Футбольний тренер Михайло Іваниця сьогодні святкує ювілей - 65 років.

У кожної людини на життєвому шляху трапляється всяке: перемоги і поразки, досягнення і невдачі, радість і розчарування. І лише вольові люди та справжні таланти, попри всі незгоди досягають своєї мети. Таким є нині один із кращих тренерів, а свого часу гравець багатьох команд майстрів Михайло Іваниця, який нині на своєму життєвому календарі зустрів 65 літо. За натурою Михайло Михайлович скромний, спокійний, розсудливий, доступний, правда у повсякденному житті трохи замкнутий та обережний. Про таких кажуть: “Він сім разів відміряє, а один раз відріже”. Та обережність хороша риса у тому випадку, якщо прийняте рішення вплине на кінцевий результат. Але футбол — це швидкоплинна гра. Тому й рішення тренер, як і той арбітр у полі, повинен приймати швидко, оперативно й головне правильне, бо «Хто не ризикує, той не п'є шампанського».

Наша довідка: Михайло Михайлович Іваниця народився 8 серпня 1960 року в напрочуд гарному гірському селі Ставне, правильніше у присілку Лісковець, що на Великоберезнянщині, у гарній сільській родині. Батько все своє свідоме життя працював машиністом на потязі, а мама — поваром. Півзахисник, тренер,   ініціатор відродження футболу у рідному гірському селі, яке колись славилось своїми футбольними талантами. Його ідею підтримали голова Ставненської сільської ради Іван Мандрик та підприємці. А буквально два місяці тому тут був проведений уже традиційний ІІІ футбольний благодійний турнір на вшанування загиблих воїнів-земляків.

Також у рідному селі відкрив дитячу спортивну школу при ОТГ, де місцевих школярів «гри мільйонів» навчає його брат Василь, який свого часу теж непогано грав за рідний ФК «Верховина».  

Першими тренерами з футболу у малого Михайла були учителі фізичного виховання місцевої десятирічки Іван Дуб та Юрій Пацкан. Уже в 12 років Михайло виступав за дублюючий склад місцевої “Верховини”, котра в той період грала на першість Закарпаття, а у 15 — одягнув футболку “основи”.

Із 14-ти років почав їздити до Ужгорода, де потрапив до знаного фахівця О. Філіпа. На жаль, його уже нема серед нас. Ставнянець також вдячний за батьківське піклування таким дитячим тренерам, як В. Пінковському, Т. Пфайферу, С. Грицю, яким вдалося укомплектувати гарну юнацьку команду. За неї крім Іваниці також грали Сергій Рущак, Віктор Пребуш, Юрій Пономаренко, Володимир Гординський та інші, які згодом «засвітилися» у різних командах майстрів. Чимало з них потрапили в ужгородську   «Говерлу»…

Ексклюзивне інтерв’ю з ювілярем.

— Михайле Михайловичу, якщо Ви навчалися азам футболу в таких відомих тренерів, то, напевно, брали участь у різних цікавих дитячих та юнацьких змаганнях?

— Звичайно. Скажімо, в 1976 році збірна області за яку виступав і я, брала участь у престижному турнірі на кубок “Надія”.   У Дрогобичі ми зайняли третє місце з 6 команд, а у фінал виходили лише дві перші. Після закінчення змагань разом з ужгородцем Сергієм Рущаком став кандидатом у збірну ЦР ДСТ ”Спартак”. Наша юнацька збірна неодноразово була переможцем та призером багатьох престижних дитячих змагань, що проводилися на теренах України та Закарпаття.

— А коли запросили грати за професійну команду майстрів?

— Ужгородську ДЮСШ закінчив у 1978 році. А наступного року наставник «Говерли» Іштван Дьордьович Шандор запросив до своєї команди. Запам’ятався перший матч. Удома приймали полтавський “Колос”. Такий мене мандраж взяв, коли вийшли на поле, що ледь не кожен мій партнер мене заспокоював: “Михайле, що з тобою?! Усе буде добре, розслабся”. Знаєте, допомогло: свисток судді — і хвилювання через кілька хвилин вивітрилося. Почував себе розкуто, старався з усіх сил. І воздалося: увірвався в штрафний майданчик, де мене нахабно зупинили підніжкою. Пенальті. Звичайно, реалізував його не я, але був дуже гордий, адже тоді той напружений матч так і закінчився з мінімальним результатом 1:0 на нашу користь .

