Кому вигідно, щоб країна була ідеологічно розділена навпіл? Кому вигідно, щоб люди не знаходили спільної мови в одній країні? Чому в країні, в якій комуністи розстрілювали еліту, морили власний народ голодом, люди й досі віддають свої голоси за комуняк на виборах?

Або про Закарпаття. Кому вигідно, щоб закарпатці не знали власної історії? Чому історичні книги про Закарпаття відрізняються залежно від того, якої національності автор? Історики-русини пишуть одне, історики-українці інше, а історики-угорці ще інше. І ніхто не пояснить і не зробить аналізу, чому так різняться переписи населення в Закарпатті до встановлення тут Радянської влади і після. Куди ділися русини, угорці, німці та євреї і чому так різко зросла кількість українців та росіян? Чи можуть наші історики чесно сказати, за якого керівництва   в Закарпатті був найбільший соціально-економічний розквіт і за якого правителя (влади) був найглибший занепад?

Усе через те, що історія чомусь у нас залежить від ідеології. Тому і правду встановити важко. Але найгірше те, що зі зміною влади змінюється й викладання історії в школах та вузах. Тобто школярам та студентам свідомо нав’язується брехня.

ЩО НАПИСАЛИ У СПІЛЬНОМУ УК¬РА¬ЇН¬СЬКО-РОСІЙСЬКОМУ ПІДРУЧНИКУ ІСТОРІЇ

«Свідомо» роздобуло книгу, ідея створити яку два роки тому наробила багато галасу. Хоча Міносвіти та Інститут інноваційних технологій, що займаються підручниками в Україні, просто засекретили цю роботу, ми прочитали від початку до кінця українсько-російський підручник з історії для вчителів і викладачів університетів. Що там всередині — повернення русифікації чи вивірена робота науковців, дізнайтеся і ви.

ОДА МОГИЛЯНЦІ

Книга складається з чотирьох частин. Перша називається «Вклад Києво-Могилянської академії у розвиток української та російської освіти і культури». Саме історією Могилянки від моменту створення і до кінця XVIII століття і починається підручник. Біографія Петра Могили, розповідь про видатних студентів академії — гетьманів Виговського, Хмельницького (молодшого), Тетері, Самойловича. Великий шмат про Петра І і про те, як він забирав випускників Могилянки до Росії. Є і про Михайла Ломоносова, який вчився у   Могилянці.

Маємо три речення про гетьмана Івана Мазепу: «Больше всего обучалось в академии во времена гетманства Мазепы. На средства гетмана И. Мазепы в 1703 году был построен один из корпусов академии» і «В 1700 году воспитанником академии, черниговским архиепископом Иоанном Максимовичем при поддержке гетмана Мазепы был основан Черниговский коллегиум».

Є частина про переваги української освіти у ті часи над російською: «Украина, почти два столетия (XVI—XVII века) вынужденная противостоять лучшим умам католической церкви, к середине XVI века оказалась далеко впереди своего восточного соседа, создав собственные научные и образовательные цент¬ры, а также целую сеть мелких школ, доступных далеко не только представителям шляхетского сословия».

Є про те, як українські науковці залишалися в Росії українцями: «Украинцы в Петербурге сохраняли свою любовь к Родине, что проявлялось в намерениях писать историю «Малороссии», сборе книг, исторических документов, публикации исторических и географических работ…», «Итак, украинские интеллектуалы внесли свой вклад в формирование русской культуры, и эта культура распространялась и в Украине. Одновременно, несмотря на определенную интеграцию в российское социокультурное пространство, можна утверждать, что наиболее яркие фигуры украинцев в Петербурге сохраняли свою идентичность, способствовали и поддерживали друг друга, несли в себе чувство принадлежности к собственной «Отчизне» — Украине».

«Судьба выпускников академии была разной. Одни по своей воле, выполняя миссионерскую обязанность, оказались в далекой Сибири и даже Китае, другие стали ключевыми фигурами в политике и культуре Российской империи. Но все они были олицетворением яркого и малоизвестного в России явления — украинского барокко».

РУСЬ НЕ КИЇВСЬКА, А ДАВНЯ

Друга частина — «Культура Давньої Русі». Словосполучення «Київська Русь» взагалі не використовується. «Авторов вдохновляет важность и ответственность темы: крайняя необходимость снова и снова наполнять жизнью и смыслом «правильные» слова о Древней Руси как «колыбели братских народов». Ибо от «правильных» слов устают, а от «правильных» смыслов — никогда», — починається розділ.

