Георгій Лавер: «У 13 років з Мукачева до Ужгорода добрався пішки на матч СК «Русь» – СК «Батя»

07.03.2023 14:34 СПОРТ

До 130–річчя закарпатського футболу (1893–2023 рр.).

…Сьогодні, 7 березня 2023 р., колишньому гравцеві легендарних команд СК «Русь» («Спартак») Ужгород, київського та мінського «Динамо» Г. М. Лаверу виповнилося б 100 років (07. 03. 1923–2023 рр.).

Розпочну з історії одного фото, що знизу, де автор цих рядків поруч (другий зліва) із ґрандами вітчизняного футболу (березень 1997 р., Київ, палац «Україна») на святкуванні 70-річчя створення ФК «Динамо» (зліва направо): Іван Диковець, Василь Гаджега, Георгій Лавер, Андрій Гаваші та заслужені майстри спорту СРСР Василь Турянчик та Михайло Михалина.

У сузір'ї футбольних авторитетів його ім'я стоїть осібно. Він не проходив спеціальних футбольних університетів, але залишив помітний слід у спортивній історії області та країни. Наприкінці 40-х років Георгій Михайлович та Іван Фабіян проклали стежину із Закарпаття до найпопулярнішої й найтитулованішої команди України – київського «Динамо». Нею пізніше відправилися у столицю Д. Товт, В. Годничак, З. Дьєрфі-мол., В. Гажо, І. Диковець, А. Гаваші, З. Сенгетовський, М. Коман, Е. Юст, Т. Попович, М. Михалина, Й. Сабо, В. Турянчик, С. Решко, В. Рац, І. Яремчук, Ф. Медвідь, Й. Микуланинець, М. Бобаль, С. Беца — усіх понад 30 закарпатців, котрі у різні часи захищали кольори столичного «Динамо». Отже, Георгій Михайлович разом із берегівчанином Іваном Фабіяном є першопроходьцями плеяди тих асів шкіряного м'яча, які прославили не лише рідний край, але й Україну на всю Європу та світ.

Ще один суттєвий висновок: якщо у 70–80-их роках минулого століття центрами підготовки юних футболістів в Україні були Луганщина та Дніпропетровщина, то у кінці 40–60–их незаперечним лідером стало Закарпаття. Лише заслужених майстрів спорту серед наших вихованців є чудова сімка (М. Михалина, В. Турянчик, Й. Сабо, С. Решко, В. Рац, І. Яремчук та Й. Беца). Крім того, МСМК стали Ф. Медвідь, В. Пасулько, М. Бундаш, М. Бобаль–мол., В. Микуляк, С. Булеца. Останній у 2019 році став чемпіоном світу у складі збірної України U-20. Ще двоє мукачівців М. Русин та А. Мущинка теж стали чемпіонами світу у 1987 р. (U-16), а Анатолій наступного року ще й чемпіоном Європи U-18).

Наша довідка: Георгій Михайлович Лавер народився 7 березня 1923 року в селі Зняцьово, що на Мукачівщині. Центральний захисник. Головними козирями під час гри у нього були: надійність, наполегливість, рішучість, правильний вибір позиції. Головний тренер ужгородського «Спартака» Берталон Вейг свого часу дав йому таку характеристику: «Лавер завжди стабільний та надійний, колоритний і самовідданий гравець».

А ось про перший десант футболістів із Закарпаття до «Динамо» відомий хронікер киян Л. Каневський згадує так:

“Мабуть, найцікавішим було те, що у складі ”Динамо” з’явилися закарпатські гравці, більшість з них почала стажування в дублюючому складі, а до “основи” лише потрапив захисник Г. Лавер та форвард І. Фабіян. Вперше київським динамівцям за післявоєнні роки вдалося виграти матч із великим рахунком 5:1. Їхньою жертвою стали футболісти ВПС (Москва), патроном яких був сам син найкращого друга радянських фізкультурників Йосипа Сталіна — Василь. Він прилетів до Києва разом із гравцями і, як розповідали очевидці, був дуже незадоволений поразкою своїх підшефних із таким результатом”.