Михайло Іваниця — півзахисник. Перевагу надавав колективній грі. Відзначався тим, що міг дати вивірений пас, до того ж під любиму ногу своєму партнеру на великі дистанції. В яких би командах майстрів не грав, завжди був серед провідних гравців, тобто у складі «основи». Навіть у своєму дебютному сезоні–79 один із наймолодших гравців, 19–річний М. Іваниця був серед тих, хто за ужгородців відіграв найбільше офіційних ігор. Отже, «основа» ФК «Говерла» сезону–79: 1. воротар — Емеріх Майороші (відіграв 30 матчів), польові гравці: 2. 25–річний Сергій Семушин (45 ігор), 3. 24–річний Олександр Пахомов (провів 41 матч і забив три голи), 4. 21–річний Елек Леврінц (40 поєдинків), 5. Аттіла Зан (26 років, 39 ігор), 6. Андрій Ділай (21 рік, 38 поєдинків), 7. Юрій Ціпле (відповідно 23 та 37), 8. к/к Мирослав Кабацій (25 років, 36 ігор і став автором 5 голів), 9. Костянтин Лобанов (26 та 35), 10. 24–річний Степан Шебі (27 матчів) й 11. 19–річний Михайло Іваниця відіграв 25 поєдинків з 46 запланованих, а ще півзахисник до свого активу записав два голи. Він встиг ще пограти з такими знаними ветеранами, як 32–річним Юрієм Чирковим та 31–річним Іваном Шопою. Цього сезону футболки «Говерли» також одягли 18–річні Віктор Пасулько, Йосип Теремта та Сергій Чейпеш. Останній, до речі, який свого часу був народним депутатом України, нині ще грає за ветеранську команду «імені ЗМС СРСР Василя Турянчика» Мукачево (капітан команди Олександр Переста).

1979 (осінь) — 1980 рр. — проходив дійсну військову службу у Львові, правильніше з Віктором Пасулько з Ільниці перебував у спортивній роті ПрикВО. Але невдовзі (кінець 1980 р.) до керівництва Прикарпатського військового округу навідався начальник ФК «Говерла» Ужгород Степан Селменський, а у сезоні–81 Іваниця та Пасулько були уже у складі головної команди краю. У цьому сезоні Михайло разом ще з 4 гравцями «основи» (Роман Оліяр, Ярослав Лендєл, Костянтин Лобанов, Мирослав Кабацій) провів найбільше календарних матчів —40 із 46 запланованих. До того ж відзначився голом.

Один футбольний сезон (1982 рік ) провів у складі сумського “Фрунзенця” (35 ігор й два забиті голи), а відтак знову повернувся в Ужгород і три футбольні сезони виступав за місцеве ”Закарпаття” (100 календарних ігор і 5 голів).

У 1987 році практично не грав ні за який футбольний колектив, однак закінчив Сумський національний аграрний університет.

1988 рік — гравець кіровоградської “Зірки”. За команду, яку тренував закарпатець Іштван Шандор, Михайло відіграв 20 календарних ігор. Також у складі цього клубу були наші земляки: Степан Стойка, Тарас Тулайдан та Йосип Кароль.

Усього за команди майстрів М. М. Іваниця відіграв 183 офіційні матчі й став автором 8 голів.

Майже три сезони (1989–1991 рр.) провів у складі рідного ФК «Верховина» Ставне.  

1991–1992 рр. — працював дитячим тренером в ужгородській ДЮСШ ”Трудові резерви”.

1992–1996 рр. — другий тренер ужгородського “Закарпаття” (головні тренери — Юрій Чирков, Іван Шангін, Ернест Кеслер, Іван Ледней та Матвій Бобаль–ст.).

1996–1999 рр. — тренер ФК “Ужгород”, який виступає в чемпіонату Закарпаття та дитячий тренер ужгородської ДЮСШ №2.

На знімку тренерський штаб ОСК ФК «Закарпаття» Ужгород (зліва направо): тренер Михайло Іваниця, генеральний директор Іван Шіц, головний тренер, почесний громадянин м. Мукачево (посмертно) Віктор Ряшко, начальник команди та тренер—селекціонер, почесний громадянин м. Мукачево, ЗМС Василь Турянчик, тренер воротарів Володимир Васютик (знімок В. Гаджеги).

