Конституційний процес в Україні періоду 1990—1996 років поділяють на три етапи. Перший етап розпочинається 24 жовтня 1990 р. Тоді було утворено першу Конституційну комісію (59 чол.) для підготовки нової Конституції України. 19 червня 1991 р. парламент України ухвалив Концепцію нової Конституції України, а 1 липня 1992 р. — Постанову про винесення проекту Конституції України на всенародне обговорення.


Другий етап — 10 листопада 1994 р. — 8 червня 1995 р. — це період діяльності Конституційної комісії (7 секцій), яка узагальнила матеріали альтернативних проектів Конституції України. Конституційна діяльність характеризувалася протистоянням між Верховною Радою та Президентом України, яке завершилося підготовкою Конституційного договору. 8 червня 1995 р. між президентом Кучмою та спікером Морозом було підписано Конституційний договір.

Третій етап розпочинається 24 листопада 1995 р. Тоді було утворено Робочу групу Конституційної комісії для доопрацювання проекту Конституції України, яка 11 березня 1996 р. ухвалила і подала до Верховної Ради України новий узгоджений проект Конституції України. 4 червня Верховна Рада України прийняла проект Конституції України в першому читанні. 26 червня президент Кучма видав Указ про проведення всеукраїнського референдуму з прийняття Конституції України, а за основу було взято проект Конституції України від 11 березня 1996 року. І ось 28 червня 1996 р. Верховна Рада України прийняла Конституцію України. Голосування за введення її в дію було таким: «за» — 338, «проти» — 18, «утрималися» — 5.

Структурно Конституція України складається з преамбули (вступу), 15 розділів, 161 статті й 14 пунктів Перехідних положень (розділ ХV). Отже, третій етап конституційного процесу завершився прийняттям Конституції незалежної Української держави.

У день прийняття Конституції України ніхто з народних депутатів України та державно-політичних діячів не знав, що через вісім із половиною років ситуація в Україні буде ще драматичнішою, ніж відома всім «Конституційна ніч» 28 червня 1996 року. У Маріїнському палаці в ніч із 7 на 8 грудня 2004 р. президент Леонід Кучма, який завершував своє 10-річне правління, голова Верховної Ради Володимир Литвин, кандидати у Президенти України Віктор Янукович та Віктор Ющенко, а також міжнародні спостерігачі ламали голову над тим, як вийти з найгострішої політичної кризи за всю історію незалежності України. Вихід було знайдено. 8 грудня 2004 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про внесення змін до Конституції України» № 2222, який набув чинності 1 січня 2006 р. Зміни до Конституції України мали наслідком зміни в конституційному ладі: перехід від президентсько-парламентської форми правління в державі до парламентсько-президентської, перерозподіл повноважень, визначення нових засад формування вищих органів державної влади, взаємовідносин між президентом, парламентом і урядом тощо.

Норми змін до Конституції України від 8 грудня 2004 р. діяли до 30 вересня 2010 р., коли Конституційний суд України ухвалив т. зв. «Рішення 30 вересня» про визнання Закону України № 2222 неконституційним «через порушення конституційної процедури його розгляду і прийняття». Головним аргументом було те, що парламент України перевищив свої повноваження, закріплені у статті 159 Конституції України, оскільки він не може змінити Основний Закон без висновку Конституційного суду України. Це було справді так. Отже, на підставі позиції Конституційного суду України, висловленої в рішенні від 30 вересня 2010 р., було відновлено дію Конституції України від 28 червня 1996 р. А це означає, що відбувся миттєвий перехід нашої держави від парламентсько-президентської до президентсько-парламентської моделі рес-
публіканської форми правління.

17 травня 2012 р. Указом Президента України було утворено Конституційну Асамблею (далі — Асамблея) у складі не більше 100 членів, затверджено Положення про її діяльність. Асамблею очолив Леонід Кравчук. Отже, з утворенням Асамблеї бере початок процес конституційно-правової модернізації Конституції України (конституційна реформа).

