Шостого січня 2013 року Василеві Стусу виповнилося би 75 років. Чи йдемо ми так, як хотів того Стус, як мріяли його живі й не живі побратими, йшовши на палю заради великої ідеї — вільної України? Що би вони побачили, а вірніше, що би сказали, побачивши те, що зараз відбувається в нас?


Думаю, подивившись на нашу сучасність, Василь Семенович не міг би не помітити такої напрочуд дивної закономірності. Всі ті, хто, ризикуючи своїм життям, боровся за самостійність України, хто був за це репресований владою, сидів у радянських катівнях, потерпав за свою боротьбу, зараз у самостійній, незалежній державі животіють, ледве зводять кінці з кінцями. Навпаки ті, хто їх репресував, катував, гнобив, судив — живуть достойно, багато, користуються повагою і всіма соціальними благами держави.

Я спробую дослідити такі соціальні, моральні, етичні перекоси на особистості публічної людини, активного політика Віктора Медведчука. Саме на цій особі, як на прикладі, я вважаю, можна показати правдивість вищесказаного. Віктор Володимирович у незалежній Україні займав дуже високі пости. І заступник голови Верховної Ради, і голова Адміністрації Кучми. Прославився, як про нього пишуть, як «князь темників». А регалій — не перелічити.

Але є й інший, як у Корейка, бік життя і діяльності цієї людини, про який не відає більша частина українців. І він тісно пов’язаний, як не дивно, з визвольним рухом 70—90-х років минулого століття. Ні, Віктор Володимирович не був дисидентом, він, ризикуючи життям, свободою, не боровся за волю України, він виконував інші ролі. Він був захисником на судах у справах українських поетів-дисидентів Юрія Литвина і Василя Стуса. І ось, як він їх «захищав».

У грудні 1979 року Віктор Володимирович Медведчук працював пересічним київським адвокатом і захищав у суді у Василькові члена УГГ Литвина. Це вже була четвертий арешт поета Юрія Литвина — раніше він карався за «політику» у 1951—1955, 1955—1965 та у 1974—1977 рр. Литвина традиційно для кінця 70-х звинуватили не у злочині проти радянської держави, а в тому, що він нібито «будучи у нетверезому стані та порушуючи громадський порядок вчинив спротив працівникам міліції з використанням насильства».

Згадує Василь Овсієнко, член Української Гельсінської групи, політв’язень 1973—1977, 1979—1988 рр.: «У ті роки був список адвокатів, з-поміж яких тільки і можна було вибирати собі захисника, якщо ти проходив за політичною справою. Це, звісно, були перевірені люди, які мали від КДБ так званий «допуск» до справ такого роду».

Із останнього слова підсудного Юрія Литвина: «Провокація, вчинена проти мене, це свідомий злочин, здійснений органами так званої радянської влади не лише проти мене як особи, як літератора, як члена Української громадської групи «Гельсінкі», а й проти всіх тих, кому дорогі й близькі ідеали демократії, свободи та гуманізму. Прокурор будував свої звинувачення не на грунті об’єктивних фактів (яких не було), а на хисткому тлі фальсифікацій і прямих лжесвідчень «потерпілих», які безсоромно брехали на суді під опікою «Влади» і «Закону»... Пасивність мого адвоката Медведчука в захисті обумовлена не його професійним профанством, а тими вказівками, які він дістав згори, і підлеглістю: він не сміє розкривати механізму вчиненої проти мене провокації».

На мій погляд, Литвин чітко дає зрозуміти, що в даному випадку його адвокат сумлінно виконував злочинний наказ.

Мабуть, Віктор Медведчук виправдав довіру своїх патронів — уже через рік йому довірили захист іншого, але більш небезпечного для влади «злочинця» — поета Василя Стуса. Процес тривав із 29 вересня по 2 жовтня 1980 року і відбувався у залі Київського міського суду.

«Хроніки поточних подій», які передавала за кордон російська правозахисниця Людмила Алексеєва, доносять до нас таке: «Медведчук на суді у Стуса визнав, що всі «злочини», нібито вчинені його підзахисним, «заслуговують на покарання». Але просив врахувати, що Стус, працюючи на виробництві, «виконував норму» (!), а до того ж має низку хронічних захворювань».

На судовому засіданні Василь Стус зробив заяву, що до нього застосовують фізичні тортури. Хоч як дивно, але ця заява не викликала жодної реакції в Медведчука. Зате великий інтерес адвокат проявив до політичної характеристики В. Стуса та його ставлення до націоналізму, що погіршувало становище підсудного.

Першого жовтня після заслуховування свідків із двогодинною промовою виступив прокурор Аржанов. Його змінив адвокат Медведчук, який в унісон прокуророві повторив, що «всі злочини Стуса заслуговують покарання». Після цього судове засідання було перерване. Наступного дня (2 жовтня) засідання почалося відразу з зачитування вироку.

Таким чином, Василя Стуса було незаконно позбавлено права на останнє слово. Незважаючи на протести В. Стуса, їх не підтримав адвокат В. Медведчук, що може свідчити про змову проти поета між захистом і звинуваченням у стінах радянського суду.

Суд йшов уже два дні (29 і 30 вересня), але адвокат Медведчук про це навіть не проінформував родичів, у тому числі і дружину поета. Після такого «захисту» Стус отримав за вироком суду максимальне, що можна було отримати за його статтями — 10 років таборів особливо-суворого режиму, 5 років заслання і статус «небезпечного рецидивіста». А чи отримав Медведчук гонорар із родичів підсудного за здійс¬нення «захисту»?

