«Най вчаться на моїх помилках».

У журналістській практиці буває всяке. А от такого сюрпризу, як піднесли мені на травневі свята, — за чотири десятиліття газетярських буднів, ще не мав. Зателефонував знайомий і переказав, що зі мною хоче зустрітися і розповісти про свої житейські історії колишній механізатор. Про нього я писав. На початку 80-х…

І ось на набережній в Ужгороді подає руку бадьорий чоловік років шістдесяти, міцної статури, невисокого зросту, модно вдягнутий і зразу ж якось гордовито представляє хлопчика: «Син. П’ять років. Уже читає і пише. А гроші рахує, як бухгалтер!..»

У затишній кав’ярні під тінню розлогих лип кава по-віденськи має особливий смак. І враз Іван виймає з прозорого файла пожовклу, але акуратно складену друковану сторінку. Обласна газета «Молодь Закарпаття», травень 1983-го. Репортаж про сівбу кукурудзи в одному з колгоспів-мільйонерів Мукачівського району. Автори — ми з фотокореспондентом Олексієм Поповим. У центрі на знімку разом з чотирма юнаками Іван. «Минуло рівно тридцять п’ять весен!.. Боже, який то був веселий і милий час! — аж вигукує Йван. — Не знаю, що би чоловік дав, аби повернути ті роки!.. Але — як у тій нашій давній сумній співанці? «Літа мої молоденькі на Аломськім мості, верніться д’мені, літа мої, ще хоть раз у гості!.. Ой, ми ся не вернеме — часу не маєме. Нас було честовати, коли ’сме були в тебе!...»

Іван аж просльозився. «Шкода, що не можемо випити й поспівати, як колись…»

— В одного робота, в іншого — кермо, — підтримую розмову.

Слово поза слово і оповідь Іванова вилилася в такий собі гостросюжетний житейський опис — хоч роман твори.

Він хотів, аби я знову написав про нього. Але так, як усе й було — правдиво; щоб його походеньки стали свого роду пересторогою для молодих-жонатих і тих, хто прагне одружитися…

— Гадаєш, нинішні юнаки прислухаються?

— Котрий має розум — буде розмірковувати, — твердить Іван. — І вчитися на моїх помилках.

— Але ти ж іще мені нічого й не розповів!..

— Записуй, — погладив малого по голівці, який смирно сидів і слухав, інколи граючись у телефоні. — Я кажу чисту правду — аби’м із цього місця не встав! Клянуся...

У ТЕСТЯ ЗА ПАЗУХОЮ

Не буду передавати дослівно ту довгу й відверту бесіду Йвана з усіма подробицями. Але суть її викладу. І збережу основні наголоси цього справді шістдесятилітнього «майстра на всі руки» і «авантюрного афериста-пристосуванця» (сам себе так називає).

Що це так — відкидати не можу. Бо Іван усередині червня відзначатиме ювілей. І, мабуть, хоче цією публікацією комусь довести: нічого, що в житті пройшов — не соромиться. А, може, й розкаюється?.. Та то вже його справа…

Отже, влітку 83-го (щойно тоді веселому й балакучому юнакові Йванові виповнилося двадцять п’ять) він одружується на дочці заступника голови колгоспу.

— Тесть був заможний, впливовий, — каже Іван. — Орденоносець. На весілля подарував нам «жигуля»-шістку. Почали ми, молода пара, жити, що називається, в тещі. Ніяких тобі турбот — другий поверх будинку тесть дав нам. Холодильник —повний. На столі —завжди гарячі страви. Уже восени я вступив заочно в технікум. Що заробляли (дружина — вчителька, я — механізатор), то все — на книжку, в ощадкасу. Путівки за кордон через райком комсомолу — регулярно. Живи й веселися.

У його дружини ще підростав молодший брат. Учився хлопець дуже добре й вступив згодом у медичний інститут. Потім у Києві одружився. Все господарство залишилося Іванові з дружиною. Її батьки, тільки народилася в пари перша дочка, перейшли жити в літню простору кухню.

— Нам ніхто не заважав. Навпаки — «старі» ще більше турбувалися. Усім, — згадує зять. — Коли можна було до Югославії, потім Чехії, Польщі їздити — усе нам привозили. Без копійки!.. Мені казали родичі, що народився я в чепаку, тобто в сорочці. Коли святкував тридцять років — у нас народилася друга дочка. Діти любили і нас, і діда з бабою. Все було добре. Але колгосп розпадався, заробити ставало важче.

Щоб бути «біля дому», Іван влаштувався водієм у пожежну частину. Там добу відчергував, а три — вдома. Спочатку разом із тестем взялися вирощувати кукурудзу. Тривало то недовго, бо ціни на зерно не покривали навіть витрат через те, що закупівельник восени відмінусовував з кожного кілограма качанів чималий процент на вологість — мовляв, зерно недоспіле, несухе, некондиційне...

Потім поїхав працювати у Прагу. Штукатурив, утепляв фасади, клав плитку. Таки навчився більш-менш майструвати. А оскільки видався найкмітливішим і найстаршим у тій бригаді, то його попросили допомагати майстрові, котрий мурував каміни у заможних пражан. За два сезони досить добре освоїв те ремесло. Врешті-решт взявся сам ставити каміни. Однієї зими порадував уже старіючого тестя своїм умінням і вимурував камін у літній кухні: «Аби вам, діду з бабою, було тепло у морозні ночі, бо газ дорогий».

Незчувся Йван, як повиростали доньки. Повиходили заміж. Живуть обидві окремо. «Котрий зять прийде у прийми до хати, де дві пари старих — дідо-баба і я з дружиною?..»

