Репресовані закарпатці

Юрій Туряниця, член обласної редколегії «Реабілітовані історією», краєзнавець 16.07.2018 16:34 СОЦІО



Продовження розповіді про закарпатців, що були репресовані у період радянської окупації. Початок у минулому випуску.

Репресії у період ліквідації грекокатолицької церкви

Шосту групу складали священнослужителі греко-католицької церкви, проти якої відразу після закінчення Другої світової війни в краї розгорнулася жорстока боротьба. Першою жертвою став єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії Теодор Ромжа. Його вбивство було початком заздалегідь спланованої довготривалої акції зі знищення греко-католицької церкви в краї. Того часу вона зазнала трагічного насильства від радянського тоталітарного режиму. Відбувалося пряме втручання місцевих органів влади в життя церкви. З самого визволення краю створювалося негативне ставлення як православних віруючих, так і владних органів до греко-католицької церкви.

Уже на початку 1945 року, згідно з декретом НРЗУ від 20.04.1945року № 54, окремі Народні комітети почали передавати церковне майно греко-католицьких громад — православним. Такі дії створили невдоволення з боку вірників та священнослужителів греко-католиків. Їх позицію відкрито підтримував і єпископ Теодор Ромжа. В подальшому постало питання про закриття в Ужгороді греко-католицької семінарії, яку закрили 29 листопада 1946 року. Така участь постигла й Ужгородський, Мукачівський, а також у селах Боронява, Імстичово та Малий Березний монастирі. 25 липня 1947 року Закарпатський облвиконком прийняв рішення про передачу православній єпархії Ужгородського греко-католицького храмового собору, разом із бібліотекою, землею та іншим майном.

Наступним етапом стали заходи, націлені на возз’єднання греко-католицької церкви з російською православною церквою. При цьому планом передбачалося здійснювати компрометацію керівників греко-католицької церкви та інших її священнослужителів. Однак для якнайшвидшої ліквідації унії в краї режиму необхідно було знешкодити єпископа єпархії Теодора Ромжу, каноніка (заступника єпископа) Олександра Хіру, котрі не зламалися під натиском влади, натомість продовжували йти обраним шляхом захисту інтересів греко-католицької церкви й закликали мирян не втручатися в політику.

Діяльність церкви з кожним днем ускладнювалася. Уряд Української РСР ухвалив низку законів, направлених як проти релігії в цілому, так і проти греко-католицької церкви зокрема. В одному з них йшлося про реєстрацію у 1947 році релігійних громад, які мали свої молитовні будинки й виконавчі органи. Відтак, реєстрація православних конфесій проходила дуже швидко, а греко-католицьких — повільно. В окремих випадках заяви від них не приймали. Ромжа протестував проти такого порядку. А тим часом інформація про непокірного єпископа регулярно надходила до Києва і Москви. Тут і визрів план розправи над ним, який був здійснений під особистим керівництвом начальника спецслужби Міністерства державної безпеки СРСР генерала П. Судоплатова в кінці жовтня 1947 року. Тоді неподалік с. Іванівці, що на Мукачівщині, на підводу, на якій їхав єпископ, наїхала вантажна машина. Він був поранений. Побачивши, що єпископ і його супутники живі, головорізи почали добивати їх залізними прутами. Але закінчити чорну справу їм завадила поштова машина. Всіх поранених доправили в Мукачівську лікарню. Коли єпископ почав одужувати, спецслужба здійснила наступний акт — отруїли єпископа, але експертиза замела сліди злочину. Помер Ромжа 1 листопада 1947 р.

Після його смерті почався шалений тиск на всіх греко-католицьких священиків, аби схилити їх до переходу в православ’я. Тих, хто не підкорився, засудили на довгі строки ув’язнення й відправили в табори ГУЛАГу. В лютому 1949 року капітулярний вікарій М. Мурані повідомив усім парафіям, що греко-католицька єпархія припиняє свою діяльність.

У книжці Стефана і Даниїла Бендасів «Священики-мученики, сповідники вірності» знаходимо: «З 1945 по 1950 рр. репресовано 128 греко-католицьких священиків, 25 із них померли в тюрмах і таборах ГУЛАГу, у т. ч. в ужгородській тюрмі — 4, а 49 було позбавлено права священнослужіння, 128 не витримали натиску владного режиму і возз’єдналися з РПЦ».

