У міжвоєнні роки на центральній ужгородській вулиці Казінці (нині – Корзо) працював канцелярський магазин, яким володів Шандор Калуя. На одному й тому ж місці протягом 25-ти років він торгував папером, книжками, газетами, журналами, листівками та канцелярським приладдям.

Нинішній "Втрачений Ужгород" – саме про нього, а розповіла історію життя цього торговця його донька Віра Калуя.

Батьки Шандора Калуї приїхали на територію нашого краю з Трансильванії. Це була бідна молода сім'я, яка сподівалася знайти тут краще життя. Спочатку вони оселилися в селі Холмок під Ужгородом, саме там у 1899-му році й народився Шандор Калуя. Згодом переїхали до Ужгорода, де придбали невеличкий будиночок на вулиці Глибокій (нині – Кошицькій). В Ужгороді Шандор закінчив горожанську школу. Був хлопцем здібним і розумним, мріяв вивчитися і стати учителем. Його навіть прийняли до чоловічої учительської семінарії, яка тоді вже працювала у приміщення нинішнього юридичного факультету УжНУ навпроти замку. Однак провчився там Шандор недовго, бо батьки не мали змоги оплачувати його подальше навчання.

У 1917-му 18-річного Шандора призвали до війська. Перша світова війна наближалася до кінця, нові сили австро-угорському війську були дуже потрібні. У складі 11 гонведського піхотного полку Шандор потрапив на передову. Воював у Албанії аж до кінця війни. Був неабияким щасливчиком, бо зумів вижити не лише у пеклі воєнних дій, а і дорогою додому. Корабель, на якому повертався Шандор, раптом загорівся і почав тонути. Близько трьохсот його пасажирів трагічно загинули, а от щасливчик Шандор Калуя вижив. За участь у війні він отримав дві нагороди: "Károly Csapatkereszt" (у нас цю нагороду називають "Військовий хрест Карла") та "Háborús Emlékérem" (пам'ятну медаль).

Коли Шандор із такими пригодами дістався після війни додому, почав шукати собі роботу до душі. Оскільки страшенно любив книжки, пішов на роботу до друкарні "Уніо", яка тоді працювала на площі Сечені (нині – площа Корятовича). Можливо, саме робота у видавництві наштовхнула Шандора Калую на думку відкрити власний магазин з продажу паперу, книжок, газет та журналів. З книжки "Ungvár és Ung vármegye" знаємо, що зробив він це у 1920-му році, обравши за місце розташування своєї крамнички завжди велелюдну вулицю Казінці (тепер – це частина вулиці Корзо від "хреста" до вулиці Духновича). Приміщення магазину не було власністю Шандора, він орендував його у римо-католицької церкви, якій належав увесь будинок.



Справи у Шандора Калуї не одразу пішли добре. Для того, аби заснувати власний бізнес, він мусив узяти кредит. До того ж у ті часи прибуток від торгівлі був невеличкий. Це нині бізнесмени вважають продаж вигідним, якщо зуміли "наварити" на ньому 100% прибутку. Тоді ж чесним вважався прибуток у 10% – саме за таким принципом працював Шандор Калуя. У його магазинчику можна було купити книжки і підручники, дрібне церковне приладдя, лінійки, олівці, блокноти, зошити, листівки, журнали і газети (переважно угорські, бо магазин спеціалізувався саме на угорській пресі). Для розповсюдження газет на вулицях Шандор наймав так званих ріккончів (від угорського слова "rikkancs") – підлітків, котрі ходили вулицями міста та, викрикуючи цікаві заголовки, продавали перехожим свіжу пресу. За деякими замовленими книжками, підручниками та журналами регулярно сам їздив у Будапешт, Прагу та інші великі міста. Усі замовлення виконував добросовісно і швидко, а рідним багато років потому якось сказав: "Раніше були часи, коли не треба було підписувати договорів – усі справи вирішувалися рукостисканням. Якби я один раз підвів клієнта, то він потім ніколи би до мене знову не звернувся".

У 1924 році перспективний молодий торговець Шандор Калуя одружився на 21-річній ужгородській швабці Вероніці Кеслер. Вероніка проживала на вулиці Минайській (нині – вулиця Швабська) у будинку своєї мами Марії Кеслер. Як і усі інші шваби на цій вулиці, сім'я вже давно була змадяризована, ніхто в ній не говорив німецькою та не дотримувався німецьких традицій. Кеслери заробляли землеробством, мали великі городи на території нинішньої вулиці Грушевського, користувалися спільним "швабським" пасовиськом на місці нинішньої площі Кирила і Мефодія (тоді цю місцину називали "долина" з наголосом на першому складі).



