В Україні в третю неділю травня щороку вшановують жертв політичних репресій — людей, які були репресовані й закатовані радянськими «енкавеесниками» і яких червоні кати нищили в ГУЛАГах на просторах «родины чудесной». На Закарпатті налічувалося понад 15 тисяч політичних в’язнів та репресованих. Вони потрібні були на «стройки коммунизма!». Із них залишилося 103 закарпатці.

А в грудні ми відзначаємо День пам’яті жертв голодоморів і політичних репресій. Останніх не уникли і закарпатці, причому навіть у передвоєнні роки, з жовтня 1939-го, коли Підкарпатська Русь ще не входила до складу Радянського Союзу. Йдеться про те, що в пошуках роботи і навчання тисячі наших юнаків і дівчат нелегально перетинали кордон СРСР. Там вони були засуджені особливими нарадами НКВС СРСР і відправлені в табори ГУЛАГу. Загалом у ці табори потрапило понад 10 тисяч молодих хлопців і дівчат.

Крім того, вже в післявоєнний період органами держбезпеки до кримінальної відповідальності притягалися понад 15 тис. закарпатців, у тому числі 3 614 засуджені з політичних мотивів. Документи цих справ до 1990 року зберігалися в обласному КДБ.

Масові репресії проти громадян стали тяжкою спадщиною сталінського тоталітарного режиму. Такі позасудові органи, як особливі наради, чинили розправи над безвинними нашими людьми, зневажаючи їхні права, норми судочинства та Конституції. Ще в 30-х роках на території Радянської України були репресовані учасники комуністичного руху на Закарпатті І. Мондок, О. Бадан-Яворенко, М. Жупник-Чорногорський, Б. Кошеляк та інші.

Обласна редколегія першої книжки «Реабілітовані історією», вивчивши велику кількість архівних документів, умовно розділила репресованих на 9 груп.

Через Карпати — у пекло таборів ГУЛАГу

Перша — це втікачі, засуджені за нелегальний перетин угорсько-радянського кордону. Серед них була і моя рідна сестра Марія Туряниця (народилася 1922 року в с. Медведівці, що на Мукачівщині), яка 12 липня 1940 року разом із односельчанкою Марією Куруцик та Іваном і Георгієм Мочкошами, Федором Симочком, мешканцями навколишніх сіл, неподалік гори Пікуй нелегально перетнули угорсько-радянський кордон і були затримані прикордонним нарядом 94-го прикордонного загону. На допиті 25 липня 1940-го на запитання слідчого Сколівського НКВС Корешкова про мету перетину вона відповіла: «У пошуках роботи». Цю ж причину назвали й усі інші втікачі. Ордер на обшук та постанова на арешт санкціонована прокурором м. Сколе. А постановою від 25 липня їм висунули звинувачення за статтею 80 карного кодексу УРСР — «нелегальний перетин кордону СРСР».

Допити тривали, слідчий намагався дізнатися від «перебіжчиків», які шпигунські завдання вони отримали. І Марія, і її товариші категорично заперечували це. Наступною постановою кримінальну справу № 35942 направили в Дрогобицьке облуправління НКВС для подальшого провадження. Відтак, 13 серпня 1940 року вона потрапила на особливу нараду НКВС СРСР. А вже 11 жовтня того ж року відбувся так званий «суд», який Марію Туряницю, як й інших утікачів, засудив до 3 років у виправно-трудовій колонії м. Караганди, враховуючи строк із 12 липня 1940 року.

Від дня арешту почалося їхнє тюремно-табірне життя, яке тривало довгі два роки. Та деякий час доля до моєї сестри була прихильною, адже 29 грудня 1942 року її та Марію Куруцик достроково звільнили. Відтак на підставі указу Президії Верховної Ради СРСР амністовані громадяни Чехословацької Республіки Марія Туряниця й Марія Куруцик отримали право вільного проживання на території СРСР за винятком прикордонних районів, заборонених зон і режимних міст. Дівчат відправили до «обраного» ним міста Джамбул Казахської РСР. Додому їх не відпустили, натомість надали можливість добровольцями вступити до 1-го Чехословацького армійського корпусу генерала Людвіка Свободи...

У жорстоких боях, які тримав корпус, довгим був шлях від українського села Соколово, що на Харківщині, до столиці Чехословаччини Праги. Війна закінчилася. 17 травня 1945 року на Старомеській площі в Празі відбувся парад, на якому з бойовими стягами пройшли війська корпусу. Серед них були і дві Марії — Туряниця та Куруцик.

...Після звільнення з армії дві Марії приїхали в червні 1945-го на свою малу батьківщину в с. Медведівці. Втім Марія не довго залишалася з батьками. Вона вийшла заміж і разом із чоловіком Василем Пулецею виїхала до Чехословаччини в м. Чеська Ліпа (побратим Ужгорода), де проживала до кінця земного життя. А її справу закрили після того, як 6 січня 1965 р. прокурор у порядку нагляду вніс протест до президії Львівського обласного суду про припинення переслідування та відміну рішення особливої наради НКВС СРСР від 11 жовтня 1940 року.