З 1999 року працював на різних тренерських посадах і в різних командах — ОСК ФК “Закарпаття”, ФК «Ужгород», ФК «Минай», ФК «Баранинці».

У сезоні 2008/2009 рр. в. о. головного тренера ФК «Закарпаття». Команда виборола малі золоті медалі і знову повернулася до елітного дивізіону чемпіонату України. М. Іваниця входив кілька разів до символічного списку «10 кращих наставників Закарпаття».

— Футбол — це чоловіча гра. Мало хто, завершивши футбольну кар'єру, не мав справу з лікарями.

— На жаль, і таке є в моєму активі. Як нині пам'ятаю той злощасний поєдинок між ужгородським “Закарпаттям” та івано-франківським “Спартаком”. Мені дали чудовий пас, виник голевий момент. І мене грубо збивають. Тяжка травма коліна. Операція в Києві. Завдячую лише чудовому лікарю, який поставив мене знову, як кажуть, на ноги. Той весь футбольний сезон пропустив. Були також проблеми з меніском та хрестовидною зв'язкою.

— Життя спортсмена також не буває без курйозів.

— Одного разу летів із Сум до Запоріжжя до друга в гості. Політ мав тривати від сили 50 хвилин, але дивлюся минає година, друга, дві з половиною. Уже й місто видніється внизу, а літак не приземляється. Слава Богу, все обійшлося. Як потім пасажири дізналися, що шасі не відкривалися, тобто шасі не висувалися для посадки літака.

Михайло Іваниця (ліворуч): «Василь Юрійович Турянчик — це академік на футбольному полі, інші — це просто хороші гравці. Я гордий тим, що з такими унікальними людьми я працював в одній команді.

— Яка гра найбільш запам’яталася чи голи?

— Чомусь найчастіше пригадую матч із дніпродзержинським “Металургом”. За три хвилини до кінця матчу ми були попереду з мінімальним рахунком 1:0 (гол у ворота суперників провів Віктор Пасулько). Я хотів виконати підкат по–турянчівськи, але зробив по-своєму, тобто не вдало за що мене арбітр «нагородив» одинадцятиметровим ударом у власні ворота. Я тоді вибрав погану позицію, а арбітр справедливо призначив пенальті. Рахунок став нічийним — 1:1 і команда втратила очко. У той час ладен був провалитися скрізь землею.

Досі переді моїми очима феноменальний гол Михайла Ловски. Помітивши, що голкіпер суперників вийшов із воріт, наш капітан раптово сильно вдарив з центра поля. М'яч дугою, під перекладину влетів у сітку брамки. У таких випадках кажуть: м'яч після удару гравця залетів «за комірець».

— У Вас були справжні друзі в команді?

— У нас взагалі був хороший колектив. Головний тренер Іштван Шандор був людиною вимогливою, але справедливою. На першому місці в нього завжди була дисципліна. Тому через це йому вдалося ”зліпити” з нас монолітний колектив. У 1983 році в порівнянні з попереднім роком команда нарешті виконала завдання керівництва клубу і зайняла високе 10–те місце з 26 футбольних колективів. І що нас радувало, нарешті команда забила більше м'ячів, аніж пропустила. А цімборував я практично з усіма своїми колегами. Із задоволенням називаю їх прізвища: Юрій Чирков, Володимир Пінковський, Василь Мартиненко, Михайло Ловска, Олександр Пахомов, Іван Улинець, Мирослав Кабацій, Сергій Чейпеш, Віктор Пасулько, Костя Лобанов, Ярослав Лендєл, Юрій Мальцев, Йосип Микуланинець, Матвій Бобаль….

2008/2009 рр. Команда –тріумфатор. На знімку (у центрі сидить) головний тренер ФК «Закарпаття» Ужгород Михайло Іваниця, який зумів у черговий раз вивести рідний клуб до елітного дивізіону чемпіонату України.

— Вам довелося грати, а потім і працювати з багатьма тренерами. Про кого ще хотіли б мовити слово?

