У поминальні дні провулком, що веде до цвинтаря, сотні дубриничан поспішають запалити свічки пам’яті на могилах найрідніших і найдорожчих серцю людей.   Жодна інша подія не збирає у селі таку кількість колишніх і теперішніх односельчан. Десятки з них підходять до хвіртки будинку, де зазвичай сидить на стільчикові літня жінка, якій цікаво спостерігати за юрбою з букетами, вінками, кошиками розкішних квітів. Одні лише вітаються шанобливо,   перекинувшись кількома репліками, інші затримуються надовше. Навіть ті, хто бачить цю сиву жінку вперше, здогадуються, що   увага до неї – не лише з поштивості до віку…

    Хвилююче спостерігати за цією звичною картиною, та зрештою підходжу і після привітання одразу   запитую:

    -Напевно   приємно, Ольго Федорівно, що стільки колишніх учнів не оминають Вас, а підходять, цікавляться життям, здоров’ям,   діляться своїми радощами, тривогами. Зізнайтеся: у такі миті особливо відчуваєте, що недарма прийшли у світ.

    -Чого лукавити, справді дуже рада бодай кількома словами перемовитися зі своїми учнями. Та інколи так соромно, особливо перед солідними мужчинами, яких   ганила у школі за лінь, за незнання математики. Я ж дуже строгою була вчителькою. А вони бач підходять, усміхаються, намагаються щось приємне сказати, підбадьорити. Справді,   хочеться вибачитися, і я вже й пробувала, та майже всі перебивають,   переводять усе на жарт.

    -Ще б пак, адже вони біля Вас почуваються учнями, стають   юними, хоча у багатьох онуки вже та правнуки, у деяких – свої учні. І як щемно, що у них є ще й своя вчителька, від якої кортить почути схвальне слово, попросити вибачення за дитячі пустощі.  

Ольга Федорівна замислюється…

    У село Дубринич випускниця фізико-математичного факультету Кам’янець-Подільського педінституту Ольга Підгородська (дівоче прізвище Лис)   приїхала у холодне літо 1953 року. На Закарпатті вочевидь не вистачало вчительських кадрів, бо   з вищезгаданого вишу сюди отримали направлення більше десятка молодих спеціалістів. Відмінниця з червоним дипломом мала працевлаштуватися в одній з шкіл Ужгорода. До слова, комісія інституту не так дбала про престижне працевлаштування випускниці, як про надання їй можливості отримати додатково   фахову вокальну освіту, адже в обласному центрі Закарпаття було непоганої репутації музичне училище. Ольга й справді дуже зраділа такій перспективі, адже співати любила не менше математики. Тепер їй здається, що саме   це мистецьке обдарування зіграло певну роль і у її відмінних успіхах з деяких предметів. Каже, що ніколи не вчила серйозно ні суспільних, ні інших другорядних вузівських дисциплін, а в заліковій книжці звідкілясь бралися одні п’ятірки. А на моє припущення, що   премудрості цих наук давалися їй легко, заперечує:

    -Я й справді не завжди знала питань іспитових білетів, проте оцінки отримувала високі. Навіть інколи було незручно перед однокурсниками. Але завжди відчувала, що мене всі на факультеті знають за спів. Сам ректор не раз дякував   за концертні виступи, називаючи соловейком.

    Що ж, ніхто не зможе відмінити симпатій та поблажливості   до артистів, спортсменів, якими завжди пишаються колективи. Але на престижному післядипломному направленні , на жаль,   завершилася вокальна кар’єра молодої вчительки. Бо в Ужгороді   місце її роботи не було уже вільним, тож довелося вибирати з кільканадцяти інших населених пунктів краю. І Ольга вибрала, керуючись близькістю до обласного центру. Дубриничі усього за тридцять кілометрів, сполучення залізничне   та   автобусне, тому до музичного училища можна за бажання і доїжджати…

    Того навчального року в селі саме відкрили середню школу, бо до того старшокласники продовжували   освіту в   районному   центрі - Перечині. Молодій вчительці одразу довірили викладати математику в дев'ятому та десятому класах. Було боязко, але характер мала такий, що ніколи не видавала свого страху. І з перших днів вчителювання ставила на місце кожного, хто хотів чимсь допекти майже ровесниці-вчительці. Вважає, що їй вдалося одразу здобути імідж строгої   і вимогливої.

