Навіть ті люди, що ніколи і нічого не читають, знають, хто такий Володимир Фединишинець завдяки його резонансним заявам. То він зізнається, що є найбільшим закарпатським письменником, то називає себе найбільшим українцем серед русинів і найбільшим русином серед українців.


Хай там як, а Володимир Степанович — цікавий співрозмовник, із добрим почуттям гумору, здатний висловлюватися часом парадоксально. За плечима в репинського ужгородця великий літературний багаж, який, на жаль, інколи не помічають. А нещодавно Володимир Фединишинець зустрів ювілей — 70-річчя.

— Фединишинець ХХ століття і Фединишинець ХХІ-го. Наскільки це різні люди? І чи різні вони взагалі?

— Границя умовна, але є. Бо ми стали жити в порівняно демократичній країні. До того ж письменник має можливість працювати в режимі свободи слова. Аж я розгубився, вважаючи себе прогресивним чоловіком. Свобода слова, думки — це було фантастикою за більшовицького тоталітаризму. Однак перша половина дороги пройдена за старого часу — і нич не вдієш. І хапнула мене за руку старість, і давить на мозок. Я не даюся. Захищаюся гумором. І в публіцистиці, і в поезії прориваються не просто гумористичні нотки, а й іронічні, саркастичні. Життя підкидає матеріал. От би скинути тридцять-сорок років і запрацювати по-новому, свобідно. Тобто як на Заході почуває себе творча людина з колиски. Однак я не втрачене покоління, бо воно зродило поняття і рух «внутрішній дисидент». Загалом я був мовчазним бунтарем. Я не вмер у тюрмі й тепер хочу інтенсивніше жити і творити для свого краю. Правда, вже здоров’я серйозно барахлить…

— Що залишиться в літературі від Фединишинця?

— Я працюю без відходів. (Усміхається). Тому мій доробок — невмирущий. За попереднім підрахунком, моя художня спадщина становила би томів 25, об’ємних. Але я веду вже понад 45 років щоденник, чинячи записи чи не щодня. І вже маю понад 450 загальних зошитів. Ось там теж іще зафіксована правда в усіх нюансах. І це, до речі, буде ще 75 фоліантів. А якщо записи витиснути, наче виноград, напій буде смачним, тому й залишиться. А безмежна епістолярія?! Значить, усього мінімум стотомовик. Отже, хто мої колеги в літературі? Підтягуюся до Франка, Толстого, Тургенєва. Мене й називали свого часу закарпатським Франком або Кулішем.

— Чи плануєте видати свої щоденники? Адже, переконаний, там багато чого цікавого…

— Запитайте про це ліпше в сина Михайла. Я сподіваюся, що рано чи пізно він візьметься за цю тяжку й копітку роботу. Я, на жаль, уже не маю сил. Ми про це вже кілька разів говорили. Мої щоденники — це і враження, і спостереження, і роздуми про літературний процес нашого краю, мистецькі події, політичні колізії. Записи також фіксують мої публікації, мій настрій, мої висловлювання про колег, знайомих. Михайло каже, що йому особливо цікаво читати про наші сварки — творчі, побутові, на тему русинства й українства. «Іноді мені хочеться знепритомніти від твоїх інтерпретацій», — і так висновковує…

— У вас є улюблені твори, книги — з чужих, звичайно? А з власних?

— «Старий і море» Ернеста Хемінгуея, історичні романи Павла Загребельного, поезія Миколи Вінграновського, верлібри Василя Голобородька, творчість Володимира Маяковського, Сергія Єсеніна. Із крайових маю дяку назвати Петра Мідянку, Мирослава Дочинця, Дмитра Кешелю, Василя Густі, Павла Чучку-молодшого. Я ретельно стежу за русинськомовними авторами, котрі працюють у складній ситуації. А інакше завжди мав за кумира багатогранного Івана Франка. Він — неосяжний, загадковий, геніальний, духовний мільярдер, якого поховали в чужому костюмі, бо свого не мав. Я ж на поховання вже придбав…

Щодо власних — це інтимна лірика зі збірки «Едельвейси», історичні романи «Бранці лісу» та «Отець Духнович», написані у стилі потоку свідомості, також новели зі сучасним матеріалом. Або вірш «Мамині ружі». Або книга актуальної публіцистики «Судьба Карпат», де є давним-давно порушені екологічні проблеми — вирубування лісів, паводки, зсуви, розвиток і становлення зеленого туризму, відстоювання культу природи як основи основ.