Саме в будинку Марії Кеслер і оселилися після одруження Шандор та Вероніка. Цей будинок, до речі, добре зберігся донині, там і досі проживають нащадки великої швабської родини Кеслерів. Вузький і довгий, він простягався далеко вглиб подвір'я. Кімнат у ньому було небагато, одну з них виділили молодому подружжю. Вже за рік після одруження, у 1925-му, у Шандора та Вероніки народився перший син Шандор. Далі у 1927-му народилася донька Шаролта, у 1930-му – син Ласло, у 1934-му – Іштван і нарешті у 1941-му – наймолодша донечка Віра. Звісно, з такою кількістю дітей сім'я не могла поміститися в одній кімнатці будинку Марії Кеслер, тому Шандор з дозволу тещі прибудував до нього ще дві кімнати.      

Велика родина спільно вела господарство. Молодша сестра Вероніки працювала продавцем у магазині Шандора, а всі разом допомагали Марії Кеслер утримувати великі земельні наділи. При тому, що ані Кеслери, ані Калуї не могли поскаржитися на бідність, усі вони жили доволі скромно, великих статків не мали, на курорти не їздили. На початку 30-х, можливо, через світову кризу, яка негативно вплинула і на життя в Підкарпатській Русі, справи у магазині навіть примусили Шандора Калую шукати собі партнера. У місцевій пресі за 30-ті роки справді можна побачити рекламу магазину "Калуя і Керені".



Хто був той Керені – донька Шандора Калуї Віра нині сказати не може. Навіть ім'я його з'ясувати не вдалося. Зі спогадів батьків Віра Олександрівна знає лише те, що Керені був євреєм. А ще збереглося фото, на якому видно, як виглядав партнер Шандора Калуї. Це саме він стоїть поруч із Шандором на порозі магазинчика, обіймаючи за плечі гарно вбрану маленьку дівчинку, ймовірно, свою донечку.



Калуя і Керені спільно вели бізнес до політичних змін у 1938-му. Період, коли Ужгород знову став угорським, був часом розквіту магазину Шандора Калуї. Він став його повноправним власником, змінив назву на "Keresztény sajtó", що означає "Християнська преса", та отримав ексклюзивний дозвіл на продаж в Ужгороді усіх найбільших столичних газетних та журнальних видань. Справи у нього йшли так добре, що незабаром він зміг відкрити вже другий у місті пункт продажу преси, причому знову таки у самісінькому центрі – у будівлі, яку називали "Білий корабель" (нині вона знаходиться на перехресті вулиць Волошина і Корзо). Там пресу продавала дружина Шандора Вероніка.

Пані Віра, розповідаючи нам про батька, навіть нині може легко пригадати, як виглядав зсередини магазин "Keresztény sajtó". Через красиві дерев'яні двері клієнти заходили у просторе приміщення з такою високою стелею, що тут навіть обладнали два яруси, тобто, сходами можна було піднятися на балкон, де теж розміщувалися полиці з товаром. Довгий дерев'яний прилавок, дуже красивий касовий апарат, безліч книжок, грубі зошити для бухгалтерії та ведення господарчих справ, яскраві модні журнали для жінок, листівки і навіть картини наших найвідоміших митців – все це було гарно викладене на полицях за прилавком. Художники, до речі, самі приносили сюди свої полотна на реалізацію. Частими гостями магазину були і Йосип Бокшай, і Адальберт Ерделі. Шандор Калуя за життя продав у своєму магазині не одну картину цих уже тоді дуже відомих митців.

За торговою залою крамниці розміщувався невеличкий кабінет директора, тобто, самого Шандора, далі знаходився склад продукції. Елегантно вбраний Шандор часто сам зустрічав клієнтів, домовлявся про замовлення окремих видань тощо. У нього була особлива культура спілкування з клієнтами, та, яку потім, у радянські часи, тут називали "старою школою". До кожного відвідувача він був уважний і дуже люб'язний, пропонував, показував, якщо не мав потрібного товару, обіцяв привезти на конкретну дату, а під кінець року на свята кожному постійному клієнту надсилав у подарунок календарі. Аби бути компетентним, перечитував усі книжки, які продавалися в його магазині. Читав дуже багато, тому навіть не маючи вищої освіти, був освіченим, культурним і дуже розумним.



