих умов, у яких вони живуть і працюють. Погано, коли в процесі адаптації чи пристосування до нових умов політики втрачають часто-густо добрі людські й моральні якості. Зараз, як ніколи, ми можемо спостерігати за цим явищем як у парламенті, так і в уряді.

— На вашу думку, в політиці можлива дружба або тут спрацьовують включно власні інтереси?

— Як правило, у політиці друзів не буває, а об’єднують людей здебільшого різні корисливі інтереси. Я про це багато писав і говорив раніше. Але, на щастя, я знайшов у політиці чимало друзів, з якими підтримую гарні взаємини впродовж багатьох років і до сьогодні. І тоді, і зараз нас об’єднують саме людські відносини, а не політика. Кажуть, що друзі пізнаються в біді. Так ось, коли кілька років тому у мене виникли проблеми зі здоров’ям, багато моїх друзів-політиків були поруч зі мною. Рівень та атмосфера моїх відносин із цими людьми багато в чому залежить і від мене, моєї поведінки, вчинків стосовно них. Взагалі намагаюся жити і вибудовувати відносини із людьми за правилом, якому мене навчила моя мати: «Якщо не можеш зробити людину своїм другом, ніколи не роби її своїм ворогом».

— Закарпаттям ширилися чутки про ваше можливе губернаторство. Чи насправді вам пропонували цю посаду? Коли і скільки разів?

— Це моя таємниця. Жартую. Насправді кілька разів я міг повернутися до рідного Закарпаття як губернатор. Але як людина серйозна і відповідальна я не міг погодитися на такі пропозиції, оскільки добре усвідомлював, що без хорошої команди не зможу там нічого доброго зробити. Адже, знову повертаючись до материнської мудрості, скажу: «Одна пташка літо не насвище». Для того, щоб щось зробити, навіть у такому маленькому регіоні, як Закарпаття, потрібна команда з, щонайменше, кількох десятків чесних і високопрофесійних людей. У мене такої команди не було на Закарпатті. Знайомих, близьких, кумів багато, але життя мене навчило, що ніколи не варто брати на роботу друзів і родичів, оскільки є велика небезпека втратити з ними назавжди хороші стосунки. Я взагалі проти кумівства, родинної, іншої клановості в політиці або на державній службі.

Хоча не буду кривити душею, скажу: дуже хочеться зробити щось корисне для свого краю у більшому масштабі, ніж я це роблю сьогодні.

— Чого не вистачає сучасним керманичам для підтримання політичного балансу?

— Ви знаєте, я мав щастя багато років працювати на різних посадах при президентові Л. Кучмі. Напевно, сьогодні вперше висловлю свою позицію, думку або враження, якщо хочете, про ті недалекі й не найгірші часи становлення і розвитку незалежної України.

Якби я сказав, що в той час усе було правильно і без помилок, я був би нечесним і невідвертим. Помилок і прорахунків як у внутрішній, так і у зовнішній політиці, в підборі та розставленні кадрів, на мою думку, було дуже багато. Разом із тим скажу без перебільшення, що, попри все, Леонід Данилович, при всіх його недоліках, був найкращим Президентом України за роки її незалежності. Глибоко переконаний, що саме так думають сьогодні й багато його запеклих ворогів у минулому, які в тому числі організовували на території усієї країни акції «Україна без Кучми». Особливо хочу наголосити, що за ті понад десять років його президентства було значно більше поваги до Конституції, Законів України як з боку чиновників, так і з боку пересічних громадян порівняно з тим, що відбувається в цьому аспекті сьогодні.

Усім нам цікаво було спостерігати і за багатовекторністю у зовнішній політиці, яку проводив Леонід Кучма. Ця політика здебільшого була ефективною і корисною для України.

Сьогоднішня влада також намагається провадити аналогічну політику у відносинах із зовнішнім світом, але наскільки вона є ефективною і конструктивною — можете судити без моїх коментарів.

