32-річний Влад Годованець жартома називає себе людиною без постійного місця проживання. Народився у Новій Каховці на Херсонщині, потім переїхав до Харкова, де навчався, часто навідувався на турніри з петанку до Ужгорода і так полюбив це місто, що також вважає його своїм і навіть став членом місцевого петанк-клубу і захищає честь Ужгорода на Всеукраїнських та міжнародних змаганнях.

Влад — людина з обмеженими фізичними можливостями, але його енергії може позаздрити будь-хто.

З початком війни хлопець повністю віддався волонтерству і зараз постійно в роботі. Нам вдалося поговорити з Владом в Ужгороді, коли він повертався з чергової поїздки закордон. Привіз мікроавтобус для волонтерів, а заодно наповнив його до стелі різним гуманітарним вантажем.

— Владе, де тебе застав початок війни? Якими були відчуття?

— 24 лютого я був у Харкові. Напередодні у повітрі відчувалася якась тривога, але до останнього не вірив, що росія піде проти нас масштабною війною. На жаль, це сталося. Життя різко помінялося. Так, я інвалід третьої групи і маю вади опорно-рухового, тому у війську не зміг пригодитися, але й сидіти на місці не міг. Тому й вирішив, що повністю віддам себе волонтерській роботі. У Харкові пробув до 9 березня і змушений був виїхати, бо на наше подвір’я «прилетіло» від рашистів і повибивало всі вікна.

— Ти пішов у якусь волонтерську організацію, чи заснував свою?

— Не пішов і нічого такого не організовував. Усе було спонтанно — поговорив з товаришами, ми почали вивчати потреби і відразу ж шукали інформацію про можливості допомоги. Так усе і закрутилося.

— Ти часто їздиш закордон і привозиш гуманітарну допомогу звідти. Співпрацюєш із тамтешніми благодійними фондами?

— За кордоном у мене багато друзів. Головним чином це — гравці у петанк, з якими я по кілька разів на рік зустрічався на різних міжнародних турнірах. Починав із того, що зв’язувався з ними і брав різну інформацію про те, де і що можна отримати, щоб привезти в Україну. Я вже казав, що для початку брав інформацію про ті чи інші потреби або людей, які опинилися в скрутному становищі в містах поблизу лінії фронту, або наших військових. Коли точно знав, що, кому і скільки потрібно, тоді робив конкретні запити друзям за кордоном. Вони допомагали мені це знаходити і потім я приїжджав, забирав і привозив до України.

— І що саме ти привозив?

— Дуже багато чого (посміхається). До прикладу, якщо мова йшла про допомогу людям старшого віку чи з обмеженими фізичними можливостями, то віз продукти харчування, медикаменти, інвалідні візки, засоби гігієни та багато іншого. А від військових були запити на певне екіпірування чи деякі дуже необхідні на фронті засоби. Наприклад, привозив тепловізори, дрони та інші речі, які допомагають нашим військовим перемагати ворога.

Були й інші запити. На жаль, багато людей, які виїхали з прифронтових міст, залишали наодинці своїх домашніх тварин. Багато зооактивістів намагалися знаходити їм прихисток, але була нагальна потреба в харчуванні для тварин. То я привозив і корм для тварин.

— Напевно ж, на це потрібні були немалі кошти?

— Я починав волонтерити за власні кошти. Багато грошей йшло на пальне, дещо потрібно було купувати терміново і також не вагався жодної хвилини, щоб пожертвувати на це з власних заощаджень. Але я радий, що моя діяльність надихнула й інших моїх друзів. Я почав оголошували про збір коштів перед кожною поїздкою і просив конкретну суму. Тобто спочатку все вирахував, а потім називав суму, яка необхідна була для того, щоб здійснити поїздку і придбати все необхідне згідно з запитом. Часто люди пересилають коштів більше, ніж потрібно, то я звітую за кожну копійку квитанціями, а залишки коштів відкладаю на інші поїздки.

— У які країни ти здебільшого їздиш за допомогою?

— У різні. Польща, Угорщина, Словаччина, Австрія. Ось зараз формується вантаж у Німеччині…

— Ти дуже мало буваєш з рідними, як вони реагують на твою волонтерську діяльність?

— Реагують позитивно. Але дуже переживають, коли я везу допомогу до Харкова, ближче до лінії фронту. Мушу сказати, що з початком війни я з ними так і не бачився, бо вони наразі перебувають на тимчасово окупованій території…

— А в самого страху немає?

— Жодного. З перших днів війни я зрозумів, що робитиму все, що в моїх силах. Мені важливо усвідомлювати, що я можу бути корисним. І ще одне. Подяка від людей, яким надаю допомогу. Сльози вдячності від бабусь та дідусів, які поблизу лінії фронту все ще залишаються у своїх подеколи напіврозвалених домівках, бо хочуть там уже дожити свого віку. Ось це торкає. Після цього знову сідаю в автомобіль і вирушаю в чергову подорож за допомогою, яку так чекають…

«Публікацію підготовлено в рамках проєкту «Ми з України!», ініційованого Національною спілкою журналістів України».