Про своє дитинство Г. Лавер говорить мало: «Воно у мене було безтурботним, як і у всіх моїх ровесників. Пасли худобу за селом, де завжди ганяли м’яча. Було чимало цікавих фактів, але зупинюся лише на одному. Це був 1936 рік. У 13 років нас п’ятеро хлопців вирішили піти на футбол до Ужгорода, де повинен був відбутися вирішальний матч між ужгородським СК «Русь» та командою «Батя» зі чехословацького міста Злін. Ми встали ще тоді, коли навіть півні не кукурікали. Йшли пішки. Коли нарешті дісталися до стадіону, виявилося, що на трибунах вільних місць нема. А потрапити на поєдинок допоміг нам один інтелігентний чоловік, який стояв збоку і чув, як ми вмовляли охоронця пропустити нас без білетів, бо ми гімназисти і грошей у нас нема. Він і попросив бодигарда пропустити нас. Примостили нас, зморених, позаду воріт, бо в інших секторах яблуку ніде було впасти. Сама гра розпочалася з феєричного шоу — з літака над стадіоном скинули сотні м’ячів. Як згодом з’ясувалося, такий помпезний початок приурочили президенту ФК «Батя» Яну Баті, який був присутній на грі й сподівався на чергову перемогу своєї команди. Однак цього дня він її так і не дочекався. Перший гол забили ужгородці, невдовзі чехи зрівняли рахунок. Та до кінця тайму господарі знову уже були попереду — 2:1. А в другій половині гри команда «літаючих вчителів» (так ще називали ужгородський СК «Русь» — Авт.) ще двічі засмутила гостей зі Зліна. Після третього пропущеного м’яча невдоволений президент «Баті» підвівся з місця, аби більше не бачити, як «русичі колотять» голи у ворота його команди і разом зі своїм уболівальницьким «гаремом» покинув VIP-сектор».

Отже, ужгородці переграли гостей з розгромним рахунком 4:1, а 13-річному Георгію сподобався воротар господарів Олекса Бокшай — майбутній страж воріт ФК «Славія» Прага та збірної Чехословаччини.

Перший успіх до мукачівця прийшов у далекому 1941 році, коли збірна команда Мукачівської гімназії виграла кубок Святого Василія. А вчителя фізкультури А. Тарана й директора гімназії В. Поповича вважає своїми першими тренерами.

На світлині: 1941 рік. Футболісти мукачівської гімназії — володарі всеугорського кубка Св. Василія серед школярів (зліва направо): В. Горняк, П. Крайняниця та Г. Лавер.

1945 – 1950 рр. — навчання в УжДУ й паралельно виступав за новостворений ФК «Спартак» Ужгород. Невдовзі його разом із М. Кречком, В. Попом, І. та Й. Богданами, М. Михалиною, Д. Товтом запросили до збірної Закарпаття, яка у 1945 році стала переможницею 1–ої Спартакіади народів УРСР. Загальний рахунок після проведення семи офіційних поєдинків був приголомшливий — 58:5!!!, звичайно, на користь закарпатців. Найбільший результат арбітри зафіксували у матчі між збірними Закарпаття та Волині (19:1). 11 голів у ворота суперників «відвантажив» майбутній майстер спорту з тенісу (1952 р.) Йосип Гагер.

1946–1947 рр. — Г. Лавер захищав кольори ФК «Спартак» Ужгород (команда була створена на базі СК «Русь» — Авт.). У її складі в дебютному році став чемпіоном України серед команд КФК.

1948–1951 рр. — Г. Лавер перебував у складі київського «Динамо». Перший свій календарний матч провів 21 липня 1948 року у Москві проти місцевого «Торпедо». Взагалі за киян закарпатець відіграв провів 69 календарних поєдинків.

Закарпатські легіонери І. Фабіян та Г. Лавер у складі київського «Динамо» вперше разом вибігли на футбольне поле у Москві (стадіон «Динамо», 8 серпня, 40 000 глядачів).ФК «Динамо» Москва — ФК «Динамо» Київ — 0:0.