Пам’ять про репресоване духовенство нині увічнена в пам’ятних дошках, що 2007 року встановлені на прилеглій до Кафедрального собору стіні. На них викарбувано 128 імен репресованих радянським режимом священиків греко-католицької церкви.

Переслідування за втечі зі шкіл ФЗН та за антирадянську пропаганду у військових частинах

Сьомою групою стала молодь, яку переслідували за втечі зі шкіл ФЗН та антирадянську пропаганду у військових частинах.

Перші повоєнні роки для Радянського Союзу видалися важкими, адже необхідно було відновлювати народне господарство, а для цього бракувало кваліфікованих кадрів. Тому чинна система державних трудових ресурсів СРСР лише в 1946—1947 роках створила 1 350 нових шкіл ФЗН. Більшість із них заснували для шахт Донбасу та Кривого Рога. За планом із нашого краю в ці школи треба було відправити 3,5 тис. чоловік віком 18—19 років, але область його не виконувала, тому мала місце примусова мобілізація молоді, а відтак і порушення прав людини з боку місцевої влади. Доходило до того, що за ухилення від призову в школи ФЗН затримували батьків, накладали арешт на майно родини. Але такі методи мали негативні наслідки. Юнаки почали тікати зі шкіл Донбасу й інших місць навчання та роботи. Їх розшукували й силою відправляли назад. Хто не повертався, того судили.

Так, у доповідній секретаря Мукачівського окружкому партії вказувалося, що лише з Горлівки зі шкіл ФЗН втекло 16 хлопців. Їх названо «дезертирами переднього краю трудового фронту країни». У деяких випадках утікачам висували політичні звинувачення, і їх судив воєнний трибунал, який не скупився на строки... Мали місце випадки, коли окремі втікачі після прибуття додому залучалися до антирадянської діяльності. Таких викривали й засуджували на 25 років. Так, Г. Микуланинець із с. Нове Давидково після того, як утік зі школи ФЗН у м. Нова Горлівка, став членом антирадянської організації молоді у с. Росвигово, 1 листопада 1948 року був засуджений на 25 років виправно-трудових таборів. Така ж діяльність була приписана і втікачу П. Петрусу з с. Баранинці Ужгородського району. 16 червня 1948 року воєнний трибунал засудив його на 10 років таборів. А Юрій Рубіш і Василь Лелик із В. Лучок за участь у молодіжній організації «Воля» 27—28 березня 1950 року були засуджені воєнним трибуналом прикордонних військ МВС на 25 років таборів.

Режим здійснював переслідування, арешти й засудження військовослужбовців краю. При цьому каральні органи не враховували, що наші призовники в перші повоєнні роки ще не знали радянське законодавство. Всього за цей період засудили 15 осіб. Одним із перших був репресований В. Поп із с. Вільхівці Тячівського району. 21 лютого 1946 року він був арештований СМЕРШ нібито за зв’язок із бандою УПА і 24 квітня 1946 року воєнним трибуналом 38-ї армії був засуджений на 20 років таборів. А ужгородець О. Горняк уже після смерті Сталіна був засуджений тільки за те, що наважився критикувати військові порядки й отримав за антирадянські настрої 10 років таборів. Крім поодиноких засуджень були й колективні засудження солдат. Так, сільських хлопців із Виноградівщини Долинського, Сочку, Червака, Чорбу, Мадяра, котрі служили у військовій частині м. Лубни Полтавської області, воєнний трибунал Київського військового округу 29 грудня 1951 року засудив на 10 років таборів кожного. Та цього було замало. Пізніше цей же трибунал 18—21 червня 1952 року «вліпив» їм по 25 років таборів кожному. Усі засуджені були реабілітовані.

Засудження громадян за антирадянську та антиколгоспну агітацію

До восьмої груп належать громадяни, репресовані за антирадянську та антиколгоспну агітацію.

Відразу після утворення Закарпатської області почалося формування адміністративного апарату. Але оскільки своїх кваліфікованих кадрів не вистачало, в різні крайові галузі тільки з Києва прибуло 2 725 працівників, із них 1 134 — на керівні посади. У підсумку було заміщено 7 секретарів окружкомів компартії, 11 голів окружних виконкомів, 8 їх заступників. Більшість прибулих поновили каральні органи: службу безпеки, міліцію, суди та прокуратуру. Вони відразу розгорнули довготривалі репресії проти всіх так званих антикомуністичних, антирадянських, антиколгоспних і куркульських елементів краю.