ІЗ ПІДМІТАЙЛА — У КУХАРІ

Один із зятів возив бригади будівельників до Києва — споруджували котеджне містечко. З візами до Євросоюзу тоді стало дуже складно, тож Іван попросився з молодими до столиці. Не відмовили, але в тих конкуренція — жодного нового в свою велику комплексну бригаду взяти не схотіли — «ділити заробіток ще на одного — значить розкидатися заробленим».

«Тому мене через силу взяли «підмітайлом», — каже Іван. — Підмітати й прибирати за майстрами — платили найнижчу платню. Не від виробітку, як усім, а на день. «Дідові доста, його діти не плачуть». Але ж так тривало два теплі місяці, а як настала осінь, застудило, то я їм кажу: «Хлопці, смакувало би зранку попоїсти чогось гаряченького, а на обід — щось друге з м’яском і на вечерю якогось супчику?..». Словом, я став кухарем. Готував тричі на день вісімнадцятьом майстрам. Дали мені стару машину, щоб їздив за продуктами. Платили вже нормально».

І тут Іван познайомився у магазині, а часу все-таки у кухаря було достатньо у перервах між сніданком й обідом, з молодицею — працювала економкою або ж служницею у одного із заможних сусідів на паралельній вулиці, що виходила на рукав Дніпра. Почали разом їздити в місто. «Спершу — за продуктами, у хімчистку, на Бессарабку, — згадує Іван.— А далі закрутилося».

«СЛУЖБОВИЙ» РОМАН

Тиждень за тижнем минав. Оксана посмілішала, пропав сором і подеколи вже почала й підсобляти Іванові на кухні. Пекла солодке, ліпила пироги, смажила рибу…

Хлопці були задоволені — страви щодалі ставали різноманітнішими. Але й жартували: мовляв, Іван уже квиток купувати до станції Мукачево не буде… І так сталося. Згодом пара стала жити разом. Зять довго мовчав. Але якось, коли випив, дав «старому» доброго словесного прочухана: «Ганьбу майте — додому не дзвоните по два тижні…»

І тут Іван проявив характер: раз так, то він кидає кухню — готуйте собі самі.

Зрозуміло, що без жіночої «підказки» не обійшлося.

«А все в тім, — згадує Іван, — що Оксані малилося тих грошей, які я заробляв. І підбила мене згадати свою призабуту роботу — мурувати каміни. Знайшла відразу ж двох замовників. А потім я вже докупив інструменти й почав сам облицьовувати дорогим каменем, який замовляв у Львові — там дешевше, ніж у столиці. Заробітки стали такими, що шкода було пропускати час — на сон залишалося хіба по шість годин».

Про колишню дружину геть забув. Донькам і онукам телефонував хіба на день народження. А Оксана тим часом «добре вела бухгалтерію» — постійно вечорами «підбивала суму» і конт­ролювала «касу». Іван так стомлювався на роботі, що відсипався цілу неділю — нікуди не їздив. Одного разу за роботу з ним розрахувалися «зеленою картою». Оксана настільки зраділа, що принесла цілі пакунки дорогих продуктів і різні подарунки. Словом, врешті-решт домоглася свого: прихопила карту й усі гроші — і... зникла. Через якийсь час зателефонувала з Америки. Лише тоді Йван здогадався, що то була за карта…

ПОВЕРНЕННЯ

«Залишився я — як посеред води: ні грошей, ні честі. А та з Америки дзвонить часто, дражнить і якраз серед ночі, аби ще дужче рознервувати і насміхатися», — аж просльозився Йван.

Бригада його явно не прийме — там більшість чоловіків, хоча й молоді, в неділю і на великі свята не працюють і ходять до церкви. Тож Іван одного вечора для сміливості напився і зателефонував… дружині. Бесіда була довга, зі сльозами, але без сварки. «Обміркуй усе ще раз. І добре обміркуй! — відповіла врешті Марія. — Як будеш цілком тверезий та подзвони. А я тим часом маю порадитися з дітьми й онуками, тоді з батьками… Може, й відкину ганьбу…»

Зрозумів Іван добре: раз відкине сором, тоді прийме.

Місяць ще попрацював у Києві. Трохи підзаробив і суботнього вечора з Мукачева приїхав на таксі. З квітами й дарунками. Прийняла насторожено. Правда, вечерю дала. Але навіть погар вина з ним не випила. Тиша й мовчанка тривала цілу добу. Батьки, старі вже й хворі, ані слова не промовляли — ніби його в дворі й не помічали. Тесть лише знехотя руку подав і покрутив пальцем біля скроні. Та все розрядили онуки — у неділю ввечері, тільки дізналися, прибігли. «Я розплакався, попросив у всіх пробачення, наче школяр молодших класів… І з понеділка взявся до роботи, — каже Йван. — У селі, сам знаєш, роботи доста кожної днини».

А далі, хоч і залишилися шрами на душі, але біля серця лід розтанув. «Незабаром у нас народився син — і я був на сьомому небі!.. Ні на що вже не звертав увагу, — зізнається Йван. — Ну що — очевидно, чоловік у житті мусить хоча би раз здуріти і втнути таке, що буде його переслідувати до гробової дошки. Та я що зробив — не дай Боже, не вбив, не запалив?.. А так, сповітрулився — тобто, втратив кебету на якийсь час. Тоді покаявся. І живу по-старому новому!»

Цей жвавий і говіркий чоловік знайшов себе вдома — майструє, доглядає за маленьким сином і хоче жити довго й по-справедливому.

«Найбільше мене радує те, що росте син, — завершує сповідь Іван. — Четверо онуків, а вони одні від сина старші, інші двоє майже однолітки, кажуть на мене «модний дід», а син — по-нашому ніжно «мій нянько золоті»… Як прийнято у сусідів-швабів — старшу й поважну людину величають на «вони»…

— А дружина? — запитую.

— Змирилася!..

Василь Нитка