У 1949 році у складі резервістів київського «Динамо» Лавер став чемпіоном СРСР серед резервних складів. Малі золоті медалі були вручені ще вісьмом нашим землякам, що грали за «дубль» київського «Динамо»: М. Михалина, Е. Юст, В. Годничак, М. Коман, З. Сенгетовський, З. Дьєрфі, В. Гажо та Д. Товт. Останній наступного року стане кращим бомбардиром киян — 10 голів.

1952 рік — цей сезон Георгій Михайлович із двома мукачівцями І. Мозером та Ф. Ванзелом провели у складі ФК «Динамо» Мінськ (11 ігор).

1953 рік. Знову одягнув футболку ужгородського «Спартака» і в його складі вдруге став чемпіоном України серед КФК.

У 1954 році ужгородці знову грали серед команд майстрів, правда, 32–річний Г. Лавер провів свої останні три офіційні матчі. Чимало схвальних відгуків про гру Лавера можна прочитати в пресі. Зокрема, після товариського матчу в Ужгороді між місцевим ”Спартаком” та одноклубниками з Москви, який відбувся 20 квітня 1947 року, капітан команди москвичів Микола Дементьєв кореспонденту газети “Закарпатська правда” М. Сидоряку (22 квітня 1947 р.), зокрема, сказав: “Чудесно грає Лавер, а головне — правильно”. Журналіст продовжив думку відомого форварда такими словами: “Дійсно, студент-відмінник УжДУ Георгій Лавер був душею захисту і приніс чимало гірких хвилин москвичам, і, особливо, відомому форварду Сальникову. За поєдинком Лавера та Сальникова стадіон спостерігав із захопленням. Незважаючи на травму, ужгородець “затис” майстра, на якого багато надій покладала його команда”.

Георгій Михайлович зізнається, що тренери «Спартака» Берталон Вейг та Василь Радик хотіли мене бачити ще рік–два у складі ужгородців, але я вирішив завершити свою спортивну кар’єру. «Я уже не витримував навантажень на організм, — зізнався надійний стопер, — і рекомендую гравцям команд майстрів, що професійним футболом потрібно займатися до 30 років, а далі слід залишати, бо організм вже не може підтримувати життєвий баланс на необхідному рівні. Якщо ж і далі грати, то йде жорстка експлуатація його, а серйозні навантаження можуть завдати непоправної шкоди здоров’ю». Не пішов Георгій Михайлович і по тренерській стезі. Каже, що ще під час навчання в гімназії викладач фізичного виховання застеріг його від тренерської роботи і казав так: «Якщо команда виграє — тебе всі хвалять, а якщо навпаки, то хоч ти й хороший тренер, тебе «попросять» за власним бажанням піти із роботи і ти ніколи не матимеш від неї задоволення. Тому й вирішив працювати педагогом і сконцентрувався на вчительській роботі». За плечима у Георгія Михайловича, крім 15-річної футбольної спадщини, ще величезний педагогічний стаж – 45 років. Він довгий час працював директором Ужгородської школи-інтернату, а у вільну годину тренував юних футболістів навчального закладу. Його підопічні кілька років поспіль були кращими серед команд школярів молодшого віку (12–14 рр.) на Закарпатті, а відтак і в Україні. Він особисто для дітей придбав футболки на яких наніс літеру «Д». Ужгородець також багато літ викладав історію в Ужгородській середній школі №1 ім. Т. Шевченка і тільки у 2000 році, у віці 77 років, пішов на заслужений відпочинок.

Відійшов у вічність Г. М. Лавер 16 серпня 2017 р.

Ексклюзивне інтерв’ю з героєм матеріалу провів у 2015 році:

— Георгію Михайловичу, ви один із перших закарпатців, який одягнув футболку київського «Динамо» і перший вписався в ансамбль цього славного клубу. Уже потім у складі «Динамо» з’явилися наші земляки, які в основному проходили «курс молодого бійця» у резервному складі.