Засуджені втікачі, перебуваючи в таборах, працювали на військових заводах і фабриках, лісозаготівельних роботах, будівництві залізниць, вугільних шахтах, риболовецьких радгоспах та інших підприємствах. Змучені й голодні, якщо не виконували норму не одержували пайка: 400 грамів чорного мерзлого хліба і літр баланди.

Табори Воркутинський, В’ятський, Івдельський, Каргопольський, Інтський, Карагандинський, Магаданський, Печорський, Норильський, Північно-залізничний, Північно-Східний, Північно-Уральський, Сорокський, Тайжетський, Ухто-Іжимський, Унженський, Устьвимський розташовані на території Російської Федерації. Померли в таборах ГУЛАГу 882 (є акти смерті).

Затримання та ізоляція військово-зобов’язаних угорців і німців

Друга група — військово­зобов’язані угорці й німці. З приходом радянських військ до нашого краю значна частина з них під приводом збору на відновлювальні роботи та інтернування «військовозобов’язаних» у листопаді—грудні 1944 року, відповідно до постанови військової ради 4-го Українського фронту № 0036, військами НКВС була затримана й ізольована в сумнозвісному Свалявському таборі ЗПВ № 2. Тут ув’язнили 22 951 військовополоненого, з них 14 202 солдати, сержанти й офіцери, які проживали у тилових населених пунктах, і 8 564 чоловіки — «військовозобов’язані угорської, німецької національностей віком від 18 до 50 років». Облави, засідки, конвої, спеціальні маневрові групи, арешти, сотні задіяних солдатів та офіцерів із військ НКВС, прикордонних військ та місцевих активістів — ось далеко не повний перелік методів роботи цієї машини.

Але це був лише початок акції, яку здійснювали репресивні органи 4-го Українського фронту 18-ї армії 148-ї гірськострілецької дивізії, спеціальний суд Закарпатської України, суд прикордонних військ, МВС Закарпатського округу, лінійний суд Львівської залізниці, залізничних військ НКВС та інші каральні інституції. У 1946 і 1949 роках, згідно з урядовими постановами, залишки німецького населення виселили в Сибір.

Усі злодіяння, які здійснювалися цими органами, тоталітарна система приховувала. А документи про них під грифом «таємно» й «цілком таємно» зберігалися під сімома замками та сургучними печатками в архівних установах СРСР. Більше того, щоб замести сліди, у Свалявському таборі могили безіменних жертв зрівняли бульдозером і на тому місці побудували автозаправку й проклали дорогу.

Репресії керівних діячів та учасників Карпатської України


Третя група — керівні діячі та учасники Карпатської України, що були засуджені особливими нарадами. Ще тоді, коли на наш край не поширювалася юрисдикція законів Радянського Союзу (жовтень 1944), управління контррозвідки Смерш фронту розпочало репресивні дії щодо членів уряду Карпатської України, ОУН, представників інтелігенції, депутатів угорського парламенту, нотарів, старост, жандармів угорського періоду й інших чиновників. Їх засуджували за так звану «ворожу» діяльність, якої вони не здійснювали.

Радянська влада зламала долю не одного нашого земляка. Ужгородка Олена Пашко знає це з гіркого досвіду власної родини — її батька ні за що ні про що на три роки вирвали з сім’ї, підірвали здоров’я і зрештою звели в могилу.

Січень 1945 року... Здавалося, репресивна машина спецпідрозділів 4-го Українського фронту, яка вже кілька місяців діяла в нашому краї, сповільнює оберти. Але це тільки на перший погляд. Виявляється, режим ще мав на оці осіб, котрі, як стало відомо згодом, без суду й слідства підлягали фільтрації. Не оминув такої долі й Іван Теліга, котрий народився 1896 року в с. Копинівці на Мукачівщині. Зі скупих рядків довідки Державного архіву Закарпатської області дізнаємося, що в січні 1945 року він був затриманий і без повідомлення родині, без суду й слідства інтернований та відправлений до перевірочно-фільтраційного табору НКВС № 22 м. Самбір Львівської області, де перебував із 8 березня 1945 року. З того часу історія припорошила його сліди. Родина нічого не знала про нього, адже протягом 3 років не отримала жодної вісточки...

Донька Івана Теліги Олена Пашко пригадує: «Батько був доброю людиною, багато допомагав сільчанам, а за угорської влади був старостою села (мабуть, це й стало приводом для його затримання). Після зникнення повернувся батько додому в січні 1948 року з підірваним здоров’ям. Де був ці три роки, нікому не говорив. Тільки одного разу зізнався мамі: якби знав, що на нього чекає, зробив би так, щоб його розстріляли вдома, на своєму обійсті». Помер у 1952 році.

У той час були репресовані й у різних місцях відбували покарання і міністри Карпатської України Ю. Бращайко та Е. Бачинський, голова УНО Ф. Ревай, члени уряду А. Волошина М. Долинай, Ю. Перевузник, С. Клочурак. А колишнього президента Карпатської України Августина Волошина арештували в Празі 15 травня 1945 року. Всім затриманим висунули обвинувачення в антирадянській діяльності, які базувалися на вигаданих фактах.

