Або як 29 переселенців зі Сходу знайшли прихисток у Нересниці, що на Тячівщині


…Вони втікали з власних осель, майже нічого не забираючи з дому, їхали у невідомому напрямку. Їхали, не озираючись, туди, де не чути гуркіт від снарядів, де не стріляють, де   немає небезпеки для життя…цим місцем для них стало село Нересниця.

Вже чотири тижні у с. Нересниця проживають 4 багатодітні сім’ї з Слов’янська, одна жінка з Димитрова та ще одна з Донецька. Релігійна громада Нересниці поселила їх у колишньому сиротинці поблизу молитовного дому.

У цій двоповерховій будівлі зуміли вжитись 29 осіб, 19 з яких - діти. Тут, як у маленькому вулику, кожен виконує свою роботу задля добробуту всіх мешканців тимчасової оселі.
Люди втікали з міста, прихопивши з собою тільки документи й кілька речей

Заходжу до приміщення. На першому поверсі розміщена кухня та їдальня. Одні жінки готують сніданок – перлову кашу, інші – накривають на стіл та годують дітей. Знайомлюсь з однією з них – Анжелікою Діановою. Вона разом з чоловіком та 4 дітьми жила у Слов’янську у приватному будинку.
- Вдома у нас було все: і рідна оселя, і сад з городом. Тут ми живемо на харчах добродійників. Допомагають нам не тільки члени нашої організації, а й віруючі люди інших релігійних конфесій. Приносять теплий одяг, харчі, іграшки для дітей. Ми ж привезли з собою тільки ті речі, які помістились у шкільні ранці: кілька кофтинок та брюки, гроші та документи, і то не всі. Нам не вдалось забрати атестати зі школи, де навчались наші діти, там сепаратисти ще на початку березня розмістили свій госпіталь, - розповідає жінка

Втікати з міста сім’я Діанових вирішила чи не відразу, як у населеному пункті почастішали обстріли. Спочатку було чути 17 вистрілів на добу, згодом кількість гучних перестрілок зросла до п’яти десятків на годину. Слов’янці розповідали про смертельні випадки мирних мешканців. Люди боялись вийти з дому. Більшість переховувались у погребах чи просто перечікували у оселях. Час від часу Анжеліка виходила на город, аби зірвати з грядки огірки чи помідори. Певний час родина протрималась на продуктах, які запасли ще до початку війни. Під час сутичок вартість харчів у магазинах спочатку зросла у кілька разів, а згодом продукти і зовсім зникли з прилавків. Наразі у торгових точках Слов’янська можна придбати тільки хліб.


У місті відключено електро- та водопостачання, лише до третини осель надходить газ. Всі установи та організації припинили свою роботу, мешканці міста впродовж кількох місяців не отримують зарплати і пенсії. На вулицях розгулюють мародери – покинуті помешкання обкрадають. Найгірше те, що впродовж 2 місяців, як почались сутички, на виклики міліціонери не виїжджають. Бандитизм та грабіж розцвітає.

Чимало мешканців міста, виїжджаючи, покинули своїх собак. Пси об’єднуються у зграї і поступово дичавіють. Їх ніхто не підкормлює, собаки самі вишукують їжу. Страшно уявити, що знаходять, адже по вулицях лежить чимало, ніким не захованих, трупів. Все це виснажило мирне населення. З 116 тисяч мешканців у місті залишились можливо третина, інші виїхали з небезпечної зони. Однак не всі мають куди переїхати, а дехто й не наважується залишити нажите добро.

Як зазначають слов’янці, ще до початку війни більшість мешканців міста прагнули приєднати ДНР до Росії. Однак, коли сутички переросли у воєнні дії, а проросійські бойовики почали прикриватись мирним населенням, у значної частини містян погляди змінились.

Війна повним ходом розгулює вулицями Слов’янська. Сепаратисти розміщують свої блок пости біля будинків місцевих жителів, звідти й обстрілюють військових. Ті ж стріляли у відповідь. Бойовики захоплюють у полон без розбору й військових, і цивільних, а у міських установах розміщують свої штаби.

- Іншого виходу, як утікати з міста, ми з чоловіком не бачили. Нашій родині допомогли волонтери з релігійної громади. Вони запропонували нам переселитись або до Волинської області, або на Закарпаття. Довго не роздумовуючи, вирішили їхати до Закарпатської області. Ці волонтери організували й переїзд для нас та ще з сотні таких же переселенців з Слов’янська, зокрема, й всієї Донецької області. До автобуса, що вивіз нас, їхали на таксі, яке, до речі, під час сутичок значно підняло свої розцінки і на той час коштувало тисячу гривень. (Нині воно коштує більше 2 тис грн.) Тож з Слов’янська   ми вирушили 30 квітня, а вже 31 квітня громада нас поселила у с. Нересниця. – розповідає пані Анжеліка.
У перестрілках гинуть мирні громадяни

Юля Трубачова, мама 3 дітей, до останнього не збиралась їхати з рідного Слов’янська. Вона сподівалась, що воєнні дії на вулицях міста не матимуть таких масштабів. Однак тут ставало щораз небезпечніше.