— Я в «дублі» теж інколи грав. Скажімо, в 1949 році наші «дублери» в Києві повинні були зіграти вирішальний матч проти московського ЦБЧА. Тренер резервістів Іван Натаров, який мав розмову з головним нашим наставником Михайлом Окунем, запросив єдиного з «основи» зайняти місце опорного захисника. Згідно з положенням Всесоюзного комітету в разі потреби з «основи» за «дубль» міг грати один із футболістів. А нашим тренерам стало відомо, що москвичі підсилили напад своїх резервістів досвідченим форвардом В’ячеславом Соловйовим (пізніше Соловйов тренуватиме «Динамо» Київ (1959–1962 рр. — Авт). Ми той важкий матч звели внічию (2:2). До того ж травму отримав наш головний форвард Михайло Коман із Виноградова, а за 15 хвилин до завершення поєдинку у ворота нашого Олега Макарова був призначений одинадцятиметровий удар. Поки динамівці переконували арбітра у полі, що не було пенальті, я тим часом організував проти Соловйова так звану «психологічну атаку». Дійшло до того, що сказав йому: «Б’юся об заклад, що ти не заб’єш пенальті». Арбітр дав свисток – і Соловйов так «врізав» по м’ячу, що той від поперечини відлетів аж до середини поля. Ось так у майбутнього тренера київського «Динамо» В. Соловйова я виграв пляшку коньяку. А у завершальному матчі «дублери» легко і впевнено переграли ленінградських одноклубників із хокейним результатом 7:0 і вперше в історії київського клубу завоювали малі золоті медалі. Це був перший тріумф. І стократ приємно, що цю перемогу кували здебільшого прості закарпатські хлопці, яких у команді було аж 9.

— Мені у 70-их роках минулого століття доводилося грати в чемпіонаті Іршавського району. Чимало футбольних матчів, на жаль, завершувалися бійками. Мабуть, у командах майстрів таких оказій не було?

— Як то не було?! Відразу після війни грав за ужгородський «Спартак». Суперником були футболісти мінського ОБО. 9 вересня було професійне свято у танкістів. Першу половину гри програємо 0:2. У перерві матчу до нас у роздягальню зайшов сам Іван Туряниця (голова Народної Ради Закарпатської України — Авт.) і попросив: «Хлопці, що з вами?! Не ганьбіть моє сиве волосся! Ану, зберіться й покажіть крумпленикам (крумплі (місц.) — «картопля» — Авт), хто такі закарпатці!» Уже на початку другого тайму ми скоротили результат, а ще через 10 хвилин мінчани знову розпочинали гру з центра поля (2:2). А приблизно в середині другого тайму ми вже були попереду (3:2). Стадіон ревів. У гостей після такого повороту, звичайно, здали нерви. Назрівав конфлікт. І тут наш Дімка Калинич, до речі, напрочуд технічний гравець із села Велятино Хустського району, випадково збив з ніг одного із суперників. А начальник команди мінчан, у чині майор, який був напідпитку, як рявкне до солдат-танкістів, які стояли поруч із ним: «Ребята, посмотрите, как эти сволочи нас обижают?!». Солдати лише цього й чекали. Вони табуном вибігли на поле і стали ганятися за спартаківськими футболками, як бики за червоним. Наш капітан Д. Товт перескочив огорожу і побіг уздовж річки. Там цигани якраз випасали коней і, звичайно, миттєво оцінили ситуацію: «Дежо-бачі, сідайте на коня!» і як уперіщили батогом, то кінь аж у Горянах зупинився (5 км від стадіону — Авт.) Але нашому Айхерту не поталанило. Він став бігти по насипу до електростанції. Його таки наздогнали й добряче відлупцювали: понад тиждень в лікарні перебував. А я з Раковцієм петляли між уболівальниками. Мене врятував лікар Куті, який зняв із себе піджак і накинув на мене. А ті, хто встиг забігти в роздягальню, почали барикадуватися: столи, шафи до дверей стягли. Інцидент вичерпався лише тоді, коли приїхав комендант Ужгорода Кругляков…