Президент Кучма часто був непрогнозованим у своїх рішеннях, але, як на мене, намагався бути, наскільки це було можливо, незаангажованим і вмів поважати рішення судів та правоохоронних органів з найрізноманітніших питань. Яскравим прикладом цьому є й те, що саме він у свій час призначив на посаду прем’єр-міністра майбутнього Президента України Віктора Ющенка, політичні погляди якого він поділяв далеко не завжди. Не слід забувати, що сьогоднішня ув’язнена Юлія Тимошенко саме при Кучмі була віце-прем’єр-міністром, а згодом встигла майже рік посидіти у слідчому ізоляторі. До речі, погодившись із рішенням судів та органів прокуратури щодо Тимошенко, Леонід Данилович і продемонстрував свою здатність поважати рішення, ухвалені судами і правоохоронними органами.

Саме за президентства Кучми мені й поталанило майже чотири роки працювати у парламенті України. Скажу чесно: ніхто тоді не вимагав у мене віддати карточку для голосування чи давав будь-які вказівки щодо того, як потрібно голосувати. І Михайло Чечетов тоді, будучи народним депутатом, ніколи не диригував у парламентській залі, а скромно голосував сам за себе.

— Нині в Україні доволі жорстке політичне протистояння. Ви зараз на чиєму боці?

— Про сьогоднішні політичні баталії в країні мені найменше хочеться говорити, оскільки, як і усім нашим громадянам, мені набридло спостерігати за тим, що твориться в парламенті, і не тільки.

Сумно констатувати, що незалежно від регулярності виборів «на манежі одні й ті самі». Тільки місцями міняються. Одні при владі, а інші в опозиції, і навпаки. Це при тому, що наша країна багата на розумних і талановитих людей, справжніх патріотів. Та ні провладні, ні опозиційні сили не хочуть допустити їх у своє середовище, адже на їхньому фоні вони виглядатимуть сірими мишами.

Проаналізуйте уважно самі до чого зводиться сьогоднішня дискусія між так званою політичною елітою, яка при владі, та тією, яка перебуває в опозиції. Одні вже три роки звалюють усі проблеми в державі на «попередників», а інші, з опозиції, кричать про те, що «ви ж з нами також були при владі за президента Ющенка, адже Віктор Янукович аж двічі за його каденцію був прем’єром».

Опозиція, з одного боку, критикує владу за відсутність чіткої програми розвитку країни, а з іншого — нічого конструктивного сама не пропонує. Ось і доводиться нам обирати між поганим та гіршим.

В Україні повинна визріти та сформуватися нова політична еліта, яка працюватиме на об’єднання країни, на її імідж і авторитет на світовій арені, на чудовий і талановитий український народ, переважна частина якого сьогодні живе у злиднях. Я вірю в те, що цей час не за горами. Саме від кожного із нас залежить, хто надалі буде керманичем нашої країни, хто представлятиме інтереси українського народу в парламенті та органах місцевого самоврядування. Залишилася маленька дрібниця: пам’ятати про те щоразу, коли йдемо до виборчих дільниць і заходимо в кабінку для голосування, що від голосу кожного із нас залежить, як буде надалі розвиватися країна, як будуть жити наші діти і онуки, який спадок ми залишимо прийдешнім поколінням.

— Ще одна політична болячка — не визнавати власні помилки. Ви готові визнати, що колись допустилися помилки?

— Незважаючи на те, що я ще достатньо молода, але вже зріла людина, мушу чесно визнати, що мені, як і будь-кому іншому, притаманно помилятися. Я впродовж останніх тридцяти років живу дуже насиченим життям. З дуже молодих років мені довелося багато працювати, вчитися, керувати малими і великими колективами, приймати самостійно непрості й відповідальні рішення, у тому числі й на загальнодержавному рівні. Тому вся моя діяльність не була позбавлена різних помилок — і малих, і більших. Це стосувалося і моєї поведінки з людьми, і окремих кадрових рішень, формування відносин із окремими чиновниками і політиками. Але серед допущених мною помилок немає фатальних або таких, які би мали за собою тяжкі наслідки для країни, очолюваного мною якогось колективу, чи навіть окремої людини.

Олег Подебрій