На початку грудня Олег Григор’єв, адвокат, голова правління Правозахисного фонду «Розвиток», разом із Галиною Ярцевою та волонтерами Руху підтримки закарпатських військових організували акцію «Не будь баобабом» щодо збору коштів для вихованців психоневрологічних інтернатів, аби передати їм невеликі солодкі подарунки і привітати з Новорічними святами.

Акція, про яку Олег написав на своїй сторінці у Facebook, мала неочікувано потужну підтримку серед користувачів соцмережі. Та, зрештою, слово самому Олегу Григор’єву, який неодноразово ініціює благодійні акції подібного роду.

— Олеже, допомогти вихованцям інтернатів відгукнулося, знаю, значно більше людей, ніж ви розраховували...

— Так, на своїй сторінці у Facebook я закликав своїх друзів про допомогу розміром у 15—20 гривень, як вартість чашки кави. З мого досвіду, волонтери не обходять увагою дитячі притулки та будинки-інтернати, проте про мешканців психоневрологічних інтернатів, на жаль, небагато хто згадає. Люди, які живуть у закритих закладах, практично повністю ізольовані від зовнішнього світу, тому будь-який, навіть зовсім невеличкий знак уваги є для них справжнім святом!

Відгук людей просто перевершив наші очікування. Замість запланованих поїздок до двох психоневрологічних інтернатів і 300 подарунків, ми протягом кількох днів відвідали аж 7 закладів і роздали понад тисячі святкових пакунків. Після візитів емоції переповнювали. Усвідомлюєш, наскільки люди потребують уваги та участі, особливо діти. Коли бачиш, як радіють підопічні звичайним для нас речам — стискається серце.

— Що вас підштовхнуло приєднатися до волонтерського руху?

— Українське волонтерство — унікальне явище. Ніде у світі воно не виникало так стихійно і бурхливо. Саме після 2014 року волонтерство стало наймасовішим за весь час незалежності нашої країни. Раніше волонтерами ставали одиниці, проте зараз дедалі більше охочих долучаються до допомоги і вже по іншому сприймають це явище. Добрі справи вже стають гарною звичкою для наших людей. Благодійництво для мене це необхідна складова ефективної поведінки і являє собою інвестицію у оточуюче соціальне середовище.

Насправді українське суспільство має великий потенціал благодійності, багато хто хоче допомагати. Потрібно зробити лише перший крок, показати приклад. Робити добрі справи — річ, яка затягує, повірте. Після візитів до інтернатів і психлікарень я ще раз упевнився у думці, що найцінніше, що можуть дати всі, але не кожен готовий — це увага і небайдужість.

— Ви часто відвідуєте психоневрологічні інтернати. Чому саме такі заклади привернули вашу увагу?

— Психоневрологічні інтернати — надзвичайно закриті установи, в які потрапити дуже складно. Коли я працював регіональним координатором Уповноваженого з прав людини, в мої обов’язки входив моніторинг дотримання прав осіб, які перебувають у місцях несвободи. Це такі місця, звідки люди не можуть вийти за власною волею. Якщо говорити про психоневрологічні інтернати і психлікарні, то, на превеликий жаль, буденною практикою у переважній більшості з них усе ще залишається каральна психіатрія, яка перейшла у спадок від радянських часів. Моніторити такі місця завжди емоційно непросто. Бачити людську знедоленість, покинутість, забутість. Люди у них, часто — діти, сховані від суспільства і живуть за подвійним парканом життя. Часто підопічні перебувають там по 30—40 років, власне, все своє свідоме життя.

Пам’ятаю в якому шоці був, коли вперше відвідав психоневрологічний інтернат четвертого профілю. Це діти з фізичними вадами і психічними розладами, які рідко доживають до повноліття. Дітей майже не відвідують. Одна річ, коли бачиш стару немічну людину, яка прожила тривале життя і щось побачила у цьому світі. А інша, коли перед тобою дитина, яка нічого ще не знає, крім свого болю і чотирьох стін. Коли виходиш з інтернату, в горлі стоїть клубок, який неможливо проштовхнути. Я бачив, як зрілі чоловіки плакали. Будь-яка увага та участь у житті підопічних — на вагу золота.

— Ви ще і ромами опікуєтеся?

— Протягом 7 років ми займалися захистом прав ромської національної меншини, здійснювали правову допомогу, проводили адвокаційні кампанії, а також збирали кошти та будували дороги у ромських таборах. А ще майже щороку для маленьких ромів готували солодкі подарунки перед Новорічними святами. Це неймовірне відчуття, коли бачиш, як у дітей світяться очі від радості, коли вони беруть у руки солодощі.

— Олеже, чи були у вашій правозахисній практиці випадки, що вам особливо запам’яталися?

— Таких випадків було дуже багато. За кожним із них стоїть непроста життєва історія людини. Однак особливо запам’яталася історія відновлення цивільної дієздатності двох підопічних психоневрологічного інтернату, яка сталася кілька місяців тому. Це був перший такий випадок у Закарпатті. Коли після двох років судової тяганини підопічні інтернату змогли повернутися додому і жити по-людськи. Всі ці 2 роки я відвідував судові засідання, пояснював суддям важливість цього кроку. Ми відчували сильний опір із боку закарпатських психіатрів, і не тільки. Лікарні, які колись визнали особу недієздатною, вкрай не погоджуються у майбутньому зі зміною висновку про психічний стан людини. І коли закарпатські психіатри почули, що підопічні поновлюватимуть свою дієздатність, суто з принципу не дали належні висновки.

Важливу роль відіграла новопризначена директорка Тур’є-Реметівського психоневрологічного інтернату Оксана Ігнатижак, яка двічі возила підопічних до Львова, аби ті пройшли незалежну й незацікавлену судово-психіатричну експертизу. Після двох років неймовірних зусиль підопічні все ж таки змогли повернутися до своїх родичів. Це наша маленька-велика перемога. Цей випадок показує, що плисти проти течії дуже складно, проте можливо.

Такі історії надихають мене рухатися далі. Хочу поділитися з вами таємницею про благодійників. Той, хто самовіддано прагне допомагати, насправді — ваш найкращий союзник у досягненні великої цілі. Пропонуючи долучитися до добрих справ, ви у такий спосіб даєте можливість розділити цінності, які дорожчі за гроші, ви даєте людям можливість переосмислити, що дійсно важливе, а що скороминуще. Хочеться, щоб подібні благодійні ініціативи ставали щорічними і на постійній основі.

Зоряна Попович