Після жорстокого по суті смертельного вироку з заслання на увесь світ пролунав одинокий, але сильний голос академіка Андрія Сахарова: «Нелюдяність вироку українському поетові Василеві Стусу — сором радянської репресивної системи. Так життя людини ламається безповоротно — це розплата за елементарну порядність та нонконформізм, за вірність своїм переконанням, своєму «я»...

«Чому обвинувачення, які мені висувають, стосуються адвоката? — каже Медведчук. — Чому, коли говорять про подальшу долю поета, не згадують про слідчі органи в особі КДБ, прокуратуру або суд?» Що на це можна відповісти? Хіба те, що названі Медведчуком органи за своїм профілем і повинні були розслідувати, обвинувачувати й судити, що вони справно й виконали. А він же мав захищати, але цього не робив, а навпаки.

Пряма мова Медведчука: «Сначала Стус был осужден на 5 лет. Потом, когда я имел честь... Даже не знаю — в кавычках..., защищать его — на 10 лет, я действовал профессионально и выполнил свой долг как адвокат». «Если кто-то думает, что я мог бы спасти Василия Стуса, то он или лжец, или никогда не жил в Советском Союзе и не знает, что это такое. Решения по таким делам принимались не в суде, а в партийных инстанциях и КГБ. Суд лишь официально утверждал объявленный приговор», — стверджує Віктор Медведчук.

Медведчук робить такі заяви, щоб обілити себе, довести, що ніхто в СРСР не міг би діяти інакше, але, на мій погляд, це цинічна брехня. Я доведу, що навіть у СРСР тоді були адвокати, які чесно виконували свій обов’язок. Наприклад, у Василя Овсієнка на його другому процесі, де йому інкримінували спротив міліції, адвокатом був Сергій Макарович Мартиш. 1972 року Мартиш писав касаційну скаргу синові Оксани Мешко Олесеві Сергієнку. За що його позбавили доступу до політичних справ.

1979 року він, за порадою О. Мешко, захищав Овсієнка у сфабрикованій кримінальній справі, вимагав виправдати його за відсутністю складу злочину і порушити справу проти міліціонерів, за що мав догану по службі.

Василь Овсієнко розповідає: «Захисник Є. Сверстюка на прізвище Михайлик, хоч який був переляканий, а таки виніс його «останнє слово» і передав дружині. Іван Семенович Єжов домагався в Херсоні цілковитого виправдання Лідії Гук. Після цього його теж позбавили доступу до політичних справ. Між іншим, його п. Лідії порадила Оксана Мешко. Неля Яківна Немиринська, яка жила в Луганську, брала участь у кількох політичних процесах. Зокрема, сумлінно захищала Йосифа Зісельса в Чернівцях. Вела справу Миколи Руденка в Касаційному суді. І винесла та передала дружині Раїсі його вірші та «Останнє слово». Так що тоталітарний режим не витравив усе людське в людях».

Очевидно, що роль Медведчука як адвоката у процесі над Стусом не була вирішальною. Але людина з совістю та професійною честю не мала би братися за справу, у якій не збиралася докласти всіх зусиль для захисту свого підзахисного (якщо, звичайно, не мала щодо цього ідеологічних упереджень або вище¬вказаних договірних забов’язань).

А тепер розповідати про те, що «я не міг», на мій погляд, низько й гидко.

І поводиться сьогодні в нашій країні Медведчук самовпевнено. Чого тільки вартий останній випадок із заявою Медведчука про спростування інформації про нього в провінційну (!) газету «Наша Дружківка», кореспондент якої написав «темники Медведчука», замість «так звані темники Медведчука». Навіть у далекому містечку, що на Донеччині, він помітив, що образили його «честь та гідність». А де ж були ваші честь і гідність, коли ви, пане Медведчук, замість виконання своїх професійних обов’язків — захисту підсудного — практично стали на бік обвинувачення? А то були не пересічні українські громадяни, то була наша національна еліта, і ви це прекрасно знали!

Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин, інші тисячі героїв дійсно залишили по собі пам’ять, легенду. А що залишить після себе Медведчук? Залишимо відповідь на це питання самому Вікторові Володимировичу...

За незламність духу, жертовне служіння Україні і національній ідеї, високі гуманістичні ідеали творчості у 2005 році Ющенко присвоїв Василеві Семеновичу Стусу звання Героя України, посмертно... Героями України в нас переважно є управлінці, трудящі, спортсмени, військові й державні діячі. Якби Стус знав, хто стоїть поруч із ним у списку, чи не вчинив би він так, як свого часу Ліна Костенко, яка відмовилася прийняти цю нагороду з рук Віктора Ющенка, заявивши: «Політичної біжутерії не ношу!» Як відмовилися від нагороди побратими Стуса — Леонід Плющ, Євген Сверстюк, Мирослав Маринович, сказавши, що державні нагороди не сумісні з політичним торгом.

Ми бачимо, як розділене сьогодні наше суспільство на таких «медведчуків» і решту народу. Перших мало, але вони підступні, цинічні, безчесні, нахабні й перебувають у владі або при владі. Інших багато, але це наш заляканий, не пробуджений, ошуканий народ, який ще не оговтався від радянського страшного експерименту, в голови якого серпами й молотами десятки років забивали совок — найстрашніше, чим наділила нас комуністична чума.

Але часи незалежності не минають безслідно. Народ прозріває. Я вірю, що настане час, і він не далекий, коли народ знову підніметься і тепер уже навпаки — вивезе з України всіх «медведчуків».

Євген Шаповалов, «УП»