«Я тулько кайг поклав,   що Бог лише знає кулько!»  

Михайло Фединишинець 22.06.2013 09:36 СОЦІО

...висновковує 86-річний пічник і церківник Іван Недоба зі села Забрідь.

Звичайне миле гірське село Забрідь розкинулося на обох берегах Ужа, біля підніжжя відомої гори Яворник, одразу за Великим Березним. Від колишнього директора школи, вчителя історії і правознавства Василя Генюти я довідався, що в писемних джерелах Забрідь згадується зі середини ХVІІ століття. Живе й народний переказ, що село нібито засноване переселенцями з Київської Русі, які, рятуючись від монголо-татарської навали, тікали за Карпати. Цікавий штрих: нині забрідці умовно (!) поділяються ніби на дві групи — це бараби (лівобережні) й селяни (правобережні). У селі — 320 дворогосподарств. Так сталося, що доля мене звела з 86-річним Іваном Недобою.

— Моя мати кинула першого чоловіка, бо був п’яницею. Мала від нього сина Казимира, — пригадує дідо. — А вже моєму батькові народила Олександра, Михайла й мене. Я закінчив забрідську школу. Донині тямлю гімн «Подкарпатськії русини, оставте глубокий сон!» (Співає кілька куплетів. — М. Ф.). Якось до нас на урок зайшов учитель, січовик Петро Лацанич. При формі, з пістолетом. «Діточки, уроків не буде, можете йти додому. Сталася біда — мадяри окупували Карпатську Україну. Мушу йти її боронити», — уповів. Згодом мадярські жандарми переслідували забрідців, які не хотіли коритися режиму. Схопили ні про що й Казимира. Познущавшись і побивши, відпустили. Тоді много хлопців тікало в Росію — думали, що там рай.

У жовтні 1944-го руські бомбили село. Люди ховалися й у саморобних земляних бункерах. Ми з братами й мамою-небужкою вирили собі такий невеликий при потоці. Якщо тривога, то ми бігли туди. «Іванку, іди попозерай, що в хижі коїться», — якось попросила мене мама. Приходжу, а на кухні собі сидять два вояки і дама. З’їли всі пшеничні калачі, випили все козяче молоко та й пішли далі. Знаєте, ганьблюся це казати, але все життя мене гризе. (Усміхається і задумується на півхвилини. — М. Ф.). Словом, нажерлися, напилися і, перебачте, висралися посеред кімнати, в якій ми спали. Мене то дуже розізлило. Як кажуть, дозволь свині сісти за стіл, а вона й ноги на стіл. А в нас і туалет був надворі. Та й можна було спаскудитися десь коло хижі, але не в хижі! «Бодай вас перша куля не минула!» — сердилася мама…

З приходом руських настав голод. А з нами жив іще глухонімий вуйко. Мама кажду жменю муки рахувала. І так я за метр (центнер) пшениці вирішив піти добровольцем на фронт. Іншого виходу не бачив. До речі, зголосилися семеро забрідських хлопців. Перші дні провели в касарнях (казармах) Мукачева, Ужгорода. Згодом опинилися в Мадярщині. Муштрували нас там. А потім кинули на передову. Не встиг я і кліпнути, як попав у полон. Відтак мене чекали Мюнхен, Фрайзінг, Мосбург. У бараках місяцями не міняли ні покрівців, ні плахт — і воші не давали спокійно спати. А робили-сьме з ранку до вечора, як раби. Їсти давали тулько, оби чоловік лиш дихав. Ми й пухли з голоду, й замерзали від холоду. Тяжко було це пережити, дуже тяжко.

У липні 1945 року повернувся в село. Згодом женився. Влаштувався на роботу. Споруджував залізничні мости у Кострині, Солі, будував депо в Чопі. Ми з жоною, царство їй небесне, трьох дітей ростили, тому був радий, якщо якийсь калим з’являвся, приміром, побілити, поштукатурити або плитку поставити.

Як я навчився кайги (печі) класти? Просто і непросто! Давно це було. Начальник станції попросив мене в одному приміщенні в Малому Березному зробити ремонт. А неподалік мене знайомий Семен Романишин комусь кайгу клав. «Пой, Іване, покуриме!» — покликав мене. Я був молодим, а він старим, тому ми швидко не мали про що говорити. Якось я пішов попозерати на його роботу. Стою, позераю, склавши руки за спину, намагаюся зрозуміти внутрішню конструкцію кайги. А Семен тихо підкрався — і як дасть мені сильного запотиличника! «Що позераш, смаркачу?» — крикнув. «Слухайте, Семене, чорт вас забере, здохнете, як пес під плотом!» — відповів я і дав здачі. Чоловік розсердився та й поскаржився моєму начальнику, аби, як кажуть, насолити. «Іване, правильно повіли-сьте Семенові і добре, що ще й запотиличника дали-сьте! На тому світ стоїть, що старий молодого чомусь вчить», — відреагував мій начальник на сварку. А через два-три дні знайомі попросили кайгу класти — і я погодився. Був я совісним, халтурити не знав, тому помалу-помалу та й люди почали звертатися до мене. Господи, де лише мої печі не стоять — може, й в усіх селах району! Чорноголова, Смереково, Буківцьово, Тихий, Люта, Жорнава, Кострина, Сіль, Ужок, Волосянка і так далі. А Перечинський район: Дубриничі, Новоселиця, Сімер, Тур’я Пасіка, Зарічово, Туриця! А в Заброді нема хижі, у якій би я щось не робив! А загалом я тулько кайг поклав, що Бог лише знає кулько!.. Як їх треба класти, які секрети? Та ніякі! Глину знати розробити, грамотно мурувати перегородки, совісно шліфувати кафель — і все! (Сміється). Одну кайгу клав два дні. Заробітки були скромними: 8 рублів за піч! Я мав підсобника, тобто виходило по два рублі на день. Мізер!

На РБД, тобто ремонтно-будівельній дільниці я пропрацював понад 30 років, ще 6 — на Перечинському лісохімкомбінаті. Легкого хліба не мав, не раз і не двічі від утоми ледь не падав із ніг, тому відразу, рівно в 60 років вийшов на пенсію, звичайно, продовжуючи допомагати людям. Але вже років п’ять нічого роблю, бо не годен.

Похвалитися б і тим, що будував забрідську римо-католицьку церкву. Від низу до верху. Бригадиром був. А нині ще я й церківник. Словом, сподіваюся, що коли постану перед Богом, то Він не матиме до мене претензій…

Михайло Фединишинець

Коментарі :


Додати коментар

 

 

 

Погода

СОЦІО

Оголошення

Архів новин

Влада

Чи влаштовує вас влада в Україні?


Влаштовує
Не влаштовує
Мені однаково


Голосувати/результат