— Скандали вам допомагали в популяризації творчості?

— Так, сприяли, прикладали косицю до крисані. Чим більше косиць, тим ефектніша крисаня. Цікавий приклад — журналіст і прозаїк Лесь Бузина, який прославився на огульній критиці Тараса Шевченка, нагадуванні, що Леся Українка й Ольга Кобилянська схилялися до лесбіянства. Хто би про нього знав, якби не приліпився до високих імен.

І таке. Якщо скандалом вважати сказану правду письменникові, що він, приміром, бездарний, тоді я насамперед скандаліст у літературі. А я таке доволі часто чинив. В сімейних же буднях — відносний спокій. Я майже 49 років не міняв дружину. Щоправда, мав кілька потужних захоплень, одне ж — дуже й дуже потужне. Я покохав дівчину, в якої були сині, як небо, і великі, як фари в «Мерседеса», очі. Але я вистояв перед красунею, молодшою за мене на 20 літ і чи не на півголови вищою. Бо коли дійшло до одруження, то я від проблеми втік, опинившись аж на полонині Пікуй. До речі, я обезсмертив її та наші почуття в епохальних шедеврах. Нині вона крутить любов із кимось в Італії.

— Часто вам доводилося захищати чи відстоювати свої права в суді?

— Одного разу, коли наскочив на мене носоріг, прощен най буде. Причім довів, що він Попільницький, яким і фігурував у моїх фейлетонах. Я захищався без адвоката і програв доларів 75 у середині 90-х, коли середня зарплата в людей була 8—10 «зелених». Березнянський лемко і плакав у суді, і гойкав, і покликав у свідки свого підлеглого, що заборонено законом (до слова, той слимак радий був зайвий раз подивитися шефові в зуби), писав скарги на судового виконавця. Врешті Апеляційний суд пошкодував мене, урізавши суму на половину, яку я довго і нудно виплачував як безробітний — по кілька тисяч купонів щомісяця.

— О, як ви ухитрилися стати двічі лауреатом премії ім. Духновича — єдиний у світі?

— Уперше я дістав 2004-го за чотири поетичні збірки русинською мовою, а наступного року цю ж премію в іншій номінації — за визначне діло для русинського народу. Логічніше було би поміняти їх місцями в часі. Айбо як є, так і прекрасно. Я — русинський пуп. (Усміхається).

— Як балансуєте між українством і русинством?

— Гарячим головам із русинського табору не дозволяю критикувати Івана Мазепу, Симона Петлюру, Романа Шухевича, Степана Бандеру, бо якщо би ми, русини, мали хоча б одного з таких синів, то нині не випрошували би від президентів визнати нашу національність.

— Політика допомагає письменникові жити чи навпаки?

— Якби Ринат Ахметов уділив мені дещо зі своїх статків, тоді на хосен пішла би політика, а інакше вона для письменника зайва. Бо відволікає, роззосереджує. Та доля України чи отчого краю зараз зобов’язує багатьох займатися політикою. Можливо, наймудріше вчинив американський вірменин, відомий письменник Вільям Сар’ян, коли раз і назавжди викинув телевізор із балкона висотного будинку, мовляв, він відволікає жити й творити.

— А редактор поетові потрібен?

— Редактор чи рецензент у недавньому понятті — це додатковий цензор. Я багато років воював із видавництвом «Карпати», редактори якого намагалися не лише перекреслити мене як письменника, а й нівелювали стиль, намагалися пригладити, вказували, що треба і не треба писати, заставляли пристосовуватися. Я не маю мужності назвати три-чотири конкретні прізвища, а вони на слуху.

— Як ви чинили тоді, коли самому потрібно було когось редагувати?

— На щастя, мені не доводилося нікого правити. Я міг лише щось підказати, побажати. Дружина в мене пише прекрасну жіночу лірику, до якої я як мужчина не можу торкатися своїми грубими пальцями. Це син намагався мене редагувати, а я опирався. Бо мій Михайло має щось від Михайла Михайловича Коцюбинського, який, як відомо, був витонченим стилістом, потів над кожним словом, фразою, а я орієнтуюся на нібито розхристаного Достоєвського, якого знає світ, а Коцюбинського — ніхто, бо стилістика губиться при перекладі на іншу мову.

— Традиційне для нинішнього Закарпаття запитання про еротику. Як у вас із цим?