    Трудову біографію розпочала сміливо, впевнено, адже знання мала достатні для викладання шкільної математики, а плани, мрії та бажання зашкалювали, як у більшості молодих. Щоправда, далеко від домівки, рідних, навіть друзів поруч не було попервах. До всього, Закарпаття цілком різнилося звичаями, говіркою, традиціями.   Та гарно бути молодим, бо всі перепони, труднощі, складнощі сприймаються   як звичайна пригода, котру цікаво подолати.

    І все, можливо,   так і склалося б, якби одного разу ноги самі не повели її до зали сільського клубу, який знаходився за кільканадцять метрів від школи. Звідти линув спів, який поманив, торкнувся   найтонших струн серця. На диво, їй   зраділи:   колега- фізик Петро   Павлович Боднар наче вгадав намір дівчини і запропонував пробу співочих здібностей. А коли доспівала пісню, почула вердикт:

    - Готуйся взяти участь у районному огляді художньої самодіяльності. Обіцяю, такий вокал обов'язково відзначать. Поталанило нашому селу і школі з солісткою,- Петро Боднар був не лише вчителем фізики з оригінальним педагогічним стилем та власною методикою, але й професійного рівня диригентом та майстерним скрипалем.

    Їхня співпраця увінчалася успіхом – молода вчителька мала представляти район на обласному огляді художньої самодіяльності. Щоправда, відповідальні за ідейність народного мистецтва   порадили солістці замість української народної пісні «Хмільна» виконати російську «Я за реченьку гляжу», адже дружба народів – не просто слова.   Ользі трішечки заскиміло у грудях: українська музика була з дитинства наймилішою. В інституті переспівала сотні народних пісень, усі жіночі арії з опер «Запорожець за Дунаєм» та «Наталка Полтавка». Але довелося погодитися з організаторами огляду, бо дуже   кортіло потрапити на обласну сцену.
 
    І знову тріумф, як і в інституті. Її включили у склад самодіяльних митців, що мали презентувати самобутню творчість закарпатців на республіканському огляді. Та від цієї пропозиції, як і від запрошення без вступних іспитів стати студенткою музичного училища,   відмовилася. Не тому, що вирішила розпрощатися з вокальною кар'єрою через якісь об'єктивні причини. Усе сталося банально, як у багатьох обдарованих   представниць прекрасної,   але слабкої статі. Не захотів цього обранець Андрій (завідуючий сільського клубу), який мабуть з першої почутої пісні закохався в молоду вчительку. І то не на жарт, а на пропозицію руки і серця.

    Молодята побралися. Ольга не надто зажурилася, що не здобуде фахової музичної освіти, адже співати їй ніхто   не заборонить. Виступатиме на сільській сцені, на шкільних святах, на різних зустрічах і подіях.

    Відтоді усю енергію, усе своє завзяття вкладала у вчительську роботу. Невдовзі її оголошуватимуть кавалером трудової слави, обиратимуть у різні комісії, а через якийсь час призначать завучем закладу. Щоправда, у ті роки не було таких престижних педагогічних конкурсів,   які   є нині, і заслуги освітян визначалися не сьогоднішніми показниками. Але педагоги за покликанням були у всі часи і за усіх режимів. Вони приходили у світ, аби навчати інших, наставляти, передавати   мудрість і тепло своєї душі, засівати розумне, добре, вічне. Банально, але влучно.

    До слова, у Дубриницькій десятирічці тих часів підібрався чи не ввесь колектив з таких непересічних педагогів. Про це засвідчували передусім успіхи випускників на вступних іспитах у виші. Майже ні один учень Ольги Федорівни не отримав нижчої оцінки, аніж мав у атестаті.   До роботи   з учнями вона підходила завжди диференційовано, від здібніших вимагаючи значно вищих результатів. Проте, ази математики мали знати усі, навіть найбезнадійніші лінивці. Часто для цього використовувала покарання – післяурочні заняття. Сьогодні це б назвали репетиторством чи тьюторством, а в ті часи добровільним уболіванням за слабших учнів. Хоча останні гнівалися за це, а батьки інколи нарікали, що діти запізнювалися на випасання худоби чи допомогу по господарству.

