Ректор, педагог, вчений.

Як часто будучи школярем, я чув від дорослих: «Це ти родич ректора Чепура?», І так траплялось завжди – заходив на прийом до лікаря, чи в бібліотеку, чи в будь який інший заклад. Тепер я ставлю собі запитання: як же це треба було дідові прожити життя, щоб через 10 – 15 – 25 років після його смерті про нього пам’ятали. Не кожному це дано, не кожен так зможе. А найголовніше – щоб усе було щиро. Адже образ людини відходить буквально через рік після його смерті, сам собою стирається. Фото з чорною стрічкою кладуть у шухляду, чорні хустки відкладають подалі у шафу. На тому і все. Так ідуть мільйони людей. Але після смерті мого діда минуло ось вже 40 років, а його пам’ятають, цінують, і основне – поважають. Він є орієнтиром та прикладом для багатьох, і досі вважається найкращим ректором Ужгородського університету.

Жалкую, про те, що діда я практично не пам’ятаю, адже мені тоді було всього три роки. У мене залишилися окремі яскраві картини про нього, епізоди. Про них я напишу.

Багато було написано, ще більше – сказано про Дмитра Венедиктовича Чепура, ректора УжДу. Знаєте, всі статті, які я коли-небудь читав про діда, відображали його з боку співробітників, учнів і просто людей, що його знали і поважали. У цій статті я постараюся вам розповісти, яким він був поза роботою, у колі сім’ї, вдома. Це схоже на те, як відчинити потайні двері на горищі, де було завжди замкнуто. Ключі – в мене. Все що я збираюся розповісти в цій статті, було розказано мені протягом довгих років моєю сім’єю.

Отже, для початку ми вирушаємо з вами у краї, оспівані М.В. Гоголем, - на Полтавщину, де українські хати так передавали весь національний колорит, який відіграватиме потім дуже важливу роль в житті Д.Чепура.

Сім’я була бідною, самі плели взуття, яке потім носили. На життя прадід Венедикт заробляв і гончарством. Бажання вчитися, пізнавати все нове практично відразу проявилося у Дмитра Венедиктовича, який тоді був просто маленьким Мітею, ходив до школи в сусіднє село – 5 км в одну сторону. Але що – хіба це перешкода на шляху до знань? Правда по приходу до дому строгий батько не давав відразу сідати за уроки, поки син не сплете потрібну кількість взуття. Адже це було необхідно, цим заробляла сім’я. І ось на дворі сутеніє, сім’я лягає спати – а маленький школяр запалює гніт у свинячому жирі й сідає вчитися.

Після закінчення навчання у школі Дмитро Чепур обрав фізико-математичний факультет міста Лубнів у тій же Полтавський області, але відучився неповний рік – почалася Велика Вітчизняна війна. Тут я згадую найяскравіший момент моїх спогадів, пов’язані з дідом…

Я сиджу зовсім малий на його робочому столі в кабінеті, а він вішає мені на сорочку, яка на випуск, одну за одною всі свої медалі та ордени. Їх було дуже багато, і я пам’ятаю, що сорочка вся донизу була завішена орденами і була доволі важка. У кімнаті горить верхнє світло і, швидше за все настільна лампа. Тепер бачу це ніби збоку…

Тоді я не розумів що це за нагороди, нині ж усвідомлюю: кожна з них має величезне значення. Адже час тоді такий був – просто так нікому нічого не давали.

Дмитро Венедиктович був у групі месників партизанського загону на Хмельниччині. У 1944 році, виконуючи бойове завдання у складі загону розвідки, отримав важке поранення ноги. Він підірвався на міні, але, будучи в цей час верхи на коні, лише дивом залишився живий. Довгий час довелося лікуватись у госпіталі в Житомирі. Стояло питання про ампутацію ноги, але дід категорично відмовився від цієї процедури – як усе загоїться, так і буде, на цьому крапка. Нога давала про себе знати, звичайно ж, усе життя.