Інший аналогічний інцидент стався у грі з київським ОБО. Я опікував центрального форварда М. Балакіна, який був старшим від мене на 10 років. Пізніше він стане арбітром ФІФА. Після першої половини гри ми були попереду (3:1). У другій 45-хвилинці киянин почав проти мене «психологічну атаку», кидаючи у мій бік слівця: «бандерівець», «фашист», іспанський тореадор. В одному з епізодів я його спеціально вдарив головою. Той простягнувся на зеленому газоні наче зміюка. Арбітр показав мені червону картку, а я з поля не йду. Він підбіг до міліціонера, але той популярно йому пояснив, що він спостерігає, аби порядок був на трибунах, а не на полі. Він тоді до начальника нашої команди Ф. Куруца кричить: «Виведіть свого порушника». Федір Михайлович зрозумів ситуацію і пояснив арбітру, що М. Балакін спровокував мене на грубу гру. Тоді арбітр показав червону картку і Балакіну. З поля, звісно, пішов і я...

— До речі, а як вас «відфутболили» в київське «Динамо»?

— У той період кияни (у вищій лізі було 16 команд — Авт.) перебували на 14-му місці й могли «вилетіти» з елітного дивізіону. Терміново шукали центрального захисника. Не хвалюся, але, прибувши в Київ, категорично заявив: «Я студент і не бажаю займатися футболом на професійній основі». Тоді мені запропонували вчитися в Київському університеті. Довго мене агітували, але безрезультатно. Навіть у республіканському КДБ побував. Я таких мордатих генералів ніколи не бачив! І зарплату пропонували досить солідну. А коли зрозуміли, що не зможуть мене переконати, дали зворотний квиток на потяг. До його відправлення було понад 20 годин. Тоді вирішив зайти до свого цімбори (товариш (місц.) — Авт.) Юрія Титенка. Прийшов і про все розповів його мамі.

«Боже, — сказала вона, — ви вже дорослий, а такий наївний! Хіба не хочете спробувати свої сили у нашому «Динамо», у вищій лізі?», — розпалювала моє самолюбство. Подумав я години зо дві й...вирішив залишитися в Києві. У клубі всі остовпіли від несподіванки. Та я не признався, хто мене переконував залишитися у «Динамо»...

— До речі, якщо не секрет, яку зарплату мали в ужгородському «Спартаку», а яку в «Динамо»?

— У Києві майже подвійну зарплату нараховували. Якщо в нашому обласному центрі футболісти «основи» мали по 1200 карбованців, запасні гравці — 1000, то в «Динамо» отримували відповідно 1800 та 1600 карбованців. Крім того, кожний гравець був ще додатково оформлений на якусь міліціонерську посаду. Я, скажімо, мав капітанську посаду й на папері вважався охоронцем одного начальника, який мав військове звання генерал-майор.

— Ви були чудовим футболістом і не менш прекрасним педагогом. Діти вас любили через те, що ви могли для них організувати не лише цікаві уроки історії, але й чимало футбольних турнірів…

— Відразу хочу сказати, що спорт виховує в дітей і силу, і бадьорість, робить юну людину стійкою та вольовою. І я завжди намагався, аби кожна дитина до цього дійшла сама. Адже при вмілому поєднанні фізичного виховання й навчання – ефект обопільний: здорова дитина й успішна наука.

— Ваші учні знали, що ви колишній гравець київського «Динамо». Невже не намагалися на ваших уроках історії нав’язувати вам розмову про цю легендарну команду?

— (Сміється). Це здебільшого траплялося тоді, коли не вивчили урок. Коли розповідав дітям про київське «Динамо», усі 45 хвилин сиділи тихо, мов заворожені. Правда, якщо відчували, що я завершую свою розповідь, відразу було море запитань, і я знову продовжував. Правда, на другий урок усі, як один, вивчили домашнє завдання. Як кажуть, тут коментарі зайві...

— А про так званий «матч-смерті» ви їм розповідали?