— Справжній тренер — це людина, котра не лише досконало розбирається у футболі, але й достеменно володіє психологією гравця і наділений такими рисами характеру, як терплячість, настирливість, принциповість, людяність, виваженість. І я радий, що в мене саме були такі наставники і колеги. До них би відніс ще раз Олександра Філіпа, Степана Гриця, Томаша Пфайфера, Іштвана Шандора, Юрія Чиркова, Віктора Ряшка, Ернеста Кеслера. Але окремо хотів би сказати про Матвія Бобаля, котрий у середині 90-х років був президентом, а відтак і головним тренером ФК “Закарпаття”. Я йому вдячний, перш за все за те, що він допоміг мені свого часу отримати квартиру від футбольного клубу. Зіркою у футболі я не був, але така увага, звичайно, приємно вразила.

— Через ваші руки пройшло багато юних обдарувань, назвіть, будь ласка, найвідоміших з них?

— Ще у 1988 році прийшов на роботу у ДЮСШ "Трудові резерви", але працюючи тренером дитячо-юнацької команди жодного разу не вдавалося довести дітей одного віку з початку і до завершення. Вже в 1992-му році тренер "Закарпаття" Юрій Чирков запросив мене працювати своїм помічником у команду. Фактично у клубі займався з хлопцями, які прийшли до нас з ДЮСШ, тобто від перших своїх тренерів. Моє головне завдання полягало у тому, щоб продовжити шліфувати їхню майстерність. Професійними гравцями стали Василь Кобін, Михайло Кополовець, Владислав Микуляк, Олександр Надь, Матвій Бобаль. Але їх ми, на жаль, не зуміли втримати у своїй команді.

— Про цікаві факти з футбольного життя?

— Про них можна говорити не те, що годинами, а цілими днями. Згадав один цікавий факт з мого футбольного життя. У мене 8 серпня день народження, а через два дні, 10 серпня 1981 року, ми в Ужгороді граємо черговий календарний матч з СКА Львів. Я у цьому сезоні відіграв 35 ігор і забив один гол. Саме його я провів 10 серпня у ворота львів’ян. Ми цю гру виграли з рахунком 3:1. Дублем відзначився мій одноклубник Костя Лобанов. Але родзинка криється у тому, що усі чотири голи у цій грі забили закарпатці. Річ у тім, що мій земляк з Великого Березного, який грав за СКА Львів, Іван Буловчак провів гол–престиж у наші ворота.

— У Вас є забобони? Скажімо, перед грою, як виходите на поле?

— Звичайно. Завжди перед матчем молюся. А коли грав за команди то праву бутсу взував першу, а шнурував останньою.

2015 рік. Знані ветерани закарпатського футболу (зліва направо): Андрій Гаваші, Михайло Іваниця, Олександр Філіп, Микола Тимчак, Олександр Філіп, Микола Тимчак, Олександр Рудай, Микола Русин, Степан Войтко та Томаш Пфайфер.

— Ви працювали в тандемі з багатьма відомими фахівцями – Чирковим, Шангіним, Калитвинцевим, Ряшком, Кушликом, Гамулою, Грозним. Завжди перебували на других ролях, лише одного разу вам довірили команду у сезоні 2008/2009 і ви впоралися з завданням – потрапили у прем'єр-лігу з першого місця. Можливо, ви фартовий тренер, чи все сталося закономірно?

— Від усіх перерахованих фахівців багато чого навчився. Скажу відверто робота тренера дуже важка, незважаючи на рівень змагань чи то прем'єр-ліга або ж першість області. Але дякую долі й Богу, що присвятив себе роботі саме на цій ниві. За фахом я ще й економіст і міг працювати у зовсім іншій сфері, адже закінчив Суиський ле склалося через те, що є. Особливо багато чого для себе як тренера навчився від Юрія Калитвинцева, який пройшов хорошу школу Лобановського. А щодо фартовості, то я не чародійник, і до успіхів команди тоді був причетний увесь колектив клубу, починаючи від адміністратора, завершуючи очільником клубу. Тренер не зможе одноосібно вирішити те чи інше завдання. Можливо лише створити певний мікроклімат, прищепити гравцям психологію переможців, але це одному важко виконати, потрібно зусилля всіх і кожного.

Кажуть, що справжні тренери на пенсію не йдуть?