ПРО ЛЕГІТИМНІСТЬ СУЧАСНОГО КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ. ЩО НАСТОРОЖУЄ?

Легітимність сьогоднішнього конституційного процесу повинна супроводжуватися двома моментами. Перше — має відбутися широкий громадський діалог у питанні реформування, вдосконалення, оновлення, модернізації Конституції України. Друге — має бути дотримана чітка конституційна процедура внесення змін до Конституції.

Проте вже після утворення Асамблеї, 18 травня 2013 р., тогочасна парламентська опозиція офіційно заявила, що не визнає її утворення і діяльність. Останню не визнає і парламентська опозиція, утворена після жовтневих 2012 року виборів до парламенту України. Склад Асамблеї сформований із авторитетних фахівців, більшість яких або є у безпосередньому підпорядкуванні владній вертикалі, або з різних причин не можуть у разі потреби опиратися тиску з боку Адміністрації Президента України. Робота Асамблеї не набула публічності, про її діяльність більшості пересічних громадян нічого не відомо.

Наразі не варто дивуватися, що Президент України Віктор Янукович ніяк не пояснює свого бачення нової Конституції України. Через відсутність у її складі представників політичної опозиції та за наявних правових жонглювань Конституційного суду України, які спостерігаються в державі за нинішнього президентства, результат діяльності Асамблеї сприйматиметься суспільством не як результат певного громадсько-політичного загальнонаціонального консенсусу, а як черговий підготовлений для нинішнього президента проект змін державного ладу.

Спроба змінити конституційний лад в Україні в обхід передбаченої чинною Конституцією України процедури може вкрай негативно вплинути на імідж України. Це симптом негативного, бо змінювати Конституцію України чи вносити зміни і доповнення до неї повинен виключно парламент — єдиний орган законодавчої влади — на основі консенсусу всіх наявних у ньому політичних сил. А щодо апелювання до референдуму, то він може бути лише доповненням до прийняття рішення у стінах Верховної Ради України.

Суспільство, політичні сили повинні усвідомити необхідність здійснення конституційно-правової модернізації. Насамперед тому, що справжня конституційно-правова реформа є важливим чинником подальшого стабільного розвитку нашої держави. Закріплення оновлених конституційних пріоритетів обумовлене також зобов’язаннями України, що випливають із її членства в Раді Європи, а також підписанням Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом. І найголовніше, оновлена Конституція України має бути орієнтована на утвердження людини як найвищої цінності суспільства та держави.

ЧИ ПОТРІБНА КОНСТИТУЦІЙНА РЕФОРМА?

Відповідь однозначна, що так. До основних причин, що обгрунтовують необхідність конституційно-правової модернізації Конституції України, належать такі:

На момент прийняття Конституції України в 1996 році українські законодавці не мали достатніх знань і досвіду для належного затвердження конституційних принципів функціонування та розвитку деяких конституційно-правових інститутів (наприклад, інститут президента).

Конституційний механізм організації влади не відповідає принципам змішаної республіки (президентсько-парламентської чи парламентсько-президентської).

У Конституції України закріплений не кращий фундамент для розвитку місцевого самоврядування, а регіональне самоврядування в ній узагалі не передбачене.

Ряд конституційних положень були спотворені при застосуванні відповідних норм, а їх неточності використовувалися суб’єктами політичних відносин для того, щоб привласнити собі якомога більше повноважень і уникнути відповідальності, інші ж положення порушувалися та ігнорувалися владними суб’єктами.

Легітимність Конституції на даний момент є сумнівною. Першого удару по ній було завдано змінами 2004 р., бо шкода була заподіяна не тільки порушенням процедури, але й мотивацією змін і самим їх необдуманим змістом. Другим ударом стало рішення Конституційного суду України від 30 вересня 2010 р., яким він постановив визнати такими, що не відповідають Конституції, зміни 2004 р. Отже є всі підстави констатувати, що Конституція України 1996 року свою відповідальну і важливу місію виконала.