Але залишимо війну в минулому і відразу перенесімося в 1956 рік. Цього року Д.В,Чепур був спрямований Мінвузом на роботу в Ужгородський університет, де власне і почався той неймовірно успішний науковий і організаторський зліт молодого вченого. Спочатку перший проректор, від 1962-го по 1977-ий – уже на посаді ректора. Хочу зазначити, що посада ректора раніше затверджувалася в Москві, не на місці. Так що отримували її не голосуванням на папірцях, все було вельми серйозно.

Не буду перераховувати всього того, що було зроблено за ці 15 років, ви й самі все чудово знаєте. Практично становлення університету відбувалося в ці роки. Це і нові факультети, нові кафедри та спеціальності. Зводилися будинки для працівників університету (провулок Університетський). З’являлися молоді та перспективні кандидати наук. Було підписано договори про співпрацю з багатьма університетами Європи: Угорщини, Чехословаччини,   Югославії, Австрії і т.д. Головний корпус університету, студентські гуртожитки, база відпочинку «Скалка» - все це будувалося саме в той час і було доведено до пуття. Дідо був людиною слова, вболівав за всіх колег. Любе питання можна було вирішити, навіть суто побутового характеру, не кажучи вже про робочі моменти.

Робота кипіла, працювала кузня наукових кадрів. Сам же він викладав свої улюблені курси – оптику і механіку. Що потрібно відзначити, був дуже вимогливим до студентів, прекрасно знав, хто на що здатен і хто як вчився протягом року.

Дід встає щодня рівно о 6-ій ранку, о 6:30 він уже на кафедрі – спочатку все треба зробити там. А вже на 8.00 ранку – в ректорат. І так щодня.

Ніякої корупції, ніяких підношень і панібратства тоді не було. Д.В. Чепур спеціально на свій день народження (2 листопада) завжди брав тижневу відпустку і їхав до Трускавця.

Звучить сьогодні майже фантастично, ніяких підношень… Це може зараз стало нормою все вирішувати по знайомству, через блат, грошима. А чи є це нормою? Чи нічого ми як суспільство тут не втратили важливого? Можливо щось зникло в нас? Так – це людяність. Скажіть кого з ваших друзів чи знайомих можна дійсно назвати Людиною, саме з великої літери. Добре подумайте. Ні, це не той що кличе вас на шашлики, і не той з ким ви п’єте пиво у суботу, і вже точно не ті хто хочуть щоб ви стали їх кумами, бо у вас є якісь зв’язки. Щось ми дійсно втратили…Ті якості, за які хочеться сказати просте але щире – Дякую. І міцно пожати руку. Сьогодні досягненням вважається купівля дорогого авто, воно чомусь дозволяє вести себе зухвало і зверхньо. Чому? Це ж всього на всього металева конструкція для переміщення.

Розкажу вам, як дідо ставився до людей. Був конкретний випадок, коли Наказ на виключення студента вже лежав у ректора на столі. Здається все вирішено. Але, так би мовити, для останньої розмови, студент, був викликаний в кабінет. Просто і чітко розібравшись в ситуації, дідо займає сторону студента, тому що правда була на його стороні. Наказ уходить в стіл. Справедливість перш за все. І так в усьому.

Вчених багато, ще більше посадовців і можновладців. Але це все ярлики, повісивши які, втрачається щось важливе…    

А тепер я хотів би розвіяти міф про те, що Д.В. Чепура з посади ректора зняли або ж попросили. Врахуйте його працездатність і перспективи – партії потрібні були такі люди. Розповім, як усе було. Хоч дід і мав могутню зовнішність, але здоров’я було ослаблене: діабет, плюс – нога не давала спокою. А щоденні навантаження. Адже він не сидів цілий день у кабінеті з телефонною слухавкою. І ось він зібрав свою родину в себе дома в кабінеті й озвучив ідею про те, що збирається сам піти з посади ректора, бо йому важко. Хотів знати, хто як на це дивиться і що кожен думає про таке рішення. Діти і дружина прийняли його вибір, враховуючи його здоров’я та щоденні навантаження. І він незабаром сам пише заяву про відставку.    