До слова, за антирадянську агітацію серед засуджених опинилися і 25 делегатів з’їзду Народних комітетів Закарпатської України, які щиро віддали свої голови за Маніфест про возз’єднання Закарпатської України з Українською РСР. Селян же судили за протести проти колективізації їхнього майна. М. Бендака — голову НК м. Рахова 15 липня 1946 року засудили на 10 років за те, що працював старшим поліцейським, але матеріали справи цього не підтверджують. Він був просто божеником чи бохтарем, який доводив до населення рішення влади. За діяльність в ОУН 14 січня 1946 року були засуджені делегати з’їзду Народних комітетів П. Візичканич із Колодного, І. Немеш із Вонігова та М. Орос із Буштина. 1992 року всі троє були реабілітовані, бо проти радянської влади ніяких дій не вчиняли. «Безпідставно був засуджений Іван Цмур із Перечина, який в роки угорської окупації ... допомагав партизанам з’єднання О. Тканка, а після визволення працював заступником голови Перечинського НК і був делегатом з’їзду Народних комітетів у Мукачеві. Незважаючи на таку патріотичну діяльність, 23 червня 1945 року був засуджений на 5 років таборів за участь в організації «Карпатська січ» у Перечині в 1938—1939 роках та агітацію проти СРСР».

Чимало прикладів засудження селян за антиколгоспну агітацію. Вони не хотіли віддавати своє майно та землю до колгоспного господарювання, які від діда до прадіда були їхніми. На своїй землі селяни сіяли зернові, саджали картоплю, вирощували овочі, займалися садівництвом і виноградарством. Поля були поділені на земельні ділянки, які належали їм на правах приватної власності, добре оброблялися, тому врожайність була високою. І все це в одну мить віддати невідомо кому і куди. Ось чому селяни спричиняли супротив владі. А ще їм було незрозуміло, чому їх у колгоспи заганяють силою. В краї ширилася хвиля неприйняття колгоспного ладу.

У селі Великі Лучки селяни М. Цифра, М. Рубіш, М. Мусій заявили, що вони не вступлять до колгоспу, бо там голодуватимуть, як у Росії, а на зборах 23 березня 1947 року жінки підняли галас, вигукуючи: «Не треба нам колгоспу». Їх підтримали І. Попович, І. Левдар, І. Балога, а вже 28 березня 1947-го їх арештували, згодом були засуджені: Попович на 7 років таборів, Левдар — на 5 та Балога — на 4 роки. Подібні дії 11 жовтня 1948 року відбулися і в с. Угля Тячівського району. Тоді жертвами стали П. Волос, Г. Волос, П. Волос (Дякунів), Г. Роман, О. Голубка, О. Бокач, І. Дьордяй, М. Дьордяй, І. Волос, І. Голубка, Г. Дьордяй. Всі вони в грудні були засуджені обласним судом (голова В. П. Русин) на 25, 10, 8 і 5 років таборів. Мешканка с. Пацканьова, що на Ужгородщині, Ганна Михайлівна Феделеш за вироком Закарпатського обласного суду від 10 серпня 1949 року засуджена на 10 років позбавлення волі за те, що брала активну участь у масових безпорядках, які виникли з приводу того, щоб індивідуально збирати зерно з ділянок та граблями зірвала в сільраді зі стіни портрети керівників компартії.

Суди над членами молодіжних та націоналістичних організацій

Дев’ята група — це громадяни, репресовані за участь у антирадянських молодіжних та націоналістичних організаціях і групах у 40-х—50-х роках.

На Закарпатті за так звану антирадянську агітацію, український буржуазний націоналізм, створення антирадянських молодіжних організацій було засуджено сотні українського та угорського населення, юнаків і дівчат — учнів середніх шкіл, педагогічних училищ, студентів Ужгородського державного університету, рядових робітників і колгоспників.

