PreviousNext

• 1
• 2
• 3

79-річний Штефан Нанинець із присілка Слобода, що на Міжгірщині, 40 років пропрацював лісорубом, побував у кожному дворі Синевирської Поляни і знає об’ємний церковнослов’янський «Псалтир блаженного Давида», який прочитав 1360 разів, напам’ять.


Коли я потрапив у Слободу, в один із 12 присілків Синевирської Поляни, то здалося, ніби Бог мене переніс у ХІХ століття. Там і нині чи не половина хат могла би прикрасити в Ужгороді Закарпатський музей народної архітектури та побуту. До того ж тут живуть надзвичайно сміливі, роботящі й стійкі люди. Хай доказом послужить бодай такий факт: тут нема ніяких фруктових дерев, а з овочів садять лише картоплю й капусту. Ясна річ, що причиною — холоди. Адже зима владарює в Слободі понад півроку.

— У цій хижі колись давно жило бездітне подружжя на прізвище Яцко. Коли чоловік і жона зостарілися, то за ними доглядала моя майбутня дружина Василина, котра сюди прийшла з Новоселиці. А та жона була рідною сестрою її матері, тобто тіткою, — пригадував колоритний дідо. — Я тут живу з 1955 року. Що цікаво: цю хижу десь у середині 60-х років ми з няньом розібрали, усе пронумерували і поставили на 15 метрів правіше. Нащо? Та на старому місці зверху підступала вода, тож сирість у хижі дошкуляла.

Мої батьки жили в Синевирській Поляні, ростили 10 дітей — 9 хлопців і 1 дівку. Нині обстався лише я один. Няньо був і на I і на II світових війнах. Мадяри, не маючи права, призвали його в 46 років і відправили в Німеччину. Скупо розповідав, що там робив. Знаю лише, що тяжко робив, що примушували, як би то повісти, перебирати, сортувати одежу з померлих. Ми три роки не знали, чи він живий, чи мертвий. Але дочекалися. А мій старший брат Михаїл утік у Росію, де його зловили й заслали в табір. Тоді многі синполянці так постраждали. Михаїл тягнув залізничну колію. Коли під плечем утворився нарив, то звернувся до лікаря, мовляв, через це норму не може виконувати. Той відмовив допомогти. «Що — відпочити захотілося?!» — кричав. Після цього братові ще й їсти не давали. І вмер там з голоду і виснаження. А брат Федор пішов у совєтську армію. Кулеметником був. Якось у бою снаряд розірвався біля нього. Рана на нозі заставила лягти на землю. А позаду біг офіцер і крикнув: «Давай, вперьод!» «Я ранений, не можу», — відповів. Офіцер не повірив і вистрелив у Федора. Цілив у голову, але куля влучила в плече. Після бою брата підобрали медсестри. Після війни пішов на Чехію і обстався там жити. У чехословацькій армії офіцером був. А єдина сестра Марія відійшла на той світ 14-річною, захворівши на тиф. Е, якщо про всіх казати, то довга історія…

(Задумався). Я закінчив лиш чотири класи. Директором школи і водночас учителем був Дюла Даначко. За мадяр три години викладали по-нашому, а одну — по-мадярськи. Я вчився на відмінно. (Показує табелі. — М. Ф.). Коли прийшли руські, то треба було ставати жовтенятком, комсомольцем. Словом, через три місяці я втік зі школи, так і не повернувшись. Няньо не перечив. Згодом у селі комуністи організовували колгоспи. І люди записувалися, бо боялися. І няньо мусів віддати п’ять гектарів землі, дві корови, два воли, реманент. Лише 50 соток лишили йому…

У 15 років я став лісорубом. У 1952 році померла мама. Тоді я служив в артилерійських військах у Грузії, неподалік турецького кордону. Мене відпустили на похорон, але я знав, що не встигну: це ж лише сім днів треба було поїздами їхати в один бік. Повернувшись з армії, женився. Які тоді свальби були: кілька родичів, кілька сусідів, ящик горілки і така-сяка закуска. Ми з Василиною чотирьох дітей виростили — одного сина і трьох дочок. Був і такий період, що одну корову мали-сьме та й ту зарізали-сьме, аби вижити. Жона вже давно вмерла, від інфаркту. І син Михаїл помер у 47 років. Також інфаркт! Донька Марія живе в селі Андріївка Ужгородського району, Василина — в Харкові (на буряки туди поїхала і там віддалася), а наймолодша Гафія тут, коло мене. Ось її хижа. (Встає з-за столу і показує. — М. Ф.). Я щодня до неї ходжу їсти.