Ще одна відмінність — інакше трактування історії Галичини. Автори використовують назву «Галицко-Волынская Русь». Не князівство, як традиційно вчили у школах, а саме «Русь». Про «Галицько-Волинський літопис» автори зауважують — книга мало розповідає про руські землі, натомість більше цікавиться «событиями в Венгрии, Мазовии или на Краковщине, где были сосредоточены внешнеполитические интересы Даниила». Також автори додають: «Отношения Галича с Киевом редко бывали дружественными…».

Закінчується ця частина на¬шестям татаро-монголів. Од¬на з найбільших катастроф сло¬в’ян¬ського світу займає одну сторінку: «Для многих это культурно-историческое целое ощутимо и по сей день. Ибо древнерусская основа культур восточнославянских народов будет продолжать жить в них, пока живы они сами. И потому очень важно не только питаться этими корнями, но и знать о них».

ПРО КОЗАКІВ — АНІ СЛОВА

Третя частина — «Російське дворянство і українська шляхта в соціально-політичному житті і повсякденності (кінець XV –—перша половина XVII століття)». Еліти двох країн порівнюються по черзі. Спочатку на 30 сторінках автори розповідають про російських дворян. У фокусі — структура, розвиток, матеріальне забезпечення, імперські війни зі згадкою про взяття Твері, Лівонії, Казані, плюс образ князя, соціальні зв’язки і побут.

Українській шляхті виділили 22 сторінки. Розказали про шляхетський двір, роль жінки, комунікації, земську військову службу, життя під Польсько-Ли¬товським князівством і структуру шляхти. До останньої зачислили князів, панів, «шляхту-землян». Про Запорізьку Січ і її старійшину, про козаків, про визвольні війни — ані слова.

БЕЗ СТАЛІНСЬКИХ РЕПРЕСІЙ

Четверта частина — «Повсякденність радянської людини (друга половина XX століття)» — розповідь про побут громадянина СРСР. Починається по закінченні Другої світової — із 1946 року. Відповідно, Голодомор сюди не потрапив. Є трохи про голодний 1946 рік. Причиною автор називає засуху і політику влади, яка вирішила збільшити норму здавання хліба. Сталінські репресії, розстріли, життя інтелігенції, Українська повстанська армія, НКВС—МДБ поза увагою. Основа — ціни на продукти, житло, місто і село.

Далі розділ присвячений «хрущовській відлизі», далі — життю радянської людини у 1970—80 роки. І знову — ціни на продукти, дефіцит, черги до магазинів. Наостанок маємо кілька витягів із радянських документів про хлібозаготівлю і звернення селян про тяжке життя на селі.

ДЛЯ ЧОГО ВСЕ ЦЕ?

Одразу після появи українсь¬кого варіанта книги, її, за планом Міносвіти, мають випробувати у Переяслава-Хмельницькому Державному педагогічному університеті ім. Сковороди. Якщо університет дасть «добро», то наступного вересня посібник має шанс опинитися у шкільних учителів.

Навіщо випускати підручник, де описується лише чотири періоди історії двох країн? Які до того ж ніяк не пов’язані ані часом, ані ідеєю? «Яркий пример имитации деятельности. Интересно, сколько казенных денег на это ушло?», — написав на блозі один з Інтернет-користувачів, коли дізнався про ідею створення спільної книги. І, ймовірно, потрапив «у яблучко». МОН уже повідомило: «Тексти перших модулів посібника, підготовлені у співавторстві українських та російських науковців, друкуватимуться у видавництві «Видавничий дім «Освіта».

«Свідомо» вже не вперше пише про це приватне видавництво. Належить воно Тамарі Ткаченко — людині, яка публічно підтримує Дмитра Табачника.   У грудні минулого року ВД «Освіта» разом з Українським центром оцінювання якості освіти, що відповідає за тестування в школах, взялися друкувати «Індивідуальні комплекти підготовки до ЗНО-2012». За 167 000 грн., які підприємство заплатило державній структурі за роботу, «Освіта» отримала право друкувати і продавати по 58 гривень за одну книжечку інформацію, яка завжди була у вільному доступі на офіційних сайтах. А вже у лютому видавництво випустило «Довідник абітурієнта» — підручник, що містить офіційну інформацію про університети і умови вступу до них у 2012 році. Його повністю написали чиновники Міністерства освіти, а приватне видавництво продавало по 38 гривень.

У березні видавництво отримало від Міносвіти величезне державне замовлення на друк підручників для першокласників — майже 20 мільйонів гривень із 61 мільйона, витраченого на усі підручники.

Максим Опанасенко, бюро журналістських розслідувань «Свідомо», для «РІО»