- Я зрозуміла, що життя моїх дітей у небезпеці. Немало випадків було, коли під час перестрілок помирали мирні люди. Мою сусідку осколок від гранати вбив на городі, коли та збирала полуницю. Був жахливий випадок і на вулиці: молода мама з дитиною йшла дорогою і нізвідки візьмись граната, зірвалась прямо біля ніг. Жінка померла, їй відірвало руки та ноги, на щастя, дитина залишилась живою. Для дорослого чути вистріли і бачити, трупи на вулицях – це стрес, а що вже говорити про дітей. Я найбільше остерігалась за їх психічне та фізичне здоров’я та, власне, життя.
Тому відгукнулась на пропозицію волонтерів переїхати до Харківської області, там у дитячому таборі розміщували таких як ми. Однак, як згодом з’ясувалось, місця для нас вже не було. Тож ми поїхали на Закарпаття. – розповідає Юля.


Вдома жінка залишила маму та бабусю з дідусем. Вони ночами переховувались у погребі, тільки старенька бабуся не хотіла ховатись. Вона казала, що готова прийняти смерть у власному ліжку. Згодом і родичі Юлі переїхали до Тячівського району. Наразі члени релігійної громади поселили їх у смт.   Буштино.

Як розповідає жінка, дідусь боявся їхати до Західної України, мовляв, на нього тут чекають бандерівці. Курйозний випадок стався з ним під час переїзду. Волонтер, який у Харкові зустрічав старого та його рідних, схотів допомогти віднести сумку до автівки. Однак дід, почувши, що той говорить українською мовою, відгамселив волонтера палкою й приговорював: «Бандерівець, ти мене вбити хочеш.» Згодом, над цим непорозумінням й сам дід сміявся.

На жаль, цей випадок наслідок пропаганди російських ЗМІ. На сході країни, і зокрема, у Слов’янську, ще з початку весни було відключено українські телеканали, мешканці мали можливість дивитись тільки російські новини. А коли електропостачання й зовсім вимкнули, то більшість мешканців цього регіону, слухали радіо ДНР, журналісти якого викривляють реальні події в Україні й «зомбують» людей.

Втікати з власної оселі війна змусила й багатодітні родини з Слов’янська -   Федарусь, у яких 7 дітей, та Пушкалів, які виховують 4 дітей; й двох самотніх жінок – Ларису Єлютіну з Димитрова та Аліку Демічеву з Донецька.

Лариса розповідає, що виїхала з рідного міста не тому, що боялась за власне життя. Адже у Димитрові, звідки жінка, на той час було спокійно й жодні бойових дії не велось. А тому, що прагне допомогти мігрантам зі сходу у місцях переселення.

А донеччанка   Аліка настільки не згідна з поглядами сепаратистів, що готова була воювати з ними. Жінка розповідає, що навіть просилась до лав української армії, аби захистити Батьківщину від нападників. Однак у військкоматі їй відмовили, а натомість, запропонували стати волонтером й допомагати мирним людям, що постраждали під час воєнних дій.
А життя триває…

Люди сподіваються, що як не зараз, то хоча б ближчим часом повернуться до своїх домівок. А тим часом, налагоджують побут у тимчасовій оселі. Зі слів вимушених мігрантів, місцева громада подбала про те, аби їм було максимально зручно. Однак зізнаються, що потребують ліжка, адже ночувати їм доводиться на самих матрацах. Замало для такої кількості людей й шаф. Крім того, скаржаться поселенці й на якість місцевої води. У сиротинці не має централізованого водопостачання. Воду їм завозять до колодязя, а звідти закачують до оселі. Через це вода доволі мутна і з осадками.

У розпорядженні переселенців кухня, їдальня та сім жилих кімнат. Так, у найбільшій ночують дівчатка, трохи менша – для хлопців. У решті – поселились батьки з найменшими дітьми. Є тут й ванна кімната, однак одна на 29 осіб. Та попре це, люди щасливі, що з даху не капає, а на столах є їжа. І головне – у повітрі не витає сморід війни.

…Життя триває. І це добре розуміють мешканці сиротинця. Тому не сидять, склавши рук, а намагаються відшукати роботу. Так, чоловік Анжеліки Діанової – майстер з виготовлення меблів – у районі вже знайшов собі заробіток, працюючи на деревопереробному пункті різноробочим. Влаштувався на роботу до місцевого підприємства й Денис Пушкало.

Нещодавно до переселенців навідались працівники Центру зайнятості населення адміністративного будинку смт. Дубове, які проінформували їх про ринок праці у районі та проконсультували щодо працевлаштування.

Як зазначають переселенці, дехто з них через Слов’янський УПСЗН отримували соціальні допомоги. Тож сподіваються, що ці виплати зможуть отримувати і тут. Як зазначає заступник начальника Дубівського УПСЗН В.О.Мостіпака, до них звернулись 3 сім’ї   мігрантів, які отримували соціальні пільги у Слов’янську. Над вирішенням їх питанням зараз працюють працівники відомства. Як тільки з Донецького департаменту соціального захисту надійдуть довідки-атестат, що містять дані про соціальні пільги переселенців, буде налагоджена виплата соціальної допомоги через Дубівське УПСЗН.

Допомагають переселенцям і представники місцевої та районної влади, надаючи їм матеріальну й юридичну підтримку. Адже ці люди стали біженцями хоч не за статусом, а за суттю. А тому як ніхто інший потребують всілякої підтримки.

Сподіваємось, що невдовзі війна скінчиться, а вимушені мігранти зможуть повернутись до власних осель й житимуть у щасливій та неподільній Україні.

Лідія Білак, для Tyachiv.com.ua

admin