А загалом я 40 років пропрацював лісорубом, 16 з яких бригадиром. Повірте, це дуже тяжкий хліб. Я рідко коли під стріхою обідав. Жона раненько мені давала літр молока, шмат солонини, півбуханки хліба — і все. Годину їли-сьме, відпочивали — і знову до роботи. Я ще застав бокорашів, які Тереблею сплавляли дерево. Зарплату мав 50—80 рублів. Правда, тоді на 10 совєтських рублів 60 хлібів можна було купити. Бувало, що на день діставали-сьме лише 80 копійок. Мізер! За такий мізер много людей працювало в колгоспі «Більшовик», який об’єднував три села — Негровець, Синевир і Синевирську Поляну. Мене фінансово рятувало те, що дякував у церкві, читав молитви над померлими. За 50 років я побував у всіх (поверх 500) дворах Синевирської Поляни. І нині по неділях пішки ходжу туди в церкву. А це три години в один бік. Пішки, бо на вихідні тут автобуси не їздять…

Найбільше мене дідо вразив об’ємним «Псалтирем блаженного пророка і царя Давида», який побачив світ 1852 року у Львові. Завважте, що книга видана ще церковнослов’янською мовою. І дідо її знає — увага! — напам’ять. «Лише цього року я її прочитав від початку до кінця 39 разів», — каже, показуючи листок, де, мовити б, зафіксований цей факт. Опісля Штефан Нанинець при мені рахує, скільки разів він прочитав Псалтир за все життя. Виявилося, що — хоч стійте, хоч падайте! — 1360 разів. На прощання я попросив діда зачитати мені напам’ять якийсь уривок із старовинної книги. Сивочолий верховинець, сівши на ґанок, із задоволенням хвилин п’ять демонстрував свої духовні знання. Повертався я до художників, із котрими відпочивав на пленері в Синевирі, приємно шокованим. Шкода, що нема «Книги рекордів Закарпаття»: Штефан Нанинець обов’язково туди б потрапив.

Михайло Фединишинець, фото автораКоли я потрапив у Слободу, в один із 12 присілків Синевирської Поляни, то здалося, ніби Бог мене переніс у ХІХ століття. Там і нині чи не половина хат могла би прикрасити в Ужгороді Закарпатський музей народної архітектури та побуту. До того ж тут живуть надзвичайно сміливі, роботящі й стійкі люди. Хай доказом послужить бодай такий факт: тут нема ніяких фруктових дерев, а з овочів садять лише картоплю й капусту. Ясна річ, що причиною — холоди. Адже зима владарює в Слободі понад півроку.

— У цій хижі колись давно жило бездітне подружжя на прізвище Яцко. Коли чоловік і жона зостарілися, то за ними доглядала моя майбутня дружина Василина, котра сюди прийшла з Новоселиці. А та жона була рідною сестрою її матері, тобто тіткою, — пригадував колоритний дідо. — Я тут живу з 1955 року. Що цікаво: цю хижу десь у середині 60-х років ми з няньом розібрали, усе пронумерували і поставили на 15 метрів правіше. Нащо? Та на старому місці зверху підступала вода, тож сирість у хижі дошкуляла.

Мої батьки жили в Синевирській Поляні, ростили 10 дітей — 9 хлопців і 1 дівку. Нині обстався лише я один. Няньо був і на I і на II світових війнах. Мадяри, не маючи права, призвали його в 46 років і відправили в Німеччину. Скупо розповідав, що там робив. Знаю лише, що тяжко робив, що примушували, як би то повісти, перебирати, сортувати одежу з померлих. Ми три роки не знали, чи він живий, чи мертвий. Але дочекалися. А мій старший брат Михаїл утік у Росію, де його зловили й заслали в табір. Тоді многі синполянці так постраждали. Михаїл тягнув залізничну колію. Коли під плечем утворився нарив, то звернувся до лікаря, мовляв, через це норму не може виконувати. Той відмовив допомогти. «Що — відпочити захотілося?!» — кричав. Після цього братові ще й їсти не давали. І вмер там з голоду і виснаження. А брат Федор пішов у совєтську армію. Кулеметником був. Якось у бою снаряд розірвався біля нього. Рана на нозі заставила лягти на землю. А позаду біг офіцер і крикнув: «Давай, вперьод!» «Я ранений, не можу», — відповів. Офіцер не повірив і вистрелив у Федора. Цілив у голову, але куля влучила в плече. Після бою брата підобрали медсестри. Після війни пішов на Чехію і обстався там жити. У чехословацькій армії офіцером був. А єдина сестра Марія відійшла на той світ 14-річною, захворівши на тиф. Е, якщо про всіх казати, то довга історія…