У сімейних справах теж усе було гаразд. Діти підростали, кожному батько намагався дати хорошу освіту, оплачував навчання у гімназії. Шандор та Вероніка вели активне громадське життя, відвідували святкові заходи різних товариств. По неділях Шандор із друзями традиційно ходив на вечерю до винарні Ланди на вулиці Дайбозькій. У саду Ланди чоловіки розмовляли про життя та політику, їли смажене м'ясо та пили духмяні вина. Шандор дуже любив ці чоловічі посиденьки, часто згадував про них у старості. Старший син Калуїв Шандор найбільше з усіх дітей встиг відчути смак життя в достатку. Він був дуже життєрадісною молодою людиною, час від часу влаштовував зі своїми друзями по вулиці Минайській вечірки на подвір'ї будинку своєї бабусі Марії Кеслер. Ті хлопці називали себе золотою молоддю вулиці Минайської. Для вечірок вони збивали з дощок майданчик для танців, прикрашали подвір'я різнокольоровим стрічками, прапорцями, ліхтариками, обсипали все конфетті. На такі свята сходилася молодь з усієї Минайської (Швабської) вулиці та округи, про них знало усе місто. На жаль, подальша життєва доля Шандора Калуї-молодшого не була щасливою. Закінчивши ужгородську гімназію, він поїхав у Дебрецен, де мріяв здобути фах лікаря. Однак у роки Другої світової війни навчання скасували, незабаром же після того Шандор ще зовсім молодим помер.

Загалом війна стала випробуванням для всієї сім'ї, але ніхто не очікував, що ще гіршими будуть її результати. Коли в Ужгород зайшли радянські війська, Шандора Калую одразу заарештували за розповсюдження антирадянської літератури. Вся його сім'я була така налякана, що з дому викидали усе: від медалей Шандора за участь у Першій світовій війні до фотографій і книжок. Далі Шандора, як і багатьох інших угорців вкупі з німцями, повели нібито на триденні "маленькі роботи", внаслідок чого він на 8 місяців опинився на Донбасі, де тяжко працював на шахті. Вероніка, залишившись удома сама з 5-ма дітьми, вижила лише завдяки роботі на маминій землі, яку нова влада теж шматочок за шматочком відбирала. До будинку Кеслерів на вулиці Минайській, де і так було тісно, підселили двох водіїв, військових радянської армії. Один із них, приязно поставившись до господарів квартири, і порадив Вероніці віддати державі магазин чоловіка, поки його у неї просто не відібрали. Вероніка, послухавшись поради, спішно перевезла з магазину усе цінне, далі ж повідомила новій владі, що віддає магазин. Ті речі, які врятувала Вероніка, ще довго допомагали їй в утриманні великої сім'ї. Коли потрібні були гроші, вона продавала книжки, друкарські машинки, столи, лампи тощо. Вже потім, як худий, зарослий, у брудній фуфайці повернувся з Донбасу Шандор, до аптеки напроти римо-католицької церкви продали найціннішу врятовану з магазину річ – старовинний касовий апарат. За гроші, виручені з продажу, Калуї організували весілля своєї доньки.



У перші повоєнні роки Шандор ще жив сподіваннями на те, що радянська влада залишить Закарпаття. Він казав дружині: "Кажуть, руські пішли з Австрії. Побачиш, скоро вони і звідси підуть". Але сталося не так. Сподіваючись, що його досвід стане у нагоді, Шандор влаштувався на роботу у книжковий магазин, який працював у дворі колишнього угорського казино навпроти ресторану "Корона". Щовечора він приходив додому сердитий. Діти чули, як розпачливо розповідав дружині про тих жінок, котрі працювали разом із ним у магазині. Казав, що ніяк не може їх навчити спілкуватися з покупцями люб'язно. "Клієнт заходить, а вони стоять до нього спиною і про щось собі говорять. Замість того, щоб вибачитися, кричать грубо: "Нету!". Я вже не знаю, що з ними робити. Я так не можу працювати!", – скаржився Шандор Вероніці.

Він пішов з книжкового магазину, працював у "восьмій" школі завгоспом, потім довгий час сидів у ДЮСШ на вахті, звідти й вийшов на пенсію. Коли Віра Калуя по роботі їздила населеними пунктами області, старші вчителі завжди її питали, чи не родичка вона, бува, Шандору Калуї, у котрого до війни завжди замовляли підручники. По всій області пам'ятали Шандора Калую, а він у той час працював звичайним вахтером.

До самої смерті у 1985 році Шандор проживав у тещиному будинку на вулиці Минайській. Був самітником, не любив ні про що розповідати. Доглядав за виноградником у дворі, знайшов розраду у тому, що робив власне вино. Він ніколи не скаржився на життя, але діти знали, що батько був дуже розчарований, що втратив справу свого життя, що став нікому не потрібним, що не зміг дати дітям належної освіти, що закритий у цій країні, як у "кетреці". Нині його донька Віра дуже жалкує про те, що батько не дожив до наших днів. Вона каже: його би дуже розрадило, що зараз можна вільно говорити про все те, що він пережив на Донбасі, про те, що він мусив мовчати. І саме для того, аби нащадки знали про це, Віра Олександрівна і погодилася розповісти нам непросту життєву історію своєї сім'ї.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, "Про Захід"  

admin