    Випускникам   Дубриницької СШ дуже легко давалася у вузах вища математика і інші точні науки. Стосувалося це також учнів Ольги Федорівни, які по-справжньому почали оцінювати зусилля вчительки і виправдовувати її строгість на урочних і позаурочних заняттях. Зрештою, знання математики нікому не завадили у житті. Можна б назвати кілька десятків послідовників вчительки, які обрали для вузівського студіювання саме математику. А її досвідом залюбки слугувалися у педагогічній роботі Марія Пашкуляк, Василина Геник,   Василь Бичка, Надія Примич і багато інших.

    В успішної, з чудовою репутацією вчительки у житті не все складалося легко і безхмарно. Давно пішов у засвіти чоловік Андрій, втратила через хвороби зятя та молодшу доньку Тетяну. Але Ольга Федорівна справилася з усіма особистими трагедіями, не впавши у зневіру і відчай, не втративши душевної рівноваги та гідності. І має за це винагороду – підтримку доньки Галини, хоча та давно вже на заробітках в Італії, тішиться онучками Алісою і Тамілою, радіє правнукам Аліні та Мар'янові.
 
    Каже, що в останні роки ночами часто перегортає сторінки свого життєпису. Здається їй, що була занадто вимогливою та строгою, інколи   нечутливою до чужих вад, невдач.   Шкодує, що доля не дає двічі прожити деякі миті, особливо ті, за які потім неспокійно на серці. Йдеться не так про учнів, бо вони бодай з роками усвідомили, що строгість і принциповість учительки   справжні і чесні, не осквернені   лукавістю і дволикістю. І все задля їх знань, задля вибору вдалих ходів і правильних дій розв'язання не лише математичних задач.

    Інколи замислюється, чи правильно вчинила, відмовившись від музичної освіти? Адже з піснею не розлучається донині, слухаючи чи наспівуючи улюблені мелодії. Їй не раз кортіло співати так, як робила це в юності. Пригадує, як несподівано вирішила відгукнутися на запрошення організаторів шевченківського свята у Перечині на честь 190-річчя з Дня народження поета взяти участь у заході. Довго вагалася, а   перед самим концертом зібралася, одяглася, попросила чоловіка підвезти до районного будинку культури. Одразу попрямувала до гримерної, мовляв, хочу заспівати пісню на слова Кобзаря. І хоча знайшлися тут і знайомі,   у програму концерту внести корективи   нібито не змогли. Натомість   запропонували зреагувати на слова ведучих по закінченню свята, які запросять охочих поділитися своїми враженнями від творчості ювіляра чи виконати його вірш або пісню.

    Ольга Федорівна так і зробила. Схвильовано поділилася спогадами вшанування великого поета на рідній Хмельниччині, у її родині зокрема. А потім запропонувала послухати пісню «Ой три шляхи широкії», яку ні разу не чула на Закарпатті, хоча і   в цьому гірському краї жодне свято, жодне весілля чи народне гуляння не обходилося без виконання   Кобзаревих пісень. А коли закінчила співати, зал вибухнув такими оплесками, яких ніхто з виконавців не удостоївся того вечора. Поверталася додому зворушена і піднесена, але десь у коточку серця ворушилося сум’яття: такі події, такі злети душі могли стати суттю її життя…

    У   долі Ольги Федорівни, як у Кобзаревій поезії, теж зійшлися докупи три шляхи: один повів за інститутську лаву і до вчительської професії, другий кликав на сцену до співу, третій -   провадив до родинного обійстя. Як могла, так зводила їх воєдино, намагаючись не збитися із жодного. На кожному   з тих шляхів мала успіхи, злети, відчуття неймовірного щастя і водночас тривоги, болі, втрати. Та з усього виходила з гідністю, світліючи душею і прагненнями. Нині, коли її самотністю опікуються онучки і деякі родичі, усі три шляхи зійшлися воєдино у гордості, печалі та переживанні за Україну, за її   перемогу в нерівному двобої з ворогом, за завтрашній день. Не доведи, Господи, аби все закінчилося, як у Шевченковій пісні.

    А тому браво, наша вчителько, що у свої дев'яносто чотири   маєте ясний розум, незрадливу пам'ять, вникаєте у всі суспільні події нашої згорьованої України, маєте   такі передові погляди і позицію, яким можуть позаздрити молоді. Поруч з Вами розумієш, як треба цінувати життя, дорожити кожною його   миттю. І в перемогу віриться легше та обнадійливіше.   Дай, Господи, Вам ще довго прожити,   аби почуватися нам учнями, бо, зрештою, «всі ми – тільки учні й вчителі».

Ганна Вогар