— Про легендарний матч 1943 року, після якого буцімто всіх київських динамівців розстріляли? Реалії такі: німецька команда, що була сформована з вояків повітряних сил, вирішила зіграти футбольний матч із динамівцями. Один бік трибун виділили для фашистів, другий — нашим уболівальникам. Матч, як відомо, закінчився з рахунком 3:1 на користь киян. Після гри хлопці пішли у баню. Сюди ж навідалися німецький офіцер із двома есесівцями й забрали двох динамівців. Через тиждень їх розстріляли. Чому? Інкримінували участь у підпіллі. Підтвердити це можу хоча б тим, що половину гравців тієї команди я знав особисто: скажімо, Ідзковського, Ліфшиця, Щегоцького, Пивоварова. Радянська історіографія вимагала міфу. Його і створила...

— Що можете сказати про сучасний футбол? До речі, давненько Вас не бачив на ужгородському стадіоні. Він же, як кажуть, від вашої оселі рукою подати — 200-300 метрів....

— Сучасний футбол у технічному плані не відрізняється від футболу 50-их років, але темп гри, навантаження, експлуатація гравців зросли досить сильно. По-друге, футбол став дуже високооплачуваним, команди купують гравців за величезні гроші, а раніше такого не було. А нашестя легіонерів у наші клуби несе велику шкоду для розвитку національного футболу. Тому і не маємо хорошої збірної України, бо у провідних наших командах грають заморські футболісти. Великі гроші та легіонери «загубили» і нашу «Говерлу», бо власник клубу уже не міг платити гравцям та тренерам захмарні суми. Парадокс та й годі. В учителя та лікаря зарплата 2000 – 2500 грн, а у рядового футболіста 100–200 тисяч грн. І це не межа… У принципі я відповів вам і на друге запитання. Я просто ненавиджу нашу команду майстрів. Це не наша команда, бо там нема наших хлопців. Там є шушваль з інших країн, яка не підійшла місцевим клубам. Мені не віриться, що у нас нема здібних гравців. Просто окремі ділки, які є при команді, на трансферах заколочують великі гроші.

Г. М. Лавер із дружиною Тетяною Павлівною (на фото нижче, 2015 рік) проживали в Ужгороді, неподалік головної спортивної арени Закарпаття — стадіону «Авангард».

«До речі, — каже дружина Георгія Михайловича, — мені він сподобався не лише через те, що був класним футболістом, принаймні так говорили фахівці, але Юра був і обдарованим актором. Він багато грав ролей на сцені. Журналісти про нього писали хороші відгуки. Коли зі мною познайомився у Києві, то завжди при зустрічах любив розповідати про напрочуд красиві гори Карпати, стрімкі річки, краєвиди, цілюще повітря, роботящих людей. Він так це вміло й переконливо мені розповідав, що я, корінна киянка, не бувши ні разу на Закарпатті, таки закохалася у цей чудовий край і не прогадала».

— До речі, Тетяно Павлівно, у мене є газетний матеріал («Закарпатська правда», 6 травня 1956 р.). Його автор художній керівник Закарпатського народного хору Михайло Кречко про Вашого чоловіка написав так: «Спочатку думав, що на сцені Г. Лавер почуватиметься не у своїй тарілці, але він зіграв головного героя, як професійний артист — невимушено та із знанням справи».

...Свого часу до мене з Німеччини зателефонував колишній закарпатець і режисер обласного телерадіокомітету (генеральний директор О. Приходько) Василь Степанович Дремель і розповів мені таке: «Свого часу я вчився в ужгородській школі-інтернаті, де директором був шанований Георгій Лавер. А у дитячій команді Лавера був воротарем. Коротенький кіносюжет про цю команду був знятий у вересні 1960 року. А згодом кіномитці української студії документальних фільмів (оператор Володимир Гонтар) випустили його на кіноекрани України у періодичному кіножурналі «Піонерія» № 9 за 1960 рік...

Василь Гаджега, голова обласного відділення асоціації спортивних журналістів України.

(Див. фото): склад ФК «Динамо» Київ, коли вперше за «основу» грали обидва закарпатці — Г. Лавер та І. Фабіян.

Коментарі :


Додати коментар

 

 

 

Погода

СПОРТ

Оголошення

Архів новин

Влада

Чи влаштовує вас влада в Україні?


Влаштовує
Не влаштовує
Мені однаково


Голосувати/результат