Марія співала, напевно,   з пелюшок. Бо такий звучний альт з широким діапазоном дуже рідкісний для вокалу представниць прекрасної статі. А вона як заспівала ще дитиною на вигоні з худобою, то на другому кінці села чути було. А як підросла,   мало кому вдавалося її переспівати. Хіба що старша сестра Юлія могла її збити з пантелику, бо і текстів пісень бозна-звідки знала силу-силенну, і голосом не поступалася меншій Марійці. Але з співанками обидві майже не розлучалися: жалі   на серці – співали, мліли душі від тривоги – співали, радість заполонила єства – співали, прали чи ниву копали – співали, на вулиці на вечірках – співали. Інколи   доля так затискала в лещатах випробувань, що вити годилося б, а вони співали. Жаль, Юлія давно доєдналася до небесного хору...

    Марія Іванчо (дівоче прізвище Вакула) виросла у багатодітній родині, де з вісьмох дітей вижило шестеро. Три брати і три сестри, наче на злість злидням і бідам, котрі переслідували родину, виросли працьовитими,   заповзятливими і… голосистими.   Не одного разу чула концерти (без перебільшення) Юлії, коли збирали у пасіці малину, шукали у прилісках і лісах гриби, випасали худобу на широких пасовиськах. Співала жінка годинами, і не повторювалася жодна пісня. Чула,   як до ладу   виводив складні мелодії наймолодший   Петро. Кажуть, добре співали і Ганна, Михайло, Іван. Гадаю, пісня жила у душах членів родини Вакулів, вона там народжувалась, а відтак просилася у простір. Припускаю, що саме вона впливала на здоров'я, темперамент, характер, здатність долати труднощі членів співочої сім'ї. Не знаю, чи є наукові докази цьому припущенню , але переважаюча більшість жінок поважного віку мого села (а йдеться про   понад 90 років) усе життя проводили зі співанками. Звісно, спів тренує дихання, і це позначається на здоров'ї. А, можливо, і стрес знімає без пігулок ?  

    …Бігла маленька Марійка полем, бо як у тій пісні, «жала яриць на горі, порізала палиць, та болить». Щоправда, бігла пожалітися не милому (ще не до того було дівчаткові), а до   мами. Мама знайшла якусь ряднину, перев'язала доньчин пальчик, а опісля аж забулася, як мала заспівала :

Зеленый лісточок не гоїть, не гоїть,
Поцілуй миленькій , бо болить.

    - А де ти почула цю пісню? Чи не рано співати про миленького?- уже з усмішкою запитала доню.
    - А вчора Юлія на вулиці з дівчатами співала. Ой, я навчилася іще багато співанок,- похвалилася.

    У мами   заскиміло у грудях: «Та тобі б учитися, а не   на нивах співанки сіяти і жати. Хлопці якось виб'ються в люди, Бог не пошкодував їм завзяття. А дівчинці треба б учитися, та де статки знайти…». Чоловік хорував, не заробляв, а земля ( та й то малий кусень)   не могла прогодувати родину.

    І справді, баба   Марія наче без жалю згадує, що в школу ходила недовго, бо мусила шукати заробітків. Найлегше вдавалося влаштуватися на сезонні роботи у лісництво: то деревця садити, обкопувати, то стежини в урочищах прочищати, сіно тваринам заготовляти. Звісно, дітвори там майже не було, проте сусід-лісник йшов назустріч родині і писав зарплату на маму. Господи, як раділа вона тим заробленим грошам, з якою радістю віддавала мамі. А ще у гурті сезонників завжди знаходилися любителі поспівати – чи то за роботою, чи під час обіднього відпочинку. А якщо й сестра Юлія доєднувалася, то було що послухати. Усім подобалися у її виконанні закарпатські балади з хвилюючим сюжетом і здебільшого тужливою мелодією. Приміром, «Під дубиною , під зеленою», «Червена ружа трояка», «Ішов     відважний гайовий» та ін..

    Марійка низала їх у своїй пам’яті   легко і вправно, наче коштовне намисто. Невдовзі її уже просили доєднуватися до жінок і дівчат, що ладкали на весіллях. Залюбки пригадує, як під час плетіння барвінкового віночка молодій співали:
    Не жалій бервін,
    Бервінковый він.
    Час зеленой поламаті,
    А молоду повінчаті.
   