Серед слідчих Смершу, хто фабрикував справи, були Вайндорф, Марченко, Сосновий, Шапрацький, Соловйов. Слідчі обласного управління КДБ у Закарпатській області Зудов, Гур’єв, Гаврилов, Винокуров, Василевський, Балас, Петренко, Снесаренко, Пацула, Увін, Федоров, Хоролович та інші. А головами трибуналів та суддями були Воронкевич, Милаєв, Мурашин, Ніколаєв, Прохоренко, Романенко та наші земляки Русин, Токар, Шолом.

Судові процеси над керівниками політичних партій

До четвертої групи входили судові процеси над керівниками політичних партій А. Бродієм, С. Фенциком та їхніми спільниками, членами Закарпатської організації РНАП (Руська національно-автономна партія), яка була створена в 1934 році. У протоколі допиту від 12 червня 1945 року А. Бродій визнав себе винним у тому, що був організатором і політичним секретарем партії АЗС (Автономний землеробський союз) і створив у 1938 році «буржуазно-націоналістичний уряд», ставши його прем’єром. Протягом тривалого часу працював на користь Угорщини.

Закарпатський обласний суд засудив до вищої міри покарання — розстрілу А. І. Бродія, М. І. Демка, А. Е. Крічфалуші-Грабаря. Вирок приведений до виконання в Ужгороді 7 грудня 1946 року. Г. С. Бенце та Є. С. Ортутая — на 10 років виправно-трудових таборів. І. П. Шпака та Е. М. Жегору — на 8 років, М. С. Рішка — на 5 років тюремного ув’язнення. Всі реабілітовані 26 грудня 1991 року.

Суд над Степаном Фенциком та його спільниками був гучним і відкритим. Його обвинуватили за те, що у своїх лекціях, із якими він виступав в Ужгороді, Мукачеві, Мішкольці, Шарошпотоці, Серенчі, Будапешті, «науково» доводив необхідність приєднання Карпатської України до Угорщини, а також за злочинний зв’язок із польським урядом. Ці факти кваліфікували як «зрадницька діяльність проти народів СРСР» і засудили до вищої міри покарання — розстрілу. Інші його спільники дістали від 3 до 10 років тюремного ув’язнення. Реабілітовані 24 лютого 1992 р.

Суд над членами крайової ОУН

До п’ятої групи ввійшли члени Закарпатської крайової організації українських націоналістів. Жертвами цього обвинувачення стали 12 осіб. 29—30 жовтня 1945 року спецсудом Закарпатської України під головуванням Василя Русина на різні строки було засуджено Д. Качуровського, І. Качуровського, М. Богдан, В. Уксту, Г. Коріня, С. Іляшка, а М. Габовду, Г. Качуровську, М. Заяця, М. Петричку, І. Балажа — до розстрілу з конфіскацією особистого майна.

У другому томі книги «Реабілітовані історією» знаходимо, що після суду з боку батьків розпочалася активна боротьба за збереження життя засудженим до страти. Звернення до Народної ради про помилування надійшло 31 жовтня 1945 року — від усіх батьків засуджених до розстрілу. На ці звернення були видані дві постанови президії НРЗУ. На підставі першої М. Заяцю, М. Петричку, Г. Качуровській, І. Балажу розстріл було замінено на 20 років ув’язнення, а, згідно з другою, від 9.11.1945 р. строк ув’язнення їм було зменшено до 10 років.

З огляду на те, що після смерті Миколи Бандусяка М. Габовда був найнебезпечнішим, його не помилували, а розстріляли в Ужгороді 8 грудня 1945 року, про що підтверджує довідка, яка зберігається у кримінальній справі.

Окремі члени ОУН, незважаючи на те, що ОУН була вже розкритою, продовжували діяльність в організації. Тому 9 та 18 жовтня 1945 року відбулися нові арешти. Суд у їх справі відбувся 11 січня 1946 року, який засудив М. Ороса до розстрілу. Потім Верховний Суд СРСР замінив йому вирок на 20 років ув’язнення. П. Візичканича та І. Немеша засудили на 25 років ув’язнення з поразкою виборчого права на 5 років.

Крім згаданих вище членів ОУН, за діяльність у цій організації були також засуджені: Ф. Тегза, І. Романець, І. Бокотей, Г. Бісун, В. Бісун, Г. Бандусяк, П. Янута, Д. Бандусяк, В. Обручар.

Так пішли з життя кращі представники інтелігенції краю — невинні жертви того періоду, коли на наш край ще не поширювалася юрисдикція Радянського Союзу, але почали діяти драконівські сталінські закони. Їх трагічна доля викликає багато роздумів. Утім, відомо, що закарпатці ніколи не були «буржуазними націоналістами», хоча їх за це суворо карали.

Юрій Туряниця,
член обласної редколегії
«Реабілітовані історією», краєзнавець
Продовження

НА ФОТО:
Пам’ятник репресованим на пл. Дружби народів у м. Ужгороді, який було демонтовано 25 червня 2009 року, оскільки на його встановлення не було дозволу міськради.