— Уже давно як у підтоптаного юнака. Та дратуюся, коли літературні підлітки заявляють, що до них сексу не було. Проте і головний заявник Мачо Патлатий не зачатий у пробірці, а книгу класика Фединишинця «Сексуалітет» годилося би йому класти щовечора під подушку. Портрет Зігмунда Фройда на обкладинці підсилював би його потенцію та потаємні мрії. А ще в одній із моїх ранніх книг можна зустріти вірші з ритмом статевого акту. Це не під силу дітям.

— Чому молоді закарпатські поети часто заявляють, що саме вони першими звернулися до еротики?

— Що кому не вистачає, про те й говорить. Хлопці молоді й у них грає кров, шукаючи сексуального, субліматичного виходу. І тоді легінчукам видиться, що вони взагалі перші в ліжку й піонери незвіданого. І по-друге, давня біда: письменники один одного просто не читають або читають бігло, навкіс, максимум по діагоналі.

— Чи є еротична традиція в закарпатській літературі?

— Є! Розпочнімо хоча би з Василя Довговича (про це суджу з перекладів Юрія Шкробинця) і через Федора Потушняка дійдімо до третього іршавчанина Василя Кузана, не забуваючи мене, Луку Дем’яна та вже Олександра Гавроша, Андрія Любку. Молодість щаслива тим, що вона має майбутнє. Але попри все сперматозавром у літературі залишаюся я. Маю дяку похвалити і лірику Вікторії Андрусів, Романа Шипа, прозу угорки Єви Берніцької. І, звичайно, досконалу поезію Тетяни Кобаль-Ліхтей.

— У книзі «Сині серпантини» ви були собою?

— Не цілком. Я зробив два випади проти видатних діячів. Це зараз суперечить моїй позиції. Я дурів, не знав, як догодити видавцям «Карпат», а ви запитуєте мене про ставлення до редактора. Освіченому письменникові ніякий редактор не потрібен. Я викрутився би з оцінкою Августина Волошина як русин, але ставлюся до нього з величезною повагою, а ще з більшою — до татічка Масарика. Це генії науки і політичної думки. Слава Богу, що нема гірших компромісів, а ті гіркі вели до книжки, а відтак до гонорару. Бо треба було якось жити, щось їсти, одягатися. Це майже все, за що зараз мене можна докорити. Я не зумів перебороти обставини. А час був тяжкий, дуже тяжкий…

— І наостанок: що бракує Фединишинцю нині для дальшого поступу?

— Здоров’я. Оскільки хворію, то відчуваю крайню необхідність у самозреченій літературній багатопрофільній секретарці, що була би схожою на Анну Достоєвську — вольову, знаючу, сильну жінку і стенографістку, а в моєму випадку — комп’ютерницю, яка би технічно допомогла перти плуга, бо мені самому чепіги вже тримати важко. А поле — довге, широке, а грунт — сухий, черленястий…

***

Багатогранність

Володимир Фединишинець — поет, прозаїк, перекладач, есеїст. Народився 9 травня 1943 року в селі Репинний Міжгірського району. Закінчив шкільний відділ Мукачівського педучилища (1961), філологічний факультет УжНУ (1966). За статтю на захист роману Івана Чендея «Птахи полишають гнізда»   разом із дружиною Оленою Мейсарош був направлений учителювати у спецшколу з неповнолітніми злочинцями в Свердловськ Луганської області. Працював журналістом у газеті «Молодь Закарпаття», заввідділом експозиції в Музеї народної архітектури й побуту на Замковій горі в Ужгороді.

Автор майже 80 книг. Зокрема поетичних — «Білий камінь», «Секунди серця», «Сині серпантини», «Симетрія», «Едельвейси», «Перспектива», «Литаври літа золоті», двотомника «Срібні силуети»; прозових — «Свято Білої музейної Ворони», «Блондинка з Бети», «Сексуалітет». Видав два історичні романи — «Бранці лісу, або Хащовикы», «Отець Духнович», повість «Чорний циган». Він і документальний прозаїк   (книги «Перший історик Ужгорода», «Історична метафора професора Маґочія», «Феномен професора Лизанця», «Судьба Карпат», «Бог необнятный»), і літературний критик («Крайові літературні здвиги»), і дослідник крайового живопису» («Невідомий Ерделі»). В його активі чимало збірок поезії і прози для дітей… Ім’я Володимира Фединишинця фігурує в багатьох енциклопедіях, у тому числі й в угорській «Антології світової літератури».

Розмовляв Василь Кузан, письменник