Або:

    Марько наша, Марько,
    Шо тобі ся стало,
    Же твому дівоцтву
    Дуже навновало.

    А під час самого весілля ладкання було нерідко жартівливим, як от:

    Наша млада невіста
    Впала з пеца до тіста.
    А младый ся прихопів,
    Младу з тіста вухопів.

    Чути у голосі баби Марії смуток, коли говорить про весільні співанки і звичаї. Адже не лише гудаки змагалися тоді   у музичній віртуозності, але й співаки з люду. Хто хотів, той ставав солістом, підспівувачем, чи диригентом тимчасово діючого хору. Ой, як співали у часи її молодості на весіллях! А які концерти дівочі гурти влаштовували на вулиці вечорами!   Здавалося, зорі опускалися нижче, аби краще розчути печальну співанку про милого, що обіцяв не розлучитися з подарованою вишиваною кошулею (сорочкою) на війні: « А кіть ня поранять,   на раны мі буде, а кіть ня забіють, до лады мі буде». І Місяць бліднув від дівочого жалю за убитим коханим. Дивувався,   з якою глибокою гідністю відкидає дівчина заспокійливі пропозиції інших залицяльників: «Хоть бы вас ту было, як піску морського, не было й не буде, як мого милого». Сльози самі собою котилися і лицями тих, що співали, і тих, що збоку слухали. Такі собі музичні драми під відкритим небом. До слова, дуже часто з танцями. І приходили на віддалену вулицю навіть парубки з інших сіл.Адже ні телевізорів, ні гаджетів не було у юні, найдешевша гармошка було рідкісним скарбом. І мусили голоси міцніти, повнитися усіма відтінками почуттів, що вкладені у слова та мелодії.

    Дівчата на вулиці співали,   звісно, душевно і з великим натхненням. Та інколи їм бракувало музичної грамотності, знаючого наставника. Тому коли Марії запропонували співати у лісокомбінатівському хорі, зраділа невимовно. Нарешті вона навчиться співати так, як чула по радіо. Брат Михайло, що проживав   в Ужгороді, придбав собі радіолу, і вона прослухала цілий концерт народної музики, що озвучила та чарівна коробка. Адже жила на вулиці , яка за двома річками від села і довго не була ні електрифікована , ні радіофікована. Навіть   «Галю» тут ще не слухали. Тому найбільшим авторитетом   у співочому мистецтві була для   неї сестра Юлія. Тож не дивина,що   репетиції хору їй дуже подобалися, проте не довго. Її перевели на позмінну роботу, і репетиції для неї закінчилися. Начальство вирішило, що виробнича норма важливіша за співочі тренування. Самій Марії не залишалося вибору, бо треба було за щось жити і дітей ростити. А тому давала волю своєму голосу на ниві, на випасанні худоби.

    До слова, баба Марія не проти сьогоднішніх технічних новинок, сама залюбки дивиться телевізор, але вважає, що молоді не здогадуються, якої шкоди завдають своїм діткам без колискових, наскільки обкрадають себе, не співаючи. Адже автори (особливо народ) усіх співанок прагнуть не лише поділитися своїми почуттями, а й роблять спробу стати   дужчими, нездоланними, не втратити віри в майбутнє,   в людську красу. Тому співаючи, легше долаються труднощі, переживаються втрати, відновлюються внутрішні сили.

    Вона знає це зі свого досвіду. Ще не старим помер чоловік Іван, з яким вибилися з бідності, збудували хату,   виростили сина і доньку, сподівалися щасливої старості. Свій біль гоїла піснями, які наспівувала стиха, бо в жалобі чомусь співати не годиться. Але вдома, у хаті виливала свій жаль словами, яких сама   не придумала б для свого душевного стану, та   ще й   оправлених влучною мелодією. І біль ставав наче й гострішим, проте вливалася сила для його подолання. А як нелегко було побачити молодою вдовою   доньку Віру, якій двох синів і донечку довелося вивести у люди. Вона змогла пережити все, з усім впоратися. І все склалося в родині, як у людей: діти і внуки трудилися, а внучка Маринка ще й вищу освіту здобула, успішним держслужбовцем стала.