У різних районах області в 40-х—50-х роках було понад 30 молодіжних організацій. Одна з груп під назвою «Смерть» діяла в Ужгороді з вересня по грудень 1949 року і складалася з учнів середньої школи № 1. Відома організація «Смевор-У» з с. Кам’яниця Ужгородського району, дев’ятьох членів якої було засуджено на 25 років кожного. Серед борців за волю України та її незалежність, котрі поклали на вівтар свободи кращі роки свого життя, був і Омелян Росул із с. Невицьке Ужгородського району.

У Чопі існувала «Молода гвардія», у Берегові «Шольом» (Сокіл), «Зоря Закарпаття» у Виноградові, «Спілка визволення Закарпаття» в Мукачеві, «Безробітна партія» і «Воля» у с. В. Лучки, «Нескорена юність» у Мукачеві й Мукачівському районі. А ОУН діяли в Хусті, Міжгір’ї, Білках, Березові, Бедевлі, В. Березному, В. Бичкові, Невицькому, Солотвині, Річці.

За розповсюдження 8 жовтня 1949 року антирадянських листівок у селах Лохово і Пістрялово М. Куруца і М. Плешу 18 серпня 1950 року засудили до розстрілу. Правда, Президія Верховної Ради СРСР помилувала їх на 20 років каторги. І. Гіревича, М. Горвата, М. Плешу, І. Меденція, В. Плешу, О. Чурговича, Л. Довговича, А. Ердеї, Й. Бартошенка, І. Коршинського, Ю. Тричинеця, Д. Пригару, А. Васька, Й. Геді, Ф. Рубіша, Ю. Рубіша, В. Лукачина, Ю. Шелеля, О. Цуфілка, Г. Козара, О. Сідуна, О. Матолу, О. Гоцу, В. Левдара, Ф. Левдара, І. Газія та сотні інших було засуджено до різних строків ув’язнення.

Більшість засуджених закарпатців відбували покарання в таборах Інти, Вожаєля, Воркути, Мікуня, Івделя, Сиктивкара, Ухти Комі АРСР, таборах Мордовської АРСР, Норильська.

Та повернемося на площу Дружби народів, де у сквері, відповідно до рішення ради Крайової організації політв’язнів і репресованих, 13 жовтня 2006 року було встановлено камінь із написом «Тут буде встановлено пам’ятник жертвам політичних репресій». Перше клопотання про встановлення такого пам’ятника було порушено ще 1991 року...

Сімнадцять років йшов до ужгородців пам’ятник репресованим. Відтак наприкінці травня 2008 року на пл. Дружби народів в Ужгороді його відкрили. Автор проекту — скульптор Михайло Белень.

Та на цьому історія пам’ятника жертвам політичних репресій на пл. Дружби народів не закінчилася. 25 червня 2009 року на світанку пам’ятник було демонтовано працівниками Ужгородського автотранспортного підприємства. Як стало тоді відомо з повідомлень міської влади, інший пам’ятник репресованим відкриють до Дня міста 2010 року в сквері, навпроти будинку СБУ, адже перший було встановлено без дозволу міськради.

З цього приводу слід зазначити, що міська влада дотримала свого слова. Відтак, 15 травня 2010 року в названому вище сквері тодішній міський голова Сергій Ратушняк відкрив пам’ятник землякам — жертвам політичних репресій. Місце символічне, адже поруч розташоване колишнє управління радянського КДБ, що був інструментом масового нищенння і репресій закарпатців. А ще далекого 1991 року на цьому місці відбувся мітинг, на якому було утворено Закарпатську обласну організацію «Меморіал». Тоді патріоти України повісили траурні вінки на будівлю КДБ на знак пам’яті про загиблих від рук тоталітарних режимів.

Монумент із бронзи та граніту, виконаний у формі триметрового прямокутника, посередині якого витесані в граніті три людські постаті — двох чоловіків та жінки. На вершині монумента три голуби, які один за одним рвуться в небо. Це також символічна нескореність людської душі, це уособлення людей, котрі навіть із концтаборів рвалися на волю. Його кошторисна вартість 300 тис. грн.

Юрій Туряниця, член обласної редколегії «Реабілітовані історією», краєзнавець

Коментарі :


Додати коментар

 

 

 

Погода

Оголошення

Архів новин

Влада

Чи влаштовує вас влада в Україні?


Влаштовує
Не влаштовує
Мені однаково


Голосувати/результат