(Задумався). Я закінчив лиш чотири класи. Директором школи і водночас учителем був Дюла Даначко. За мадяр три години викладали по-нашому, а одну — по-мадярськи. Я вчився на відмінно. (Показує табелі. — М. Ф.). Коли прийшли руські, то треба було ставати жовтенятком, комсомольцем. Словом, через три місяці я втік зі школи, так і не повернувшись. Няньо не перечив. Згодом у селі комуністи організовували колгоспи. І люди записувалися, бо боялися. І няньо мусів віддати п’ять гектарів землі, дві корови, два воли, реманент. Лише 50 соток лишили йому…

У 15 років я став лісорубом. У 1952 році померла мама. Тоді я служив в артилерійських військах у Грузії, неподалік турецького кордону. Мене відпустили на похорон, але я знав, що не встигну: це ж лише сім днів треба було поїздами їхати в один бік. Повернувшись з армії, женився. Які тоді свальби були: кілька родичів, кілька сусідів, ящик горілки і така-сяка закуска. Ми з Василиною чотирьох дітей виростили — одного сина і трьох дочок. Був і такий період, що одну корову мали-сьме та й ту зарізали-сьме, аби вижити. Жона вже давно вмерла, від інфаркту. І син Михаїл помер у 47 років. Також інфаркт! Донька Марія живе в селі Андріївка Ужгородського району, Василина — в Харкові (на буряки туди поїхала і там віддалася), а наймолодша Гафія тут, коло мене. Ось її хижа. (Встає з-за столу і показує. — М. Ф.). Я щодня до неї ходжу їсти.

А загалом я 40 років пропрацював лісорубом, 16 з яких бригадиром. Повірте, це дуже тяжкий хліб. Я рідко коли під стріхою обідав. Жона раненько мені давала літр молока, шмат солонини, півбуханки хліба — і все. Годину їли-сьме, відпочивали — і знову до роботи. Я ще застав бокорашів, які Тереблею сплавляли дерево. Зарплату мав 50—80 рублів. Правда, тоді на 10 совєтських рублів 60 хлібів можна було купити. Бувало, що на день діставали-сьме лише 80 копійок. Мізер! За такий мізер много людей працювало в колгоспі «Більшовик», який об’єднував три села — Негровець, Синевир і Синевирську Поляну. Мене фінансово рятувало те, що дякував у церкві, читав молитви над померлими. За 50 років я побував у всіх (поверх 500) дворах Синевирської Поляни. І нині по неділях пішки ходжу туди в церкву. А це три години в один бік. Пішки, бо на вихідні тут автобуси не їздять…

Найбільше мене дідо вразив об’ємним «Псалтирем блаженного пророка і царя Давида», який побачив світ 1852 року у Львові. Завважте, що книга видана ще церковнослов’янською мовою. І дідо її знає — увага! — напам’ять. «Лише цього року я її прочитав від початку до кінця 39 разів», — каже, показуючи листок, де, мовити б, зафіксований цей факт. Опісля Штефан Нанинець при мені рахує, скільки разів він прочитав Псалтир за все життя. Виявилося, що — хоч стійте, хоч падайте! — 1360 разів. На прощання я попросив діда зачитати мені напам’ять якийсь уривок із старовинної книги. Сивочолий верховинець, сівши на ґанок, із задоволенням хвилин п’ять демонстрував свої духовні знання. Повертався я до художників, із котрими відпочивав на пленері в Синевирі, приємно шокованим. Шкода, що нема «Книги рекордів Закарпаття»: Штефан Нанинець обов’язково туди б потрапив.

Михайло Фединишинець, фото автора