Рік 1983-ій. Дід любить бувати на дачі. Обожнює сидіти біля багаття. Це його заспокоює. Аромат диму, тріскотіння дров, політ іскор – це все те, що нагадує йому про дитинство. На дачній ділянці немає практично нічого, виритий котлован для майбутнього будинку. А він мріє: «Ось піду на пенсію, і буду тут ночувати. Ви тільки приїжджайте до мене сюди, а я вам сала на вогнищі спечу».

Заздрість, та несправедливість завжди ходили поруч і вичікували момент.

Неділя… Свято – 1 травня. Вийшов у світ номер газети «Закарпатська правда», який і став, по суті причиною смерті Д.В. Чепура. В газеті містилася замовна стаття про те, що нібито колишній ректор побудував собі дачу-палац, а побудувалося все за рахунок бюджету і будматеріалів університету. На фото була зовсім інша дача, інший будинок, іншої людини. Така несправедливість та брехня була просто жахливою. З того дня він втратив спокій і сон, ходив сам не свій. Дуже сильно переживав. Нерви зірвалися. Здоров’я різко здало.

Це зараз вважається за норму, при посаді побудувати будинок і дачу в передмісті. Про це навіть ніхто вже не говорить і закриває на все очі. Але знов ж таки – чи нормально це…?

Від самого початку був поставлений неправильний діагноз. Підозрювали запалення легень. Лікування проходило, відповідно, вдома. Дідо ходив на роботу.

Через тиждень йому стало зовсім погано, вночі стало важко дихати. Терміново приїхав друг і сімейний лікар, шановний кардіолог М.І. Фатула. Потрібна негайна госпіталізація. Тієї ночі дід сидів наодинці з лікарем М.Фатулою і попросив записати за ним до блокнота кілька думок та настанов сім’ї. Він знав, що йде…Судіть самі: «Мене згубила людська підлість і несправедливість. Хоча я все життя намагався робити людям добро і вести себе по совісті. Бережіть один одного.»

Кардіограма показала інфаркт. Було літо, 10 червня. У лікарні Д.В. Чепур провів добу. Були підняті всі найкращі фахівці. Але було ясно, що дорогоцінний час уже втрачено назавжди…

Я не пам’ятаю, тих днів, не пам’ятаю похорону. Мені було три роки. Мене явно відгородили від усього цього. Через роки розповідали, що коли вже закопали могилу, в ясний літній день, несподівано, нізвідки набігли хмари, пішов дощ, який тривав не більше ніж 5 хвилин. Кажуть, це добрий знак.

Ще пам’ятаю, як мене малим віддавали до бабусі на ночівлю. Мені добре там було, ми гуляли, спілкувались, вона довго розповідала про діда. Ми сиділи в його кабінеті і розглядали чорно-білі фотографії. Вона мені все пояснювала, ось тут він на прогулянці,   ось тут ми всі на «Скалці», тут дідо на роботі. Фотографії були складені у хронолічному порядку, по роках і подіях. І ось як зненацька з’являються великі фото, як хлопці з лопатами закопують могилу, ось тут кладуть квіти. Бабусині руки тремтять і вона починає ридати.  

Меморіальну дошку з барельєфом Д.В. Чепура можна побачити на фізичному факультеті УжНУ, є вулиця Д. Чепура (район університету). Що важливо – на сьогодні підростають два правнуки, які гордо носять прізвище Чепур.

Щороку, ми всією сім’єю ходимо на пагорб Слави на Кальварії. Поруч із могилою діда з бабою росте береза. Буває сидиш ось так біля могили, думаєш про своє – а хтось піддійте, зовсім незнайомий тобі, і покладе квіти. Людина живе, поки живе пам'ять про неї. Людина – з великої літери.

Дмитро Чепур