    Здавалося, нарешті можна спокійно жити-поживати, душу піснями звеселяти, якби лише здоров'я Бог не жалував. Та раптом, як грім серед ясного неба – війна. І внук Михайло, що перед війною додому з Росії повернувся, був призваний у військо. Пішов без вагань, бо кому ж, як не чоловікам, рідний край від ворога боронити? Два роки з фронту вісточки посилав, мовляв, усе гаразд, повернуся живим і неушкодженим. Жодного нарікання,жодної скарги не почули від нього рідні. Знав, що у мами та бабусі і так на серці нема спокою, моляться, напевно, неустанно за його повернення.
    - І він повернувся цієї весни. Щоправда, хворий, у госпіталі довго лікувався,   його звільнили зі служби за станом здоров'я. А він досі не розповідає про пережите на фронті. А як розпитую його,   відмахується: «Навіщо   Вам, бабусю та війна? Там   веселого мало», - баба Марія замислюється, а потім продовжує:
    - Відколи руські напали на Україну, мені воєнні пісні у голові снуються. Ті, що в дитинстві слухала чи співала і плакала з жалю. Особливо мене вразила одна – про хлопця, що   обіцяв повернутися до милої через рочки два-три. Але не судилося:

    Два рочкі минає,
    З войны хлопці ідуть.
    З-пуд мого мілого
    Лем конічка ведуть.
    Ведуть они, ведуть -
    Начорно прікрытый, -
    Бо вже муй міленькій
    На войні забитый.

    Думаю   собі: скільки людяності і доброти в побратимів убитого, що й коня у жалобі ведуть рідним. А сьогодні багато вояків пропадає безвісти, з декого ані попелу не знайдуть після тих страшних російських ракет. Здавалося б, наскільки багатшим і гарнішим став світ сьогодні, а душі в ньому – менше,- підсумовує сумно.

    Свої імпровізовані концерти на імпровізованій сцені (город, ліс, пасіка, сінокіс) чи то для самої себе, чи на чиєсь прохання Марія зазвичай завершувала куплетом:

    А я собі заспівала,
    Бо я дяку мала.
    Кібысьте ня попросилі,
    Йшьи бым заспівала.

    Її попросять обов’язково, і вона неодмінно заспіває. Завтра, коли уся рідня збереться привітати маму, бабусю і прабабусю з прекрасним 90-річним ювілеєм. Їй принесуть квіти, подарунки, найтепліші слова вдячності за велику любов і велике терпіння, мудрість і найщирішу пісню. Не знаю, що співатиме молода душею Марія, але їй буде тепло і затишно на серці ще й   від того, що їй підспівуватиме до ладу до всього цікава ( і до прабабусиних пісень також) найстарша правнучка Анастасійка. Вона уже досить добре вивчила репертуар прабабусиних співанок, можливо, залучить   до родинного співочого гурту і менших дівчаток.

    Тож нехай Ваші пісні, бабо Маріє, завжди звучать у наших домівках та серцях, даруючи оптимізм, натхнення, любов до рідного краю, віру в перемогу України.. І нехай вони будуть для нас джерелом сили та мудрості, адже саме в них – душа та характер нездоланного українського народу, багатостраждального лемківського краю у тому числі. Хтось сказав, що є прадавні скарби, що намертво лежать у землі. І є живі скарби, що йдуть по землі, ідуть від покоління до покоління, збагачуючи людську душу. До них належить і наша пісня. Який стосунок має до цього баба Марія? Так, вона не виходила на сцени, не збирала переповнені зали слухачів, не брала участі в музичних оглядах, концертах, її не нагороджували за спів грамотами, нею не цікавилися професійні фольклористи. Але вона ні разу в житті, ні за яких обставин не зреклася народної співанки, не прогнала її зі свої душі. Впевнена, самі такі безкорисні і самовіддані хранителі української музичної традиції зберегли її через століття і тисячоліття до нашого часу. А нині можемо послуговуватися збереженим безцінним скарбом, адже маємо радіо, телебачення, конкурси і фестивалі, зрештою всюдисущий інтернет – бери і сяй ним на увесь білий світ. Але в давнину наша пісня не вмерла не лише завдяки корифеям сцени, але передусім завдячуючи таким її цінувальникам, як   Марія Іванчо. Співанки   жили і поширювалися у родинах, на обрядових дійствах, весіллях, вуличних вечірках. І саме тому вони   – понад часом.

Многая літ Вам, ювілярко!

Ганна Вогар