(Сміється). Я ще 10 років тому казав, що коли піду на пенсію, то повернуся до рідного села, де буду продовжувати кар’єру тренера з місцевими школярами. Це нині у Ставному робить мій брат Василь, а я ось уже третій рік, як повернувся з Угорщини, працюю старшим дитячим тренером в ужгородській СДЮСШОР (U-15), де директором працює Вадим Дьордь.

— А яке місце футбол займає у Вашій сім'ї?

— Я з дружиною Ганною, яка нині працює медсестрою в одній з ужгородських лікарень, маємо сімейний стаж 40 років з гаком. Виховали двох доньок. Мар'яна та Світлана після закінчення вишів працюють за спеціальностями. Я уже давно дідусь. Старша донька подарувала мені внучку Катеринку. Вони всі, як і я, перемозі радіють, а ось коли моя команда програє, в домі панує тиша. Словом, переживають. І все ж, за всіх обставин потрібно любити футбол у собі, а не себе у футболі.

Шановний ювіляре, бажаємо Тобі міцного здоров'я, невичерпної енергії, наснаги у роботі та нових спортивних досягнень! Нехай твій авторитет, досвід та мудрість й надалі надихають вихованців на перемоги, а кожен день дарує радість та задоволення від тренерської роботи. На сімейному футбольному газоні хай завжди панує любов, взаємопорозуміння, добробут і віра у завтрашній мирний день. З води та роси, шановний й авторитетний Михайле Михайловичу з гарної тренерської футбольної кузні Закарпаття (див. внизу):

Вашій увазі ТОП–50 кращих футбольних тренерів Закарпаття (1945–2025 рр.): 1. Заслужений тренер України (ЗТ), почесний громадянин Ужгорода Йожеф Сабо; 2. ЗТ, почесний громадянин Мукачева Йожеф Беца; 3. ЗТ Іштван Секеч, 4. ЗТ Ернест Юст; 5. Гейза Калочаї; 6. ЗТ Михайло Коман; 7. ЗТ Карой Сабо, 8. Дезидерій Товт; 9. ЗТ Федір Ванзел; 10. Михайло Михалина; 11. ЗТ Ернест Кеслер, 12. Іштван Шандор; 13. ЗТ Василь Соломонко; 14. ЗТ Іван Мозер; 15. Ференц Медвідь; 16. Почесний громадянин Мукачева Віктор Ряшко; 17. ЗТ Віллі Теллінгер; 18. Берталон Вейг; 19. ЗТ України Тиберій Попович; 20. Михайло Іваниця; 21. Степан Войтко, 22. Вадим Дьордь; 23. Василь Федак; Заслужений працівник фізичної культури України Олександр Філіп; 25. Золтан Степанович Дьорфі. 26. Володимир Пінковський; 27. Степан Асталош; 28. Павло Іванчов; 29. Василь Мигович; 30. Михайло Квак; 31. Михайло Кондря; 32. Юрій Чирков; 33. Еміл Горват; 34. Іван Осуський; 35. Степан Варга; 36. Гаврило Кузьма; 37. Володимир Васютик; 38. Іван Пажо; 39. Василь Радик–ст.; 40. Томаш Пфайфер; 41. Степан Сербайло; 42. Іван Качур; 43. Іван Фляшко; 44. Гаврило Качур; 45. Йосип Микуланинець; 46 Матвій Бобаль–ст.; 47. Мирослав Баб’як; 48. Василь Орос; 49. Василь Напуда; 50. Степан Руснак

(Звичайно, авторам далеко не всіх авторитетних тренерів Срібної Землі вдалося вписати до цього символічного списку).

Богдан та Андрій Андріїви, Іван Білак, Матвій Бобаль–батько–син., Мирослав Бундаш, Володимир Васютик, Степан Войтко, Андрій Гаваші, Василь Гаджега (автор матеріалу, колишній прес-аташе ФК «Закарпаття»), Віктор Гей, Василь Гомонай (голова Ужгородської асоціації футболу), Іван Дуран (голова ЗАФ), Вадим Дьордь, Володимир Католик, Василь Кобін, Михайло Кополовець, Іван Ледней, Олександр Пахомов, Олександр Переста, Томаш Пфайфер, Михайло Рущак, Степан Селменський, Юрій Турянчик, Іван Улинець, Сергій Чейпеш, Іван Шангін, Іван Шіц, Мирослав Щербей, а також рідня, колеги й багатотисячна армія уболівальників…

Василь Гаджега